Улас Самчук - Волинь (сторінка 29)

Володько мав іти цієї осені до школи. Батьки над цим говорили і радили і рішили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не такі міцні, щоб міг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за мешкання в Дермані поки що не годиться. Хай учиться дома» а на другу зиму вже напевно дадуть до школи.

Володькові таке ніяк не до смаку, він уже весь був у школі, школа його манила і тягла, мовби магніт.

— Там же ще менші ходять, — з плачем казав матері.

— Їм, дитино, близько, а тобі куди лізти в таку дорогу, хоч, щоб снігом замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались…

Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга і різне інше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов хата. Не ходить навіть на лід, ані до млина, бо все минуле заважало. Зате почав учитися. Василеві книги пішли в рух, тепер уже букварцем одним не обмежишся. Батькова Євангелія також придалася. Стрічка за стрічкою розлущував її зміст, і все те дивувало малого надзвичайно.

Та одного разу в його руки справжні скарби попали. І то випадково. На горищі, як відомо, стоїть ота таємнича, велика матірня скриня. У ній там повно всякої всячини, доступ до неї заборонений і замкнута вона на міцний замок. Як відомо, одного разу Василь усе-таки добрався до неї, і вони разом випили слив'янку, що там завжди хоронилася. Василеві тоді як слід дісталось, але ж то було давно, рани загоїлись, а в скрині, Василь це добре знає, появились нові бутлі слив'янки, і Василь уже віддавна ламає голову, як би туди краще дістатися.

Володька та скриня також дуже живо цікавила і не тому, що там ті бутлі, а зовсім чимсь іншим. Володько знає, що мама переховують там якісь стapi книжки і папери, ніхто не знає, що то за книжки і для чого вони там ховаються але вони там були, і скільки Володько не просив, скількх не молив, щоб йому то показали, мати все мала одну відповідь:

— Як підростеш — дістанеш! — І це все.

Як звичайно, в неділю батьки йдуть до церкви, а лишаються самі діти. І чого тільки тоді не видумується: і куряться цигарки з вати, і перевертається щось у коморі, і чіпається.? все заборонене. А найпаче завжди і завжди добивається до, тієї скрині. Але мати ніколи не лишала ключа від неї, і всі, Василеві намагання туди дістатися були даремні. Та одної неділі якось так сталося, що Василь знайшов біля старої ма-тірньої спідниці дорогоцінного ключа від скрині. Радість була велика, і вони обидва з Володьком негайно подались на горище.

Успіх їх підприємства був надзвичайний, сулії слив'янки і вишняку стояли, мов дві вежі, повні і урочисті, і Василь негайно взявся до їх відкривання, але Володько цим не вдовольняється, він якось не зважає на Василя, а копається далі в скрині, і наслідки його розшуків перевершили всі його сподівання. В його руках опинилася чудова, нова книжка з баским конем на обкладинці, на якому сидить лицар в гостроверхому шоломі і стріляє з лука в якогось бородатого діда, що заліз чогось на велетенського, широчезного дуба і дуже витріщив великі очі. Під тим лицарем Володько негайно вичитав: «Биліна про багатиря Ілью Муромця і Солов'я Разбойніка».

О, як це мусить бути страшенно цікаво! Володько негайно забрав ту книжечку, забув за все інше і поцупотів униз.

І весь той день до самого вечора читав ту книгу. І прочитав її майже половину. І не зважав ані на дрібні літери, ані на чужу мову. Читав і читав, не хотів навіть їсти, забув за все на світі, а як вернулись батьки, заліз на піч і читав далі. Мати спочатку ані не здогадалася, отже, він завжди з тими книжками возиться, але її все-таки дивувало, що він там найшов таке особливе, і вона все питала:

— І що ти там таке знайшов? І чого ти там сліпаєш? Тож там тобі нічого не видно.

— Видно! Не бійтесь! — відповідав Володько і читав далі. А там у тій книзі стільки чудес, стільки пригод, стільки геройства. Богатир Ілля Муромець, що сиднем сидів тридцять три роки і не міг ходити, але потім відчув у собі велику силу, міг вирвати деревину з коренем, сам міг побити ціле басурменське військо і нарешті подолав страшного Солов'я Розбійника, що в одному лісі на семи дубах засів і пішому, і кінному той шлях загородив, бо мав таку велику силу, що як свисне — дерева гнулися, коні вгрузали по коліна в землю. Але Ілля Муромець не злякався того розбійника, іде просто на нього, стріляє зі свого лука стрілою гартованою, поціляє розбійника в око і здобуває право на переїзд і на всі скарби Соловія.

І багато цікавого довідується Володько з тієї книги: про святого князя Ясне Сонечко, Володимира, що княжив у Києві, і про ворогів його різних — половців та печенігів, що Київ облягли, поля топтали, людей до полону брали, і коли б не Ілля Муромець, хтозна-що зробили б. І Володько всьому тому вірить, колись могли бути такі люди, то лише тепер усі стали такими малими та слабкими, а колись було то зовсім інакше.

І була це перша такого року Володькова книга, і як тільки прочитав її раз, удруге і третє, захотів щось іншого, уява його розгорілася, йому вже мало Євангелії, Псалтиря, Октоїха, він знов лізе до маминої скрині і знаходить там купу «Листів По-чаївських», а при тому «Життя Святих», преподобного Іова Залізо Почаївського, що чудеса творив, про велику священо-мученицю Катерину, що її за віру Христову мучили і звірам кидали, «Відкриття воїна із Каріота», що вмер був, його поховали, побував на різних митарствах «тамтого світу» і знов воскрес, і взагалі прочитав велику книгу «О митарствах» і довідався з неї силу-силенну всячини: коли помре людина, що її на тамтому світі чекає, за які гріхи, яка кара, кого милують, а хто піде на віки вічні в «геєну огненную».

Отакі-то дива з Володьком творяться і така-то сила науки впихається до його маленької голови, і думає він над тим безконечно, і не може ніяк у тому як слід розібратися, хотів би когось всяку всячину розпитатися, та немає кого, бо ніхто з його рідних таким не займається і нікого то так, як Володька, не цікавить.

Та не тільки книгами займається Володько, на хуторі трапляються й інші важливі події. Ось одного вечора при смерку постукався до Матвієвої хати якийсь подорожній, і всіх здивувало, що він постукав до дверей, значить, людина бувала і не наша, бо наші входять просто без стуку.

Подорожній був високого зросту, не селянського вигляду і попросився переночувати. Матвій радо приймав кожного, не було в звичці краю цього відмовити людині даху над головою або ложки гарячої страви, особливо, коли ось таке надворі, як сьогодні, і Матвій сказав:

— Дуже просимо, пожалуйте, тільки не здивуйте, ми мужики, у нас тут усе по-простому, самі бачите…

Бо бачив Матвій, що його гість людина не проста і говір його не тутешній, і можна пізнати якогось чеха, чи поляка, але ніяк не руського, і для більшої певності попросив навіть пашпорт свого гостя, бо, мовляв, ви нам звініть, ми тут, бачите, самі на хуторі, а буває всіляково.

Чужинець охоче показав свій пашпорт, Матвій лише для виду поглянув на нього, нічого в тому не розібрався, але заспокоївся, приніс два околоти соломи і зробив для гостя на долівці постелю.

Говорилося при тому небагато — про се, про те, найбільше про погоду. Роздягаючись, чужинець вийняв з кишені свого годинника і положив на столі. Побачив це Володько, що сидів з Хведотом десь далеко на печі, і одразу вирішив скористати такою нагодою і подивитися на годинника зовсім зблизька, не було його і в його рідних, але він знав, що годинники існують, що їх носять пани, він бачив також великого годинника в Острозі, але зблизька ще нічого такого ніколи не бачив. і тому Володько перебрався тихенько до столу і, поки ті там старші щось говорили, він довго приглядався до того дива і дуже дивувався, як то ті малюсінькі вказівочки самі рухаються довкруги і так чудово цокотять. Йому дуже хотілося подержати таке в руках, але ніяк не відважувався. Чужинець це, мабуть, помітив, підійшов, узяв годинник і каже до Володька:

— На, мальчік, пасматрі…

Володько взяв то до рук і довго, довго розглядав його з усіх боків, а потім положив його на місце і пішов спати. Почував себе щасливим, йому здавалось, що він ще щось нове і цікаве пізнав, після довго думав, як то все зроблено, що воно само так вічно рухається.

Рано-раненько чужинець устав, намірився відходити, не хотів навіть снідати і хотів заплатити за нічліг, але Настя наробила одразу гамору:

— А, хай нас Бог боронить, щоб ми брали гроші за те тільки, що людина переспала. Що ми, татари, чи погани які. На здоров'ячко вам, ідіть здорові!

Чужинець дуже дякував, але все-таки кожному з хлопців дав по десять копійок, як гостинця, на що вже Настя ніяк не могла перечити, лише дивувалася, що той пан має стільки грошей, і назвала його «добрим паном». Хлопці були дуже раді, що дістали таку суму грошей, і тепер кожний з них матиме за що купувати на Трійцю.

«Добрий пан» відійшов, але того ж дня приїхало до Матвія верхи аж два стражники і питали про «гасподіна високаво роста, со свєтлимі волосамі с катомкой». Матвій не второпав, що значить ота «катомка», але сказав, що такий «господін» цієї ночї у нього ночував, а ранком пішов собі десь отуди, як Лебеді.

Стражники сердяться:

— Ех, ти глупий мужик! Вєдь его же бил германській шпіон. Ми за нім несколько днєй гонімся. Пачєму нє задержал?

— А хто його розбере, чи він шпіон, чи не шпіон. Іде собі, хай іде, проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб відмовили, пашпорт мав у повному порядку, виспався і пішов.

Стражники поїхали далі, але на хуторі довго про цю подію розмовляли. Володько довідався нове слово «шпіон», а батько йому пояснив, що є то такі люди, що по Росії нишпорять, плани знімають, усе підглядають, а потім усе то передають німцям… Володько із цього має повну голову думок.

Заходили часами до Матвія і свої люди посидіти вечорами. Особливо ті, що десь тут поблизу діло мали, чи то у млині, чи в лісі. Вечори довгі і насидітися можна вволю, і вволю наговоритися. Заходив дід Кошіль, що на місце Лісовського став ліса Таксарового стерегти. Цей до всього і чарчини не цурався, прийде, бувало, і плящину за пазухою принесе…

— І дай-бо здоровля, куме! — Хоча відомо, що Матвій чоловік «трезвий» і до чарки не скорий. Але дід Кошіль просторікує:

— А, що там ще каверзувати, пий — помреш і не пий — помреш, то краще вже пити, бодай пізнаєш життя…

Щоки в нього повні, червоні, очі блискучі, борода широка і біла, чарочку не пив, а ликав — кивне і нема, тільки смішок лишається, а сміявся з усього і дуже дрібно.

Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Біла-шева. Дуже зрадів, бо і він великий прихильник усілякого «вип'ємо, куме» і ніколи не приїжджав з порожніми, як то кажуть, руками, завжди в нього як не один, то зо два півоки в залубнях. Матвій не шанував за це цього брата.

— Такий, бачте, з нього й господар, — казав не раз, і дійсно, дядько Омелько не має щастя до господарки. Ні тобі машини якої, ні худобини порядної, що заробив, що вторгував — пропив, проїв, прогуляв. Політика, плітки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько.

І ось він якраз у дуже слушний час нахопився. Кошіль весь засяяв, обнімалися, мовби один одного хотів задушити, і цілувалися так звучно, що на ціле подвір'я чути.

А увійшовши до хати, Омелько одразу заспівав:

«Ой, чарочко, чарочко медовая,

З ким я тебе пить буду, молодая!»

— От це, їй-богу, молодці з вас, брате Матвію і діду Кошелю, що я вас тут знайшов, серце моє відчувало, і дай, думаю, смикну до того куркуляки. Ну, Насте, готуй що там і присідай до нас…

І Настя щось готує, і присідає, і випивають. На дворі мороз, а в хаті тепло, і гамірно, і приємно. П'ють усі, навіть кажуть пити дітям, хоча проти того дуже Матвій.

— То, знаєте, дитині вредить. Я от самий і то не можу, вип'ю чарку і вже голова болить.

— Ех, — каже Омелько, — твоя голова тільки облізти від поту потрапить, а жити вона не вміє.

— Що ж зробити. Кожний має свою голову, — каже Матвій.

— А чи чули ви, що он жиди в Мизочі кажуть? — питає Омелько.

— А що там вони кажуть? — цікавиться Кошіль.

— Та он кажуть, що війна буде.

— Ого! — кидає Кошіль, — А то із ким?

— Та з германцем.

— Гм… З германцем. Ну і що ж? Буде то буде…

— А може, й буде, — додає Матвій. — Снилось мені, знаєте, ніби я стою отам на горбищі лебедському і бачу на заході там, де сонце западає, стає два стовпи червоні, огняні і від них ніби пожежа розливається. І дивлюсь, з-під того гад великий виповзає і де лише він проходить — усе чисто дотла зникає. І поліз той гад десь отуди на сівер, а тут, де не з'явись біля мене старий, покійний Хведір і мені каже: то знаєш, Матвію, отой гад поповз отуди у Пинські багна і там йому кінець буде… А другий сон снився мені ще й такий. Нібито я в Бущенському лісі на великій галявині, шукаю там свої украдені коні… і бачу, ціла та галявина старими польськими жупанами покрита. Іду я та йду і все думаю: а чи буде де кінець тим жупанам, аж то мої коні з лісу вирвались і все чисто то стоптали, а хтось тут мені й каже: то, каже, лише для просушки їх тут того… їх скоро заберуть… Це, чуєте, — казав Матвій пророчо, — у нас іще Польща буде.

— Ото вже дудки! — рішуче заперечує Омелько. — То, стало бути, що Росєя наша навіть якихсь там поцвілих жупанів не викине куди треба. То ти, Матвію, можна сказати, не розбираєшся в комєрческой політікє. Тут мусиш знати, что вот, так сказать, eтa самая наша Росєя, котора, стало бути, підкорила під себе всі народи від Кавказу аж по Вислу, саааамая огромная страна в мирі! Знаєш, що таке Росєя? Первая страна по большонству. Понімаєш ти, що коли б отак узяв усє еті государства, коториє єсть у світі, то й то не буде одна Росєя. Це, брат, імперія! Одна Москва, например, коли йдеш впопєрьок — сто верстов, в длину — двісті! О, ні, братику! Коли і буде яка війна — всіх завоюєм і над усіма наш цар буде царем! — випалив Омелько.

— Хо-хо-хо! — зареготав Кошіль. — І правильно! І правильно! Кому б, як не йому.

А Омелько продовжує про «Дардандєли», про генерала Скобелева, про Шипку, про графа Румянцева і багато, багато знає того Омелько, а всі слухають і дивуються.

А надворі зима, падає сніг, віє вітер, замітає дороги. Вона цього року видалась сувора, снігу навергало вище коліна, ліс закутало в білу вату, луг, як глянеш оком, суцільне іскристе біле, поле, однотонне і мовчазне.

Роботи у Матвія досить, те то інше, але думку його турбує одна лише справа. Не дає і не дає йому спокою ота земля, кортить йому, бачте, щось придбати, і Матвій не витримав: одного лагіднішого дня закинув торбу на плечі і подався. Настя лише стулила свої тонкі уста і мовчить. Що казати? Очі її блищать крицею, але мовчить.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: