Улас Самчук - Волинь (сторінка 132)

Стояли один проти одного. Місяць лив на них своє сяйво. Густі тіні клались набік. Недалеко чорною стіною стояв ліс. З другого боку хутори, молоді садки, білі хати під місяцем… Йон стояв спиною до місяця. Дашок його кепки кидав густу тінь, що ховала в собі чітко закроєне, виразне обличчя. Натомість Володькове моложаве, свіже лице зовсім залите місячним сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тінь над чолом. Вираз його добрий, тепер поважний і трохи схвильований.

— Знаєш, Йоне? — почав Володько. Голос його зміцнів і вирівнявсь.

— Ну? — відповів той понуро…

— Мені здається, що ми обоє зле робим…

— Що маєш на думці?

— І ти помиляєшся, і я помиляюсь…

Йон подивився на нього, мов на божевільного.

— Ти помиляєшся, — сказав він рішучо, — але я ні. Мене розуму не вчи. Сам вже виліз з пелюшок, — Тут він говорив довго. Речення певні, уривні; слова сердиті, як і колись. Він розвивав перед Володьком свої плани. Видно було, що він не стратив надії переконати того «ідіота», спасти його, повернути на правдиву стежку. Володько мовчав. І коли той скінчив, він сказав:

— Так, Йоне! Коли б ми — ти і я — разом… Ми дещо зробили б… Можливо, колись ще зійдемось. А поки що наші дороги розходяться… І то протилежно…

— Але хлопців моїх не зачіпай! Ще раз кажу! Тепер можеш іти. Для тебе буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!

Володько відійшов. Йон довго стояв на місці, проводив його поглядом. Потім повернувся й швидкими кроками пішов у ліс.

Ця зустріч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається. Можливо, він і сам хотів би таким бути. Рішучість, певність себе, виразність. Він був так піднесений і схвильований, що не хотів йти спати, а хотів йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Він же такий молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що — любити. Можливо, ще крок, і він назавжди стратить молодість, весну, любов… Йонові слова влили в нього силу. Він не пішов додому, а повернув назад у село. Через кущі, через Титів город вийшов на дорогу, що веде вниз до криниці, повернув праворуч й пішов долиною. За півгодини він піднімався під гору. Перед ним садок, хати й там Наталка… Але як її викликати?

Зайшов під Настану хату й застукав у вікно.

— Хто там? — почув за хвилю, й у вікно виглянула пелехата жіноча голова.

— Є Настя? — спитав Володько.

— Насте! Тебе кличуть, — чує Володько мову за вікном…

— А хто там? — питає Настя матір. — Володько, чи яка біда…

За хвилину двері сіней рипнули, і в їх обрамованні з'явилась Настя. Вона боса, у білому, накрита рядном.

— Володьку? Це ви? Так пізно?

— Не пізно… Нам ніколи не пізно! — весело сказав Володько…

— А в мене була Наталка. Довго сиділа й недавно пішла…

— Йдіть за нею! Насте! Йдіть!

— А Демида не бачили? — питала вона.

— Бачив. Завтра прийдемо з Демидом!

Настя пішла й скоро сховалась у тіні сусідського саду. Володько зістався сам. Сів на призьбі, розставив коліна, дивився вниз і посвистував. За короткий час чує тупіт босих ніг, стрибки через перелаз, тіні, тихий сміх. Він швидко встав. Назустріч бігли обидві дівчини. Наталка підбігла, кинулась Володькові на шию й при Насті почала цілувати.

— На! На! Це тобі за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться.

— Схаменіться! Не робіть наніч оскоми! Здуріла, Наталко!

Володько нагнувся, підняв її на руки й кілька разів обкрутив кругом себе. Наталка радісно притиснулась і сміялась. Серце її билось щастям, молодістю й коханням.

З неба дивиться місяць… Над полем, за городами цвітуть яблуні.

А за пару днів Володько був знову у тюрмі. Не сам. З ним були: Сергій, Кіндрат, Антін, Тараско… Це сталось так несподівано, що ніхто не міг дати собі з того повного рахунку. Всіх заарештували… Зробили ревізії у Матвія, у Сергія, в читальні… Дуже гостру ревізію зроблено в пана Рони. Прийшли до нього серед ночі… Шестеро озброєних до зубів людей. Розбудили. Переляканий Марко засвітив лампу, заспаний Рона поглянув у вікно, у двері… І у вікні, і в дверях люди, багнети, кашкети з білими цифрами.

— Прошен вставаць. Іменем права… Ордер на ревізію… Рону набік… Ніхто не сміє виходити.

— Панове! Цо то єст? — Пан Рона здивований до смерті. Він весь час повторює: — Я єстем пісаж… Жадни політик. Тутай плякати мих п'єс… Єстем артиста.

Ті все-таки шукали. По столі, в столі, під столом. На ліжку, в ліжку, під ліжком, у шафах, під шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу черевиків, зняли з полиці книжки, колупали трухляву підлогу, заглядали за вікна. Рона стояв у одній нічній сорочці… Його волохаті ноги тремтять від хвилювання. Біля нього два багнети.

Потім пішли в інші кімнати, до дівок у кухню, в їдальню… Тут оглядали старий, закурений камін, довгий стіл, самовар… Їх гамір і стукіт розбудив стару паню. У старомодному чепці, у виступцях на босу ногу, в довгій, обшитій мереживом нічній сорочці, зо свічником у руках, вона відчинила з своєї спальні двері, побачила озброєних людей, крикнула й зомліла… Двоє поліцаїв кинулися її піднімати, підняли, положили на ліжко, а самі обшукали комоди, столи, старе трюмо… їм, здається, було шкода, що тут так мало речей і нема чого розкидати, обдивлятися, забирати з собою. Жіночі старомодні спідниці, комбіне й чепці не могли їх вдовольнити, і, вернувшись до кімнати пана Рони з порожніми руками, вони уважно заявили:

— Нам донесено, що маєте склад зброї.

Тут настала черга зомліти самому Роні, але він мужчина. Він вже встиг прикрити свою наготу й набратися духу. Він рішуче протестує проти такого поводження з ним органів безпеки й судовою дорогою буде шукати справедливості…

Органи безпеки сказали, що він може це робити, вибачились, взяли з собою купу невідомих їм паперів (недописані Ронові п'єси) і відійшли.

Раненько пан Рона побіг у села, але вже нікого не застав. Не мав кому навіть поскаржитись. Потім найняв підводу й швидко поїхав до староства.

На «лубенській рогачці» в різних келіях сиділи тилявецькі хлопці. Деякий час не знали за що. Їх виводили, питали: де були тоді й тоді? Що робили? Хто їх бачив? Чі не знають Йона Пацюка, Кіндрата Сливюка?.. Володька брали окремо… Він мусить признатись… Так, так… Мусить, признатись. Але в чому? О, він сам знає… Де він був тієї ночі? Дома? Напевно, ні… За угорським заступом вбито жандарма… Він цього не знає? Ні? Ніяк не знає? А хто знає? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не був з ним у спілці? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань. Все тяжчі, болючі, а відповіді на них нема. Де відповідь? Володько може собі передумувати, має час. А вони все-таки, ті відповіді, десь лежать. Під землею, на землі, у душах, у природі. Бог також їх знає всі до одної… О! Як приємно було б відповісти, сказати собі щиру, добру, голу правду в вічі… Не боячись її наслідків… Не оминаючи найменшого питання… Не завиваючи його в ніяку вату… Бо чому ж так є? Чому вони себе вбивають? Закони, заповіді, добрі люди кажуть: не вбий! Не вбий людини, й кінець! Не можна з цим сперечатися. Так є. Правда. Не вбий, не сотвори прелюби, не кради, не бажай злого своєму ближньому, не віднімай від нього його добра, його землі, його мови… Не ображай його матері. Не муч його дітей… Господи! — скільки заповідей і скільки треба скрижалів, щоб їх списати! Але заповіді пишуть, щоб їх топтати, щоб над ними кпитися, щоб навмисне робити навпаки й сердитись після, що ростуть злочини, що треба тюрму, жандарма… Радість і щастя тим, що вміють тримати за горло собі подібного, а все інше тим, що горло своє спасають і кажуть, що воно їх болить… О, світе! світе!

Але за тиждень всі тилявчани знов були дома. Всі питання лишились висіти в повітрі й ні один мудрець не дав відповіді. Мовчав Володько, мовчав Кіндрат, мовчав Антін, мовчав Сергій… Тараско, і той на цей раз мовчав, хоч як любив говорити. Він би так хотів говорити. Випити чарку, говорити, захлинатися словами, судити світ, людей, царів і королів. Але на цей раз він мовчав, дивився, кліпав очима, розводив руками, шморгав носом.

За той час Тилявка трошки змінилась. Змінився староста. У село прийшла сотня пограничників. Приїздив кілька разів «вуйт». Він кричав, тряс кулаками, погрожував. У селі не стало Трохимового Кіндрата та ще кількох. На вулицях у всіх кінцях щовечора стояла варта.

Тараско вернувся на своє подвір'я веселий, щасливий. Перше, що зробив — післав до Габеля свою Калинку. Тепер він заговорить. Так. Царя з його стіни зняли — не побоялися. Нічого. Своїх товаришів горне в широкі, щирі обійми. Ходіть! Пийте! Їжте! Знайте, що з вами чоловік, муж, герой. Биймо лихом об землю, плюймо на нього.

— Сьогодні тільки згадав свою молодість… — кричав він, взявшись у боки. — Жінко! В танець!

Третю жінку загнав — все танцював, все присядом ішов через життя. П'ятнадцять зродив дітей. Правда! Ось вони всі — живі, здорові, тут, там у місті, в капелюхах… А-а!.. І він тупав пристрасно куцими ногами, тряс кудлатою головою, жмурив маленькі, блискучі очі, плескав у долоні… Поля йому! Місця! Танцює герой, мученик… Поля йому!..

Цілу ніч у Тарасковій хаті повно гульні та співу. Сходились сусіди, дивились, сміялись, випивали за нього, за жінку, за дітей і за гостей. Знайшлося на всіх і за всіх. На вулиці ходила варта, а він гуляв. Незаборонять же йому молитися й гуляти…

На другий день на сільському майдані, ніби нічого не було, бігають спітнілі «прометеївці», б'ють мокрого м'яча, що весь час падає їм у річку. Крики, сміх, вигуки глядачів, що йшли випадково дорогою й зупинилися… Між ними й вояки «Ков-у»[26] в своїх округлих, з чорним обводом кашкетах та широких, незграбних чоботях. Вони дивляться на гравців, сміються, вигукують… Їм казали, що то бандити, злодії, гайдамаки, але ось вони дивляться на тих веселих бандитів, що з таким завзяттям «кують» один другому ноги, падають, кричать, встають і, біль не біль, — біжать за м'ячем… Дивляться, і їм в голову не приходить порівняння з бандитами. Сонце тимчасом заходить на своє місце, з полів женуть худобу, мукають корови, співають босоногі пастушки з білими торбинками при боці… З гори їдуть вози з бочками по воду, йдуть молодиці з відрами на коромислі, весело вітаються, гомонять дзвінкі жіночі голоси, бряжчать відра.

Перед заходом сонця на грищі натовпи людей. Дівчата стоять гуртами… Вип'яті, міцні груди, підтикані спідниці, загорілі, тверді литки… Раз у раз заходяться реготом. Он біжить дебелий Кіндрат, що таки не видержав і «вступив»..! Він ще не має «буців», ні «трусиків», а скинув куртаха, закачав рукави і в своїх тяжких чоботях гасає по грищі. Ось він женеться за м'ячем. Йому назустріч другий гравець, що намагається вирвати м'яча. Кіндрат з розгону спотикається й стрімголов «вкривається» ногами. «Ха-ха-ха!» — розкочується по долині…

Між дівчатами також Наталка. Вона зійшла з гори, присіла на колоді, зложила руки на грудях і дивиться. Вона вже майже здорова, її великі, карі очі горять, ніби агати, а на устах сміх.

Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу, й гарячі, зі зрошеними потом очами гравці збираються над річкою біля колод. Їх пружні, молоді тіла виграють, їм мало того руху. Ось Юхим вийняв свою губну гармонію, обняв її обома широкими долонями, приложив до уст і заграв веселої. Хлопці беруть дівчат, і їх спідниці мають у повітрі. М'яка земля гнеться під ногами, що вибивають танець… Гарячі, червоні обличчя сміються, миготять, пашать. Володько взяв Наталку. Пішла.

— Це вперше після хвороби, — сказала.

Він ніс її обережно навколо; в очах пролітали постаті, барви, усмішки. Ще вчора був у тюрмі, а сьогодні ось знов свої люди, луг, річка, сади… Широке небо й велика любов…

Вечір швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо вкривалось зорями. На землю впала чиста, прозора роса…

Село жило. Сто, двісті, триста чи скільки років стояли на тому місці купою хати й звались Тилявка, але цього, що тепер, вони не бачили. Військо, поліція, ревізії, арешти… Люди приходять, люди відходять. Матвій будує вперто хату. Василь перевозиться. Рух, рух, рух. Володько бігає й тут і там, а одночасно уривками пише. Він купив недавно кілька десятків аркушів чистого паперу. Згортає у зшиток і надписує; «Щоденник-хроніка». Котре число? Останні двоє чисел на сірому папері зістались у дефензиві. Перерва. Першого травня в п'ятницю: …(виривки) «бо цю землю люблю. Не можу, дивитись на світ байдуже. Хай знають майбутні, що ми жили, що я жив, що мій батько жив. Предки лишили в землі кості. Я хочу лишити списаний папір. Можливо, хтось прочитає… (небезпечні місця)… Всього сказати не можу, бо живемо… (знов небезпечні слова). Крапки. Ті крапки хай наводять кожного на думку. Ті порожні місця хай кажуть, що в нас є думки, що їх не можна висловити тепер. Хай відгадають їх колись. У дужках завважу, що я цілий день помагав біля хати. Вечором тренували… А ще вечором у Наталки. Я її кохаю…»

А за три дні писав: «З травня. Неділя. Пан Гліб уперше «святкував» конституцію. Йшов зі шкільними дітьми до церкви. Мав обв'язану шию й виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий прапорчик. У церкві були самі діти й пан Гліб. Вечором тренінг. Мені підбили знов ногу. Все-таки був у Наталки… Я її кохаю…».

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: