Улас Самчук - Волинь (сторінка 22)

— То, знаєте, — вів своє Матвій. — Не сподобалось мені там. Ні. Не наша, кажу вам, культура. (Знов те слово!) Правда, ліс там заздрощі, та що з лісу. Земля не пашна, громиш, та й орати її там не вміють. Вийде ото вам з таким гаком, сохою то звуть, і поре отак, як попало. Сіна там хоч гатку гати, але і тому ладу не дають. До дому не звозять, а гниє то в копицях, де скошено, цілу зиму…

І народ, кажу вам, невзрачний… (Знов чуже слово!) Добрий люд, щирий, та сірий такий. Самі вам лапті. Я думав, що це у нас біда, та коли я порівняв… Ге! То ми, виходить, багатії проти них. Баба там усім заправило, а мужик то спить, то пиячить, то йде в «ізвоз», то на промисли… А баба і ціпом молотить, і оре, і…

— Та невже баба? — перебиває Матвія Корній.

— Ха-ха-ха! — регоче Макар.

— Ну, вже як баба того наробить! — говорить Єлисей.

— А, хай йому частець, щоб я ото і молотила, і орала, і всю чоловічу роботу робила, — заявила Зінька.

— Їв таку землю хотів він мене, людоньки, волокти, — каже Настя.

— Та я б туди ні за які гріхи не пішла б, — озвалась Одарка.

— Е, в таку землю не варто лізти, — додає Єлисей.

— Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. І погуторити з вами, і се і те, лише лінивий дещо. Поспати, поїсти любить… Випити. Ані доріг там, кажу вам, нема, навіть отаких, як ось у нас, а що вже міста — ерам один. Був я в тому Переяславці, де ото пам'ятник проти француза за 1812 рік стоїть, так, кажу вам, що за смітник, що то за гноярня… Приїде вам кацап, стане серед міста, кине сіна коневі, що кінь з'їв то з'їв, а решта так і лишається. І ніхто того ані прибирає, ані підмітає. Отак затоптують в болото і все. А болото, особливо оце весною — страх, кажу вам. Коні по черева грузнуть… Та й усе у них там таке: ночував я у одній хаті, мужик собі нічого, добряга, і «тюрою» мене гостив — їжа така: квас та сила цибулі, аякже, аякже… Так ото ночую у нього втомлений, а тут він усе мені говорить та говорить, та все питає та питає, як там у вас, а що, а земля яка, а люди як живуть… До півночі не міг заснути. А до того ще й «клопів» у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього ніяк не розкажеш.

— А що це таке ті клопи? — зацікавилась Зінька.

— О! — озвався Єлисей. — Худоба така кацапська…

— Та блощиці. У нас їх нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а кусюче, а смердить… Бачив я і те «імєніє». От вам таке запущене, паскудне, лайдацьке хазяйство. І город бачив, і садок… А хрукта у них кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А господарство просто… Ні! Що й казати!

— Та вже звісно. Де баба хазяйнує, — озвався Корній, який, усі знають, у Зіньки під патинком.

— О! Ти-но глянь на нього, — засміялась Зінька.

— Е, Зінько, що там не кажіть, — чоловік чоловіком.

— Як який! — не здавалась Зінька.

— Що вам, бабам, у нас. От у кацапії так баби на шість ціпів так жито періщать, аж курява йде, — заявив Єлисей, що знає також ті краї.

— От. би і нашим бабам отаке, куме, — додав Корній.

— Я б тобі того намолотила! Я б тобї намолотила, — каже Зінька.

— Зате як ти молотиш язиком — ха-ха-ха! Усі засміялись.

— А ось як прийде війна — і будете молотити, — озвався й Уліян.

— Е, що там війна! Поки війна! Мого на війну не візьмуть. Я своєму сказала: роби що хоч, ріж мене, пали мене, а в чужу-чужиницю не піду. Досить з мене і ось цього, виволік нас на безлюддя, вийду, бувало, і ані душі живої. Три роки проплакала…

— Але ось привикла і не хочеш звідсіль, — каже Матвій. — Кобто чоловік вас слухав — давно світ не був би світом.

— Свята правда, — додав Корній.

Гуторили, але за чарку не забували, і гутірка робилась все голоснішою і голоснішою. А як сонце стало над млином, так усі просто звеселіли. Під дубом стало місця замало, посунулись далі, і вставали, і ходили, і обнімалися, і цілувалися. А Настя так голову стратила, що почала навіть підспівувати та в долоні плескати. А потім удвох з Зінькою за руки побрались і без музики в танець пішли.

— Ех, кума! — говорив Корній. — Перша колись була танцьовниця.

— Була та загула! — озвалась Настя.

Макар і собі вмішався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, і щось там також вигупував, невідомо що, якийсь, мабуть, танець. І навіть Матвій ледве втримувався, і Єлисей та й дід Уліян.

Радісно стало навкруги, а вечір зійшов разом з місяцем, сосни стояли і тінь густу кидали, віяло від млина холодним, а гості вже гуртом виспівували, аж луна ген довкруги котилася, летіла вниз річки, до заставської соснини і там ще раз відбивалася, ніби не хотіла одразу зникнути.

А Василь, Володько і Хведот також тут. Василь випив кілька чарок і «вичворяє комедії». Він не має товариства, бігає по лісі, кружляє довкруги сосон, викрикує окремі незрозумілі слова, перекидається через голову. Хведот, хоча випив лише молока, зовсім перейнявся загальним настроєм, бігає за Василем, качається по траві, верещить. Усе, що зробить Василь, він негайно наслідує: «І я! І я! І я такоз!» — кричить він і від захоплення не має сили докінчити слово. Підбігає до Володька, смикає того за рукав і кличе: «Ходи! Воводьку! Ходи!»

А Володько лише лежав спокійно на зеленій, м'якій траві, опершись на лікоть, і зо всього посміхався. Йому смішно і приємно, його пестить свіжість весни, що вило-нюється з нагрітого лісу, де кожне дерево пускає соки, набирає зелені і випромінює запахи. І Володько п'яний від тієї великої сили життя, він любується своєю матір'ю, що он так весело співає, та притупує, та плеще в долоні, і своїм батьком, що зовсім змінився, розійшовся, згубив он шапку і все намагається оповідати, що то він бачив у тій кацапщині…

І Володькові зробилось радісно, він зрозумів, що життя може бути різним. І сірим, і нудним, і повним турбот, і разом барвистим, радісним і приємним. Давно вже не вичував Володько стільки сили, як саме тепер, йому хотілося вже зірватися на свої ноги і бігти. Але ноги поки що не хотіли його слухати і казали чекати.

Геть за місяця верталися гості на подвір'я, а після довго ще цілувалися та прощалися, та запрошували «до нас», та дякували, аж поки віз за возом поволі викотились на м'яку дорогу і зникли в темноті. Хутір зістався на своєму місці самий, і, як завжди, його обливав місяць своїм сяйвом, довкруги крякотали жаб'ячі хори, повівав інколи вітрець, на траву падала роса.

Після того Володько став почувати себе зовсім добре, може сам рухатись, не просити матері, щоб його перенесла. Він ще, лравда, не може ходити, але він може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось. Батько зробив йому пару милиць і він учиться ними користатися. І для нього почалося життя, радісно стало навкруги, здається, що він наново на світ народився. Шкода лише, що харчі такі мізерні, а йому тепер дуже хочеться їсти.

І обійшлося без лікаря, що дуже всіх тішить. Батько, правда, розуміє, що негаразд отак сполягати на волю Божу, але в ньому ще надто твердо сидить його та сама «сила Божа», що змушує його в неї вірити.

Цілими днями пересиджує тепер хлопець на дворі, сильно загорів, попікся. Особливо попікся він «на Миколи», в Гільчі, на одпусті, куди він їздив разом з батьками і що спричинило йому багато втіхи.

На Миколи, дев'ятого травня за старим стилем, в селі Гільчі великий одпуст. Там є невеликий пригірок, що з-під нього витікає струмок води і творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим струмком з'явилась колись іконка Матері Божої, а тому ту воду вважають цілющою і над нею збудували невелику капличку. Тисячі люду, з далеких і близьких околиць, щороку дев'ятого травня приходить сюди, щоб молитись, бавитись, гоститись, зустрітись зі знайомими, залицятись. На селі в цей самий день ставляться буди, каруселе, книжечки. І гамір великий стоїть в той час над селом, тисячі підвід заповняють усі дороги, всі площі, усі подвір'я.

Матвій рідко коли відвідував такі відпусти, не було то в його вдачі, але цього року щось напало на нього і він несподівано рішив поїхати зо своєю родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село за Лебедями, щось шість чи сім верстов звідсіль. Ціла родина була захоплена цією думкою, вже звечора почалися приготування, кожне має якісь наміри і побажання, Настя висповідатись і причаститися, Василь купити нову сопілку (останнім часом він почав цим цікавитись), Хведот не мав ніяких особливих бажань, крім булки і цукерків, Матвій щось мав, але про це ніхто не міг довідатись.

Найбільше захоплювався цією поїздкою Володько. Він не мав ніяких особливих бажань, не думав нічого особливого купувати, хоча він має у своїй схованці цілі сім копійок, але він взагалі любить їхати, бачити нові місця, бувати між людьми. Він уже бував у Гільчі, але то було давно, він ще був зовсім малим і з того мало що залишилося в пам'яті. Пам'ятає все-таки, що треба їхати здовж лугу, після через село Лебеді, далі піднятися на невеликий пагорбок глибокою дорогою, після через поле, здалека видно село в садах, багато високих дерев, гарні чеські садиби, якийсь високий димар стирчить на обрію.

У четвер раненько виїхали. Хату замкнули, все замкнули і залишили зовсім без догляду. Злодіїв тут, як світ-світом, ніхто не чув, а тому нема чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то завжди буває на Миколи, дуже свіжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене і на всьому стоїть краплиста роса, що переливається кришталем і виблискує промінням сонця. Лугом здовж річки лежить легкий туман, що якраз дуже подобається Володькові, бо йому здається, що це хтось там невидимий кадить пахощами, щоб легше дихалось. А скільки квітів всіляких — і білих, і синіх, і жовтих — ромашки всипали геть увесь схил до лугу, малі бузові дзвіночки, жовті кульбаби, пурпурово-червоні дикі гвоздички, на кущах білі парасольки-повійки… І народу стільки здовж дороги і здовж річки стежкою, і по тамтому боці попід заставською сосниною — їдуть і йдуть, молодь і старші, і всі святочно, барвисто, легко одягнуті, дівчата цілими гуртами, як мак, як гурт айстр, йдуть і все йдуть, часом босі, черевики чисті несуть у руках, спідниці часто спереду підіткнуті, міцні, загорілі литки ніг швидко мигають, босі ноги ступають по м'якій, вогкій, холоднуватій стежці.

За дівчатами так само гуртами йдуть парубки. Ці не босі, на кожному чоботи з високими халявами, що виблискують на сонці. На кожному сорочка біла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском підперезана, на голові у кожного кучер з лівого боку, а на кучері кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним тримається сливе на потилиці.

І дівчата, і хлопці не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У дійсності вони чують себе і душею, і серцем, вони одна цілість, особливо коли котрась чи котрийсь має отам в тому гурті когось, до кого тьохкає серце. Дівчата лише нижуться, щось одна одній пошіптують, іноді вирветься стиснутий сміх, іноді якесь слово паде. А хлопці йдуть, як і личить чоловічій статі — спокійно та поважно, але кожного очі стрижуть за тими литками, за тими розкучерявілими голівками, інколи котрийсь дотеп пустить, що Уляна, мовляв, ступає, ніби просо товче, або що у Маланки надто все гойдається, але то тільки так собі, у дійсності кожному з них так би й хотілося догнати отой стан і обвинути його міцною рукою, щоб чути ближче побіля себе… Так тії стрічки надто розхвилювалися в повітрі і кожна з них манить за собою.

У Гільчі нема де стати, все скрізь заповнене. Матвієві вдається зупинитися біля одного подвір'я, при плоті, але зовсім на сонці. Довкола повно підвід, повно людей. Усі кудись ідуть, квапляться, вітаються… Володькові лишається не зовсім заздростне завдання. Усі йдуть хто куди, навіть беруть з собою Хведота, а він мусить сидіти на возі і чекати, і він чекає. Сонце піднялося понад стріхами хат і пражить просто на віз. Під хатою розцвітає Сузок, півонії, жовті лілеї і ще квіти, двері замкнені на колодочку, вікна зачинені, всі, видно, пішли на одпуст. Сусідні вози стоять переважно самі, без людей, коні щось там шпортаються мордами в сухому сіні в опалках, на них падає овіддя, вони оганяються довгими хвостами. Інколи котрась неспокійна коняка зовсім «розбереться», скине з себе і оброть, і нашилник, і снажиться дістатися до своєї сусідки, щоб скубнути чужого, солодшого сіна, або гризнути з ласки за шию.

Приходять і відходять люди, щось приносять, щось відносять. Появляються діти із свистунами, дудками, сопілками, гармоньками, все то пищить, свистить, трубить… Там далі на дорозі вздовж видно чергу лірників з лірами, що сидять просто в поросі і викрикують різних пісень. Туди і сюди проїжджають підводи, інколи брички, запряжені гарними кіньми, збиваються хмари куряви, що зовсім закриває лірників, але то їм, мабуть, не заважає. Вони далі грають і далі співають. Ось знов молодий, кучерявий, у червоній сорочці, парубок з великою сулією, наповненою чимсь рожевим. Він весь час щось викрикує, а коли підходить ближче, Володько розбирає і слова, хоча вони не нашою мовою говорені.

«Квас малиновий,

Сєм раз надіваний,

Восьмий раз для вас!

Квас!

Кто мой квас попіваєт,

Тот сто лєт пожіваєт…»

— виговорює парубок і іноді хтось зупиняє, наливається склянка рожевої рідини, і Володько здалека вичуває розкіш такої насолоди…

Бо сонце порядно його підогріває, уста його сохнуть, йому дійсно хотілося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нічого нема. Так само йому дуже хотілося б піти в оту юрбу, помежи тими возами, подивитися на тих лірників, заглянути туди, де то здалека чути награвання каруселі, де то ті буди стоять, де стільки гамору і крику. Але він не може і він ніяк не думає перечити цьому. Він і так повний щастя, йому і так гарно…

Десь біля полудня він пережив одно видовисько. Несподівано зі замкненої хати, що напроти, почав з вікон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вікна і почали щось там гасити. По короткому часі дійсно все вгасили, але Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до великого нещастя не дійшло. Люди, мовляв, пішли до церкви, але залишили під образами лампадку. І хтозна яким робом загорілись від лампадки паперові рушники на образах. З образів, мовляв, самі вуглики зістались. І коли вернулись господарі, застали в хаті лише сажу і сморід.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8705
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9287
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5844

Пошук на сайті: