Улас Самчук - Волинь (сторінка 136)

Посередині села стоїть стара, дерев'яна, біла, мов чайка, церква. Більше ста літ стоїть вона на тому місці… Старі, розлогі дерева оточили її зо всіх боків… Зелені їх корони майже зливаються з зеленою банею церкви, і тільки хрест блищить золотом у соняшник променях ранку. Така саме стара дзвіниця. Тесані сокирами дубові сходи, старі дзвони… Дзвонар Григор Вакула без перерви б'є в великий дзвін… Обличчя його ніби зі старого ременю тиснене, глибокі зморшки, кілька бородавок, що ніби дерев'яні цвяхи вбиті в чоло, і цілий ліс густої рослинності… З шкіряного його чола сочиться піт… Тяжка, зачовгана рука безупинно шарпає мотуз дзвону, а залізне серце з кожним ударом випускає на всі чотири боки світу через вікна дзвіниці велетенські, крилаті звуки, що летять і бушують над селом…

А внизу, як гляне око, море людських голів… Ціле церковне подвір'я залите людьми… Вуличкою, стежками через сади й городи спливаються все нові й нові струми, що вливаються в загальне море… Ось перед дзвіницею блищать мідяні труби музики. Ось у чудовому, густому від сонця повітрі задзвеніли перші звуки труби, що сповістили Службу Божу.

Безліч голів обнажилося, безліч рук заворушилося й склало знак хреста. З церкви вирвалося назовні перше хорове «Господи помилуй». Було воно, ніби на Великдень, таке дзвінке, таке бадьоре, таке радісне.

Урочистий, налитий сонцем і радістю час ішов поволі вперед… Ось на церковних сходах з'явилися корогви. Ось вийшли спортовці й зробили коло перед сходами. Море людей похитнулося й відлилось взад. Ось з'явився на сходах престол, хрест… Ось вийшли три священики в святочних ризах… За ними вийшло два диякони, а далі хор… Почався молебен, оркестра заграла гімн, люди клякнули до землі… Запанувала велика, урочиста тиша, і тільки звуки гімну маєстатно здіймаються вгору й десь там високо, високо розпливаються в блакиті… Вийшов священик і почав проповідь… Згадав про «світло Христової правди…». Згадав про добрі й злі сили, що борються на землі… Згадав, що все живе на землі і намагається жити так, як сказав Бог, бо людина є Божа подоба… Хто не вірить цій заповіді, той служить темній, злій силі… Той іде проти закону Божого… «Сьогодні, — говорив священик, — наше село святкує великий, можливо, ще небувалий день. Трудами, працею здвигнено велике діло, що його правдиво оцінять тільки ті, що будуть жити тут колись… Хай Бог благословить ту працю й хай принесе вона зріст і розціт нашого села й нашого народу».

Ще раз грала оркестра, блищали на сонці мідні труби, гойдались корогви… Велика, барвиста процесія, ніби хвиля моря, під подувом вітру похитнулась і влилась у вузьку вулицю… На дзвіниці все били в дзвони… Їх звуки виривались з вікон і великими помахами крил летіли в далечінь… Здавалось, їх видно в повітрі… Здавалось, вони веселі, пружніші, жвавіші, ніж звичайно… Ті старі, зачовгані, прадідівські-дзвони, що сотні літ дзвонили цим людям і кликали їх перед обличчя зчорнілого Христа з терном і краплинками крові на чолі… От і сьогодні дзвонять ті самі дзвони… Повінню ллється народ, гойдаються спереду корогви, мигоче архистратиг Михайло в барвистім одязі з огненним мечем у руці, блищить старий, позолочений, ще з великим, царським двоголовим орлом, хрест… Мигає верх оздобленого мереживом великого образу Пречистої Діви… Далі ллються хвилями люди… Міняються барви, вітер бавиться з довгим волоссям, виривається якийсь слів…

Далі похід повертається вліво… Там далі видно високу браму, оздоблену жоржинами, кражалками, повияками та безсмертниками… На брамі напис «В ЄДНОСТІ СИЛА»… Чорні, великі літери на білому папері… Перед тими літерами людське море, голови, безліч голів, з розумом і думками… В єдності сила, каже плакат, говорять чорні на білому літери… В єдності сила стоїть перед обличчями всіх людей… В єдності, в однодушному споєнні, у великій свідомості свого людського первня. Дзвони говорять, небо говорить, говорить стара прадідівська земля, могили батьків, дідів, чорне, закурене віками обличчя в терновому вінку з краплинами крові на чолі… Все це повідає, що сила в єдності, що воля в єдності, що свободу дасть єдність…

Людське море все посувалось вперед просто на браму з написом. Вона, уквітчана, стояла на своєму місці, розіп'яла свої обійми: «Входьте, люди мої! Вливайтесь!» — А чорні літери нестримно росли на білому тлі й кричали разом із дзвоном у мужицькі вуха: «В ЄДНОСТІ СИЛА!»

Побіч стояв невеликий, білий, зовсім новий будинок. Чув свою силу й ніби радів, що народився на світ. Він усміхнене чекає ті тисячі людей, що он зі співами й корогвами наближаються крок за кроком до нього. Ось вони вже зовсім близько. Ось зупинились перед брамою. Ось священик підносить хрест і благословить його. Бризнула свята вода, задзвенів спів, заграла оркестра. Через кілька хвилин невеличкий, білий будинок залитий людьми. Здається, небарвисте море навкруги, а на ньому білий корабель стоїть непорушне, міцно заякорений.

В середині будинку також повно. Залиті всі кімнати, всі закутки. Там стоять довгі столи, обставлені лавами. Поволі, урочисто засідають за столами гості. Ось вже засіли й чекають початку гостини. Кого тут тільки нема. Священики, просвітяни з Крем'янця, гості з чужих сіл, свої дядьки. Саме в той час надворі закалатали дзвінки. Всі глянули в вікна. На подвір'ї розступився народ, і увійшов до середини «вуйт» в супроводі коменданта поліції. Він був сердитий, насуплений. Чоло його загоріле, брови довгі, настовбурчені. Вступив і, здавалось, хотів крикнути. Одначе не крикнув. Підійшов до Андрія Андрійовича й зложив якесь привітання. Андрій Андрійович засадив його й коменданта за стіл.

В той час встав Володько. Його хлопці стояли біля гостей.

Володько подивився на всіх. Вигляд мав трохи збентежений. Уста його злегка тремтіли й висихали. Одначе він збирає всі свої сили й починає говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова виривались з нутра якось силувано. Кожне з них відривно падало куди попало і, здавалось, боялось лишитись на цьому місці. В очах його стояв якийсь туман. Всі ті обличчя, що були звернені на нього, заволікалися серпанком мороку. Він не бачив їх виразно. Вони були десь далеко перед ним ті всі, що дивились на нього з різних місць, ті всі, що його бачили, й ті, що чули його схвильовані, живі, вийняті просто з глибин душі слова.

Вже по короткому часі його мова набрала певності. Слова полились вільніше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю рідну, про рідних людей. Говорив про могили предків, що жили тут і тут вмирали. Говорив про будуччину, про чужих людей, про далекі країни й світи. «Збурились ми — ми півмертві, ми немічні. Збурились і встали! На буревійних хвилях революції виплили наші кораблі в далекий рейд! У наших жилах, міцних руках стерно майбутності. Вірю в нас!»

На цих словах Володьків голос рвонувся і його звуки впали в народ, ніби блискавка. Тісно затиснутий його п'ястук вдаривсь об стіл. Очі його горіли… Він був піднесений, вищий, потужніший, ніж звичайно. Це говорить Матвіїв син. Це слова, сказані за батька, за діда, за всіх дідів! За цілу землю сказані ці гарячі слова!

— Слава! — крикнули Володькові товариші. Задзвеніли чарки, заграла музика… Ось вони всі, ті милі хлопці. Сергій… Кіндрат… Антін… Демид… Никон… і багато інших — стоять тут на сторожі міцні, потужні й готові…

Гриміла слава, бряжчали келихи. Вирвалась пісня широка й свавільна. Йшов великий день просто у вічність, весь задивлений вперед, весь налитий снагою віри…

Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Він співав зо всіма, він танцював зо всіма, він бігав з місця на місце… Він радів. Чого йому сьогодні так весело? Безліч треба слів, щоб сказати це. Можливо, навіть звичайними словами не скажеш такого. Можливо, це такий час… Можливо, у вічності є хвилинка найбільшого щастя, й одна незначна людина випадково переживе її… Навіть гнана, віть переслідувана, навіть прицвяшена на розпутті сталіть помножена на сорок п'ять мільйонів…

Скільки тут тих людей. Два кола танцюристів. До Левинських приїхала Женя. Чи Володько її пам'ятає? Певно, І той день, чи вечір, коли танцював з нею й коли вона з нього сміялась… Все пам'ятає. Це було недавно, перед двома роками… А однак, як все змінилося…

Тут і Тараско. Він сьогодні сам собі не пан, а цар. Він знов розгулявся і все до Володька ліз цілуватися… Тут і пан Лінкерт з Романом. Обидва вже випили й Лінкерт побожився, що наб'є вуйтові морду, але його стримали. Тут і Габель, тільки без Рози. Тут і дядько Кузьма, що підписував декларації… Староста, вуйт, комендант поліції… Тільки не прийшов пан Гліб. Він боявся. За таке його проженуть з посади, І Саша також не прийшов. Від'їхав геть і не вернеться. Нема й Ольги, І Йона нема, і Ганки… І ще кількох нема… Зате море інших людей, що ще ніколи тут не були, а тепер прийшли і є.

Пізно вночі скінчилось свято. Розходились, роз'їжджались на всі боки люди. Співали, гукали, раділи, хто як умів і міг.

Один Володько не міг під вечір радіти. Староста знайшов його і «вручив» повістку на завтра до повітового староства. Володько зневажливо впхав її в кишеню, не читав, не дивився… Але він знав, що там написано. Не треба читати. Зрозуміло. Намагався взяти себе в руки й не піддатись. Прощався з різними людьми, подавав руку, усміхався.

Потім зістався, щоб знайти Наталку. Майже цілий день не міг побути з нею. Знайшов її в Теклі разом з Мокриною, що чекала також на Сергія. Теклина хата низька, простора. Лавиці старі, вигнуті. Стіл також старий і скривлений. Дві постелі збиті дошками, щоб не впасти. Світло маленької лампи ледве освічувало простір. Наталка лежала на лаві за столом і думала: прийде? Не прийде?

Він прийшов із Сергієм. Наталка швидко звелася. Володько присів на хвилинку, потім знов встав. Наталка знає, що він нервується.

— Сергію? Що ти з ним зробив? — Голос і очі Наталки жартують… Підійшла до нього, дивиться в вічі, сміється. Володько також посміхнувся. Сергій підступив до них, тісно обняв їх обох.

— Він вас більше любить, ніж мене, — казала Мокрина й голосно сміялася… — Ви холєрники!.. Ви! Володьку й Наталко. Вам треба женитись… Землю орати, дітей плодити…

Наталка дивилась допитливо на Володька. Вона посміхалася й погоджувалась зі словами Мокрини. Обернулась у бік Мокрини.

— А думаєш! І хотіла б… їй-бо! Дитинку… Володьку, ні?

— Що кому, а курці просо, — сказав Сергій і відійшов.

— Йдем! — коротко кинув Володько.

— Спіть тут… Місця досить… Там, там… — казала Мокрина.

— Добраніч, Мокрино! Можливо, не побачимось, — проговорив Володько й подав їй руку…

— А-а, на вас частець! — зсунула брови і крикнула жартом Мокрина, — Вмираєте? На окописько вас винесемо. — Вдарила його кулаком по спині. — Йдіть!

— Сергію! Здуши її! За мене! — Кинув Володько й вийшов. За ним вийшла Наталка.

Вони пішли через садок униз. Володько обняв Наталку за стан. Йшли вузькою дорожиною, що поволі сходилась у стежку… Город відгороджений від вигону плотом. Вигін круч то спадає в долину до річки. Біля перелазу Володько зупинився. Він поволі, обережно, ніжно обняв Наталку й мовчки пригорнув до себе.

— Що? — шепнула вона.

Було темно. Місяць затягнутий хмарою. З заходу подуває вітер. На селі в різних кінцях чути співи й вигуки. Біля криниці хтось голосно на цілу долину верещав:

— Гва-а-алт! Гва-а-алт! Ряту-у-уйте!

Одночасно звідти чути розкотистий регіт.

Володько й Наталка не звертали ні на що уваги. Він підніс свої руки й стис гарячими долонями її щоки… Хвилинку вдивлявся в її очі, але темнота закривала їх. Потім нахилився, вона піднялась, і уста їх злилися. Цілував її не так, як звичайно. Цілував уста її, раз, ще раз… Цілував очі, одно й друге… Вона була здивована, чула щось і все чекала якогось слова.

— Що? — питала пошепки…

Ніякої не давав відповіді, а тільки мовчки горнув, цілував і знов горнув.

— Що? Що, Володьку? Любий? Що? — вирвалось у неї вголос.

— Наталко! — Слово впало, і знов тиша. Вона напружилась. «Ну! Кажи!» — кричала її істота. «Кажи!»

— Ми розлучимось! — впали знов слова. Тиша зробилась ще більшою. Наталка раптом опала, ніби підтята десь у середині. Голова її спустилась вниз.

— Наталко! — голос Володька хоче висловити те, що не скажуть слова. Чулий, з глибини, від серця. Наталка мовчить. Голова її ще нижче опустилася…

— Мушу! — кидав він далі слова. — А так тебе… Люблю!

Вона мовчить. Його слова витискаються поволі, одно за другим в непорядку.

— Мушу! Покину все… тебе і батька… і матір… і сестру… і брата… І землю свою покину.

Вона не промовила ні слова. Чекав хвилинку й далі казав:

— Дякую!.. Тобі!.. всім. Завтра мене ще вкарають… Це буде востаннє… Ні, Наталко! Не думай — боюся. Ні! Але йти треба! Мушу!

Голова її все опускається. Вона тисне в собі чуття. Потім зненацька вибухає… Був це страшний, стиснений, невільний плач. Не плач, а ридання. Сльози лились з очей, як у дитини. Навіть не втирала їх. Текли по щоках і капали, тільки Володько не бачив їх. Він горнув її все сильніше й сильніше, ніби хотів навік пригорнути, щоб не втекла… З уст його падали гарячі, ніжні, повні кохання слова…

Грізні, суворі думки тягнулися за ним. Йшов серед темної ночі, як тяжкий злочинець… Переступав ногами по святій, рідній землі. Тікала вона з-під його ніг, не гнулась… А хотілось, щоб розступилася й проглинула його. І коли вийшов за село до свого хутора, зупинивсь, оглянувся, зняв шапку… Дивився довго, довго в темноту, звідки чути гавкання собак… Очі його широко відчинені, і на чорному тлі йому ввижаються тіні… Безліч, безліч різних тіней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що кивають йому, що посміхаються й погрожують. Багато років бурхливого, кипучого життя… Любові, щастя, радощів, гріху й страждання. «Прости, свята, рідна земле, що мало для тебе зробив!.. Що кидаю!.. Що йду… Прости, село, Наталко, рідні люди!»

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9196
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: