Улас Самчук - Волинь (сторінка 24)

— А чогооо! — відповідає він знизу.

— А ходи до хааати! — котиться вниз луною.

— Я не хооочу! — відповідає друга луна.

— Ходи, ходи! Щось дістанеш!

Володько, хоч-не-хоч, а мусить йти. Гостей було багато, з'їхалася вся рідня і дядькова, і дядинина, зо всіх кінців великого Дерманя і навіть з чужих сіл. Дядько Омелько прибув зі свого Білашева, Володькова хрещена мати Домаха з Півча. Усі напідпитку, всі веселі, повний двір гамору.

Матвій збирається від'їжджати, його задержують, ще рано, а тут ще й не вечеряли, але Матвій на це не зважає, а найпаче Настя, що і хотіла б ще в гостях побути, але ж «там у мене, знаєте, і худібка, і свині, і кури, і все то так на Божу волю залишене»… Ні, ні. Треба їхати. Довге обіймання та цілування, і Матвіїв віз викочується з дядькової брами в дорогу.

Ще день, ще два — і по святі, незабаром навинулись і будні. Літо видалось гарне, але ж воно і вимогливе. «В поті лиця твого будеш ти їсти хліб свій» — каже Святе письмо, і є то чиста правда. Ціла Матвієва родина по саму шию в роботі. Сам Матвій знайшов для себе нову каторгу; десь там на Валах у нього та десятина поля і частина його каменем та шанцями та хтозна-якою повітрою завалена, бозна-що там було, кажуть, якась фортеця чи щось таке, і Матвієві вже давно кортить все то на поле родюче обернути, і от він щодня туди ходить, весь день там копає, та носить, та рівняє, а ввечері приходить і ледве його пізнати, такий замучений. Настя казала:

— Цілі віки лежало, а він прийшов і хоче землю перевернути!

Так. У Матвія і камінь мусить родити і «пользу» давати.

Настя має також повні-повнісінькі руки роботи, отой город, ті грядки, все то росте, буяє, бур'яни такі поймають усе дочиста, що страх один. А там далі на новині те просо і та пшениця, і все то заростає осотом та будяччям, що й посіву не видно. На все рук, рук і рук треба, а Настя має їх лише двоє.

Василь знов гонить товар пасти, як тільки скінчилась школа, одразу знов на пастуха обернувся. Пасе там ген на Мартиновій долині з хлопчиськами дерманськими, на сопілці трундикає, в карти ляпає, гасає, чуда вичворяє. В обід прижене, і що вб'єш, то й в'їдеш, нізащо не хоче хлопчисько помогти щось на господарці.

І Володько тепер не дармує, ще не ходить гаразд, ще лиш, як каже мати, «совається», але вже мусить за няньку бути, Хведотиська глядіти, і є то для нього справжньою карою Божою, ліпше заставили б його гори вернути, ніж пильнувати ту дитину. За зиму та за весну з нього щось таке виросло, що батьки з дива вийти не можуть.

— З тієї дитини якийсь кат, чи хтозна-що вийде. Все він б'є, все нищить, — скаржиться мати. На городі зовсім молоденьку моркву позполював, на півонії всі бульбашки позривав, а це ось, на саму Трійцю, всі качата перебив, було їх семеро і всі до одного понищив. Настя аж руки заламала, як побачила, привела за вухо бахура, показує на мертві качата і питає:

— Хто то зробив?

— Я, — відповідає той спокійно.

— І навіщо ти зробив? — тормосить його за рукав.

— Так, — відповідає так само.

І говори з таким. Лясь, лясь по задку, той у плач, але що то помагає. Десь за пару днів лобур наглядів малого, зацяпаного півника, що його чомусь курчата не приймали до гурту, почав гонити довкруг хати і так довго гонив, поки те сотворіння впало мертвим.

— То я тебе, шмаркачу ти, роздеру! — трясе його за рукав мати. — Та я тебе розтрясу! — кричить вона. Але тому хоч би що.

— Догляду до нього треба, — скаржиться Настя, і ця конечність падає якраз на Володька.

Господи, що це за муки для Володька! Хведот ані хвилини не посидить на місці, все він кудись преться. То був ще тут, а то диви вже он там. Володько щось там одвинувся, коли чує, а за клунею на дорозі якісь крики. Скаче на тих своїх милицях туди і бачить: його Хведот сидить серед дороги, бавиться пісочком, а перед ним стоїть шість підвід лебедських.

— Гей, ти там, малий! З дороги! — гукають дядьки, але тому малому гей би що! Володько до нього, намагається його підняти, немає сили, кричить, свариться. А малий, замість зійти на бік, вереск страшний підняв, б'ється з Володьком, ногами пацає, не дається, і дядьки мусіли їх обох об'їхати боком, зачепивши колесом Григорчуків овес, і коли ті поїхали, тоді тільки хлопчисько посунувся на подвір'я, грізно шморгаючи замурзаним носом.

А дещо пізніше, не встиг Володько піти води напитися, як Хведот знов зник. Володько сюди і туди, скаче на милицях, гукає — нема хлопця. Шкутильгає на город, довкруги хати — нема. Йде на дорогу — нема. Гукає щосили — ніхто не обзивається. Йде далі, дійшов аж до трепетка, коли бачить свого Хведота: ген там далі в долинці з якоюсь тичкою бігає і щось там робить. Володько кличе:

— Хведоооте! А ходи-но до дому! А то мааамі скажу! Де там. Володько мусить шкутильгати туди, і коли дійшов, побачив величезне гніздо в житі, виваляне Хведо-том, а там насипано цілу купу піску з дороги, і коли він усе то встиг зробити, дивується Володько, а після того між ними счиняється справжній бій. Володько тягне Хведота додому, Хведот не дається. Володько кричить — той також кричить. Володько погрожує, той робить те саме. Хоч сядь та плач. Стоять обидва і верещать на все довкілля, аж поки мати не навинулася, прибігла з гамором, схопила Хведота за руку і потягла, як щось непотрібне, за собою.

Але найгірше було недавно… Хведот зовсім зник і ніхто не міг його знайти. Володько обскакав увесь город, усю дорогу, весь луг — даремно. Надійшов вечір, поприходили батьки, пригнав корови Василь, а Хведота нема. Володько весь в страху, бо це ж він винен; мати пішла в поля шукати дитину, і аж геть смерком на подвір'ї з'явився Настин двоюрідний брат Титко: в руці у нього хлопець.

— Ти-но, Насте, не пускай так ту дитину саму — каже Титко.

Настя до хлопця.

— А де ж ти його вискипав? — кричить вона і не знає, чи дякувати Титкові, чи карати хлопця.

— Та де… Он геть на лебедському. Сидить під сосною і кричить. Я до нього: ти чий? А він ще дужче кричить. Це, думаю, нічий інший, як Настин, і ось маєш його, — каже Титко.

Настя шарпає, як звичайно, за руку хлопця, тягне його до хати, миє, дає щось їсти. Титко також заходить до хати, починається розмова. Скаржиться на діда Уліяна, що той десь там межу його переорав, що в суд його за це подати хоче.

— А чого ж ти, Титку, тиснешся з ними на тому городі, — каже Настя. — Шматок — дві добрі баби задами засядуть, а ти чогось там чапиш.

— А що порадиш? Вішатись!

— Чого ж вішатись? Землі шукай. Стільки он землі в світі…

— У світі, у світі! Думаєш, отак устав і пішов, — перечить Титко.

— А ти-но з моїм порадься, він тобі щось порадить. Титко пошкрябався за ухом, напився води і пішов. Коли прийшов Матвій, що десь там на садку вештався, Настя нічого не сказала за Хведота, а щоб одвести розмову на інше, почала за Титка.

— Був он Титко. Знов на батька скаржиться.

— Дурний він, той твій Титко. Я б на його місці давно звідти вибрався.

Батьки починають говорити про конюшину, що, як ліс, поросла, про пшеницю, що її геть будяччям поняло, про худобу, що щось та Ряба замало молока дає, про собаку, що його нема чим кормити. Володько лиш тішиться, що бодай про нього не згадують, він і так за той день набігався та настрахався. А Хведот вже лежить на полу невкритий, босі ноги з розчепіреними короткими пальчиками зовсім подряпані, і спить. Його нічого більше не цікавить.

Володько починає власними ногами, без милиць, обходитись. Спочатку то йшло зле, але згодом покращало. Одної суботи, пополудні, після доброго дощу напередодні, коли небо випогодилось і засяяло всіма своїми барвами, він вибрався в далеку мандрівку — верстви дві від дому, до Василя, де той пасе корови. Йшлось дуже довго. Часами він сідав, спочивав. Інколи його цікавили ті чи інші речі. Ось він бачить рівненьке, гладеньке місце, нанесене вчорашнім дощем. Сонце намул пригріло, і він почав репатись. Володькові приємно шляпати по тому босими ногами, відколупувати відсохлі кусники намулу, виписувати на них літери. В іншому місці він зупиняється біля потічка, що тече через дорогу без містка, зупиняється над ним і вдивляється у воду, що по ній швидко бігають лапаті водяні павуки.

Володькове прибуття дуже було вгод Василеві. Пасовисько широке, але все-таки з обох боків шкода. Василь зі своїм приятелем Семеном ляпають у карти, а Володько ходить і одвертає від шкоди корови. Після Семен почав грати на сопілці; засюрчав, запищав і Володькові це дуже подобалось. Виходив якийсь танець чи пісня. Володько почав думати, щоб і йому купили таку сопілку, це куди краще, ніж гармонька, а до того дешевше. Таку сопілку можна купити за дві копійки, а гармонька коштує три. А Василь усе-таки купив не сопілку, а якраз гармоньку, і не таку просту, дешеву, а дорожчу, широку, і заплатив за неї десять копійок. І гарно грає. Тепер вони з Семеном виграють гопака, польку, а як навинуться дівчата, то й в танець ідуть.

До того Василь має ще пісенника і байкаря. Гарні там пісні — і сумні, і веселі, і жартівливі, і байки даже гарні, стільки з них сміху, і про цигана, що заліз у чужий город і просив господаря, щоб викинув його лише за пліт, і про одного дядька, що шукав дьогтю в місті, і багато інших. Володько і нестямився, коли сонце стало над заходом.

— Смали додому, поки заповзеш — смеркне, — каже Василь. — Ти тепер сміливо з черепахами в перегони ставати можеш.

І Володько поплужився. Пастухи ще залишилися. Долиною в'ється дорожина на дві глибокі, виїжджені колесами, колії, середній пруг порослий шпоришем, Петровим батогом, горішиною. Справа й зліва смужка лугу, на ньому густо ромашок. Трохи вище в пшениці цвітуть червоні маки, сині волошки. Над головою зо всіх боків видзвонюють жайворонки.

Володько не квапиться, має час. Його нагнав дядько, що веде пару конят. Конята маленькі, а дядько довгоногий, їде верхи, а постоли його по землі волочаться.

— Гей, малий! Що це ти так повзеш? — гукає дядько. Володько зупиняється, не відповідає нічого, проводить дядька поглядом і йде далі.

На половині мандрівки, де схрещуються дороги, стоїть великий копець, що відмежовує дерманські поля від лебедських, і Володько присів на ньому. Сонце над заходом, від млина доноситься кляпіт, здалека чути пісню, що Василь уже жене свої корови і співає:

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину…

А слова «де покинув карі очі» він особливо високо витягав. Хутко він надійшов і зрівнявся з Володьком.

— Ти ще не дома? — питає він і йде далі. — Ходи, на корову посаджу!

— Іди, іди собі, — каже Володько.

Гей, чук-чумайдра,

Чумачина молода!

Заспівав Василь весело і пішов далі. Корови лише поскрипують ратицями. Володько лишається на місці, маєстатна краса вечора полонить його, очеретяний мур стависька — таємничий і грізний, стоїть насупротив, кілька чайок літає над ним, ніби вони сховзають по повітрі, десь квакають дикі качки, що згодом вириваються з очерету і спішать, ніби їх хто жене, в далечінь.

Батько, мати, Василь і Хведот сиділи вже біля вечері, коли Володько приволікся.

— О! Нарешті! Повзе наш рак, — каже мати. — Ходи-но, ходи, небораче! Ждемо тебе!

Вечеряють надворі, мати насипає крупник до мисок, над головами звиваються і дзеленчать комарі. Батько оповідає, що тут ще у нас не так багато комарів, а от у тій Смоленщині… Говорять про се і про те, а потім ідуть хто куди, батько ще огляне худобу — і спати.

І спить він тепер надворі, під повіткою, а часом і просто під голим небом на соломі. Так йому подобається, легко, як він каже, дихається, щоб було тепло, прикривається кожухом. На нього падає роса, вітер кошлає його волосся, дзеленчать комарі і з лугу доноситься безперервний крекіт жаб.

У невдовзі починається косовиця; на лугу одного соняшного ранку, ніби на замовлення, з'являється багато чоловіків, і від річки до поля, впоперек лугу лягають валки покосів. Косарі з'являються разом зі сонцем, вони переважно босі, колошні їх штанів по коліна закачані, одягнуті у самі сорочки, на голові або бриль солом'яний, або якийсь старий, пім'ятий кашкет. На поясі у кожного спереду висить кушка з бруском, а ззаду застромлена за пояс дерев'яна мантачка.

Ідуть косарі легко, вільно, ритмічно, коса, здається, сама сховзає по землі, великі покоси соковитої трави лягають набік, а ззаду залишається дві колії ніг. І коли доходять до кінця, витирають травою коси, спочатку гострять їх мокрими брусками, а потім мантачать мантачками. Приємний брязкіт і шелест кіс розноситься лугом.

Матвій починає також косити, але він не має лугу, а має лише конюшину, що отам за лісом насіяв минулого року. І поросла вона йому на доброму полі, як ліс. Йому радили посипати поле ще й фосфором, і для проби він висіяв тим погноєм своє ім'я, і тепер здалека видно було на конюшині слово МАТВІЙ, після чого він любив казати сусідам:

— Вірте мені, що оте «удобреніє» добра штука. Треба назарік спробувати, чехи то вживають, і диви як у них родить…

Але і без того Матвій накосив порядно конюшини, і любив він цю рослину, вийде не раз, щоб отак лише пройтися й полюбуватися, а вона, мов килим дорогий, розкладається, і тільки джмелі гудуть…

Разом з косовицею неодмінно починаються і сльоти, небо затягається у брудну бавовняну отороку, без перерви сіє дрібний дощ, на лугу мокнуть покоси, або вже копиці. Такий час не подобається господарям, не подобається він і Матвієві з Настею. У полі мокне конюшина, город заростає бур'яном, усе скрізь мокре, збіжжя похилилося в один бік, плаксиво літає і кряче воріння.

У Матвієвій родині ледве-ледве хватає хліба, вживають його дуже ощадне, їдять здебільша картоплю, молоко, зеленину з городу, Настя уміє дуже смачний зі щав'ю борщ варити.

І ще одна важлива подія в родині. Настя завагітніла. Матвій став куди лагіднішим. Щоб трохи Насті помогти — полоти, окопувати, вибирати коноплі плоскунні, Матвій пішов і замовив дівчат. Прийшли обидві Катерини. На хуторі стало гамірно. Дощі скінчились і знов погода ясна. Дівчата то біля конюшини, то на городі, то біля проса. Говорять, співають, жартують. Оповідає одна одній про своїх хлопців, але клопітська Катерина ані здалека не може похвалитися таким, що залузька. Вона сама, на хуторі, та й вродою їй далеко до залузької. У тієї там і Павло якийсь там, що не дає проходу, приносить їй якісь там дуже гарні цукорки, і має він дуже гарні, русяві кучері… І залузька Катерина розповідає й розповідає, а клопітська лиш слухає і беруть її заздрощі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: