Улас Самчук - Волинь (сторінка 30)

А Матвій подався отуди на південь, на Крем'янеччину, чув, що там землі продаються. Він ступає від села до села:

— Чув, що у вашому селі продається «імєніє»?

— Нє. То він торік щось думав. Тепер не чути. Наші люди й самі хотіли б купити. А ви-но зайдіть до Рохманова.

Матвій мандрує до Рохманова. У Рохманові невигідно. Самі багна і мочар. Кусник і поля до того, але ціна, як за матір рідну. З Рохманова подавсь до Шумська. Погане містечко, сама жидова, пан продає клапоть поля, але ціна ще солоніша, ніж у Рохманові, мовляв, при місті. Пішов далі, Межирічі, Коршів, Обичі — села, села і села, обпитав, оглянув — нічого не скурав, вернувся за тиждень додому — хмара не людина, ніякого з того толку, хіба що чоботи розтащив, що на день латання буде.

Але дуже вперся. Полатав чоботи, дещо відпічнув і знову подався. На цей раз під Остріг, хтось там нараяв у якогось графа, але й тут не сподобалось. Піскувате, громиш, не варто на такому селитися. Вернувся додому. Стільки страчено мужицького часу.

А Настя свій клопіт має, із Залужжя прийшла вість, що Катерина заміж виходить. Та за кого? А за того самого Павла, що ото в хорі церковному співає тенором та носить чоботи хромові за сім рублів з калошами, кажуть, на пана вчитись хотів та заломився.

— Господи Боже! Та за того хлюста? Чи не за ті часом чоботи хромові вона виходить? У нього ж тільки і є того добра, що чоботи та очі зікраті. Ой, загине вона за ним, ой, загине!

Ці слова хтось Катерині передав, і нагнівалась вона на свою хресну маму вельми. Казала, що й на весілля не піде просити, але Настя стоїть на своєму.

— Воля ваша, кумо, — казала вона Зіньці, — але я б її за такого не віддала б. Та й молоде воно ще, то ж і шістнадцяти немає…

— Та що я вам, кумонько, пораджу. А чи я їй не казала, а чи я їй не говорила. Що я ото наплакалась і що нагорювалась — так ні! Хоч ти її ріж, хоч ти з нею що хоч роби, піду і піду, бо люблю його! І говори з нею.

Володька ця новина пригнобила, не хотів вірити, щоб Катерина, та «наша Катерина», та, що так його любила, могла якось там «вийти заміж» і то за когось зовсім чужого і, як кажуть мама, поганого. І Володько вже наперед відчуває нехіть до того осоружного якогось Павла, що хоче забрати Катерину.

Але все-таки до весілля готувалося, Настя лише чекала, чи Катерина дійсно так нагнівалась, що навіть не запросить її на весілля. Але так не сталося.

Була одлига, віяв гнилець, лугом мокрий сніг, вечоріло, і нараз із двору влітає засапаний Василь і викрикує лише одно слово:

— Катерина! — А після ще додав:

— Молода! У вінку! З дружкою! — побіг назад на двір. Усі в хаті заметушилися, Володько аж затремтів і ним почало трясти, Настя метнулась по хаті, підсунула під припічок цебрика, швидко застелила стола, поправила подушки.

— Замітай, Володьку, швидше хату! — гукнула на Володька.

Іншим разом ніхто такого не робив би, коли б ішла Катерина, але ж це не Катерина, а молода. Також іншим разом Володько ледве чи хотів би робити цю мізерну бабську роботу, але тепер метнувся, мов опарений, схопив обома руками деркача і почав шкребти ним долівку. На половині роботи Настя вихопила з його рук віника і почала сама швидко зганяти до коцюбника більше сміття.

І тільки скінчила, як до хати ввійшов Матвій, скинув закурену вовняну шапку, обтирав швидко спітніле чоло ганчіркою.

— Катерина вже на дворі, — сказав він здержано-радісно. У ту ж мить у сінях загупали, Настя ще раз оправила спідницю, Матвій прибрав поважного вигляду, Володько і Хведот забилися в кут. Двері швидко відчинилися і, шелестючи широкою, темно-бронзової барви, шовковою спідницею, метко увійшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь.

Володько був дуже здивований, коли побачив її такою — у вінку, у стрічках, і вона тепер не віталася, не сміялася, не цілувалася, як звичайно, а підійшла одразу до батька, вклонилася йому до самої землі, так що посипались і торкнулися долу різнобарвні її стрічки, і дуже поважно промовила:

— Прошу вас, тату, від себе і мого нареченого на весілля! Благословіть мене — раз, другий, третій!

— Хай Бог благословить — раз, другий, третій! — перехрестив Матвій Катерину, поцілувався з нею і дозволив їй цілувати його брудну руку.

Те саме сталося і з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла Катерину і причитувала:

— Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж ти, серце моє, хороша і яка ж ти мені дорога. Хай тебе Господь милосердний благословить, пішле тобі щастя, здоров'я, многих літ, а мені, серце, не бери нічого за зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!

Катерина була зворушена також, а Володько й собі сплакнув, після чого відчув на своїх щоках мокрі, ніжні дотики її уст, і від того йому стало ще болючіше.

Після Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що нема якраз чарки, а дівчата ж таку путь летіли, почали говорити; Катерина стала знов такою, як звичайно — гамірною і веселою, і була вона чарівною у тій своїй шовковій широкій спідниці, що так гарно обіймала її тонкий стан. Матвій розпитував Катерину про весілля — хто і чим буде, і як з коштами, і чи все вже готове. Катерина на все відповідала, їй, видно, це приємно, вона радісна, з її ясних, синіх очей ллється щастя. Настя знов не втрималась, щоб не залебедіти:

— А навіщо тобі вже світ в'язати? Чи ти така перестариця? Чи вже нагулялася, надівувалася? Будеш, дитино, не раз нарікати, але не вернеться.

— Ні, мамо, не нарікатиму. Він такий гарний і такий добрий, і мене шануватиме, і ми так любимось, і ми будемо щасливі…

За тиждень батьки поїхали на весілля, дома лишились самі діти. Володько дуже хотів також їхати, але його чомусь не взяли. Не було, мовляв, людської одежини. А коли батьки вернулися, Володько дістав коровайну гуску, калача і білу батистову хустинку. Не знав, чи брати її, чи ні, чи радіти, чи плакати. Знав лише, що це від неї, від Катерини, і коли брав хустину до рук, здавалося, що чує її запах, шелест її спідниці і дотики її теплих, вогких уст на своїй щоці.

І нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона вже ніколи не буде такою, якою була до цього часу. Так минула і відійшла у вічність перша любов Володькового серця, що її він ще довго чув у собі, ніс завжди зо собою, як святий спогад, як знак ласки, щастя днів свого нелегкого дитинства.

Але натомість в ньому вже росла і зріла нова любов: Василинка. О, як радісно дивитися і бачити те маленьке єство, що ось уже сідає, і сміється, і мугикає, і разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!

Розпускало і розпускало, на лузі тріснув лід, вода залила сіножаті, дув гнилий західний вітер, сосни гнулися і шуміли, старі косаті верби тріпали своїм віттям, вороння літало боком і крякало.

Знайшов землю

Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий півень виходить за хату, вилазить на кінець, що над картопляною ямою, і на ціле горло завзято кукурікає. Це той самий грізний півень, що нападав на Володька, але тепер він уже давно занехаяв це. Хай тільки спробує.

У середу несподівано прийшов дядько Єлисей. Довго обшкрябував у сінях брудні чоботи. Приніс вістку, що від неї защеміло Насті під серцем.

Мовляв, до села прибув з Крем'янеччини «хвактор», що шукає покупців на одне дуже нібито зручне «імєніє», і вже хтось йому сказав, що такими справами особливо цікавиться Матвій Довбенко.

— Прийшов, знаєте, на Запорожжя, — оповідає швидко Єлисей, — зайшов до Стратона і так, і так: по триста п'ятдесят рублів десятина з дворянським банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка на тридцять літ, сто двадцять десятин, а в тому двадцять п'ять лісу.

Матвія ця справа піймала одразу. «Підем!» — рішуче заявив він. Накинув на плечі «куцана», і пішли. Настя навіть не намагалась перечити — даремна річ, скорше зупиниш буревій, ніж його. Вона лише тошніла, була неспокійна, виходила то входила надвір, сиділа з Василинкою в пелені і сльози текли по її запалих щоках.

А Матвій з Єлисеєм, розкидаючи полами одягів, ступали твердими кроками сніговою саламахою назустріч вітру. У Стратона Булія на Запорожжі чекає на них фактор власника маєтку села Тилявки Кирило Деберний. Застали його за столом з дядьками, перед ними почате півока з червоною наліпкою, смажена яєшня, — здоровий, міцний, борода лопатою, лисина на всю голову.

Привіталися, ніби старі знайомі.

— О, дядьку Матвію! Чув, чув! Сідайте ось біля нас та, як то кажуть, покотим колодкою, — казав Деберний, був увесь сяючий і одразу налив Матвієві чарку.

Ради такого «случаю» Матвій не відмовився, підніс ту чарку, глянув на всіх:

— Ну, так… Дай-бо здоровля! — проговорив і випив. Розмова велася жваво, говорив, як і слід йому, найбільше фактор.

— Ото ж слухайте, люди добрі. Вірте мені чи не вірте, а такої землі, як у нас, ви на цілій Волині не знайдете. Високе, соняшне, сухе місце. Чорна, вироблена, пшенична земля. Двадцять п'ять десятин першорядного лісу, пан обанкрутився, продати мусить, і були б ви останні з останніх, коли б ви оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору наші люди зустрінуть вас не дуже ласкаво, нічого правди таїти, прийдеться вам з ними деякий час повоювати, бо самі купити хочуть, але я, знаєте, як побачив нашу громаду — подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю мудріших. Як барани, кажу вам, наші люди. Так, дай-бо здоровля! — підняв і вихилив чарку. — Отже, кажу вам, нетямущий народ, — продовжує своє Деберний. — Зібрав я, чуєте, їх на сходку у цій самій справі, а вони замість рішати — битись почали. Поділились, знаєте, одразу на гурти, ті за попа, а ті за попадю, і хоч ти їм кола на голові теши. і за віщо? Бо одні, мовляв, що по тамтому боці долини, не мають права до цього маєтку, бо у них, мовляв, «свій» є — ха-ха-ха! Подумайте! І така вам зчинилась колотнеча, що до діла не дійшло. Подивився я на те діло, плюнув і давай, думаю, піду у світ мудріших людей шукати, а тут мені в Обичах сказали, що до них приходив один дядько з Дерманя і питав за землею, а я собі й подумав: коли люди самі йдуть і шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот лізе, а вони не хочуть. Дай, думаю, піду та поспитаю, і от я тут. І от, як кажете, давайте діло зробимо.

Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав собі, як то вони самі «списки робили», але говорити про це при чужій людині не випадає. Один тільки Матвій, по своїй упертій щирості, не втримався:

— А ви думаєте, що ми інші. Усі ми з одного тіста ліплені.

— Е, не кажіть, — заперечив Деберний. — З одного то одного, але у вас он школи які. Хе! Дайте нам школу! Що ви думаєте? Не кажу, що ми з клоччя сукані, але неграмотність. Люди темні. Що тут казати.

— Темні то темні, але і кров така, — докинув до всього Єлисей…

— Яка кров? — підняв голос Деберний. — Наш народ, кажу вам, сумирний.

— То-то й біда. Де не треба — сумирний, а де треба… Ге! Ріл'-ма, такого гамору наробить. Особливо коли батога над ним нема.

— Кажу ж — темнота. Дайте лише школу, розкажіть, покажіть, розтолкуйте, відкрийте очі, і піде. Е, ще й як піде. Певно, тепер… Тепер ні. Що тепер. Тому й кажу:

приїжджайте, купуйте і працюйте.

— Та ж кажете — нас там не дуже того, — зауважив Стратон.

— Не зважайте! Наші люди попиндючаться, попиндючаться та й сядуть. Майте лише дещо терпцю. А ви люди грамотні та й, бачу, хазяї не останні. Здається, той самий край, а не той — п'ятдесятверстов, а яка разніца. І худоба, і будова, і поле. Кажу: у нас ви багачами станете, рипайтесь, рипайтесь!

Фактор купив Матвія з першого слова. От чоловік! Такого ще Матвій не бачив. І толковий, і порядний, що й казати. Пізно поночі вернувся Матвій додому, і по одному його вигляді Настя одразу догадалась, що сталося.

— Спечи якого там коржа — завтра підемо оглядати «імєніє» в Тилявці.

— Як, як? У… Як ти сказав? Що це за така западенна Пилявка?

Матвій роззуває чоботи.

— Западенна не западенна, а ти-но рихтуй харчі. Піду на кілька днів — п'ятдесят верстов ходи.

Хотілося йому по-доброму з Настею, але хіба ж із нею можна? Настя є Настя. Одразу в плач, одразу в сльози, одразу наріки! Ех! Так би вдарив!

А надворі темно, мовби в проваллі, чогось загавкав Пундик. Настя підійшла до вікна і довго дивилася в темноту. Заспівав перший півень, а вона все стоїть. Матвій не зважає. Йому треба спати, на нього чекає довга путь.

Другого дня рано Матвій дещо полагодив, дав розпорядження, узяв торбу хліба й пішов. На Запорожжі чекає на нього Деберний і Стратон. Так утрійку і подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гісерна…

Троє рослих, барчистих мужів ішли в напрямку південного сходу. Темними лісами, глухими дорогами і аж другого дня вийшли на трахт, що веде з Острога, через Шумське, до Крем'янця. Тут розгорнулась рівнина з гайками, селами, хуторами. Краєвид змінився. Більше простору, ширші обрії, менші села, десь-не-десь розмахують крилами вітряки, в'ються дороги, біліють церкви, чорніє здебільша оголена земля. За селом Жолобки, що лежить у балці на шляху, починається старий дубовий ліс. Минають його і стають на землю обіцяну.

Ліс кінчається нагло, простою, темною, з півночі на південь, стіною, і одразу, по обох боках дороги простягається хвиляста рівнина. Справа поле западає в долину, зліва впирається в березовий гай, спереду на обрії стріхи, двори і села.

Мужики зупинилися. Сонце лило свої дари назустріч, Хмари розбились на загони і гнались шалено в бій з дубовим лісом. Вітер дув в обличчя.

— Так дивіться, — промовив Деберний. — Це і є та сама Тилявка. Це вам щира і щедра долоня, що підносить вам дар. Беріть і нікому не дякуйте, хіба Богові.

Матвій зі Стратоном дійсно вражені, а Деберний продовжує:

— Триста десятинок отут, мої людички, і сто двадцять з них ваші. Решту розберуть, мабуть, наші місцеві. Котіть лише рублики.

— Так… Рублики… Знаємо — рублики, — мимрить Матвій, а зір його хижим орлом носиться довкруги по пригірках, довкруги лану, сягає за обрій. Нахиляється, підносить мокру груду зі скиби і чавить її на долоні.

— Масло, масло, — каже Деберний. Долоня Матвієва звична на те масло, вона тверда і шорстка і з таким маслом потрапить розібратися.

— А як тут з водою? — питає Матвій.

— Отам у долині, — каже Деберний і показує на гаї.

— Либонь, далеченько, — кидає слово Матвій.

— Сажнів десять углиб отам у долині сягнете і маєте воду, — на це Деберний.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8741
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9311
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5855

Пошук на сайті: