Улас Самчук - Волинь (сторінка 32)

— Ну, так! — вирвалось у нього. — З Богом! Помолимось, люди, на дорогу! — і зняв мокрого від поту кашкета.

У той час Настя голосно викрикнула, припала до землі устами, цілувала її, рвала пальцями молодий шпориш:

— Земле моя! І як тебе покинути? Боже, поможи мені! Усіма пройшло зворушення, стояли без шапок до сходу лицями, хрестилися. Матвій читав голосно «Отче наш».

По молитві валка возів рушила. Наперед Василь і Катерина гнали корови і телицю, за ними пішли вози. Завйокали, зацмокали, загойкали підводчики, заскрипіли вози, один за одним, поволі і обережно, виїжджали на дорогу. Настя залишила подвір'я останньою, відходячи повернулася, похрестила все на всі чотири боки і пішла. Сльози тихо текли по її щоках.

— Ну, що ж, кумо, — гуторили дядьки. — Не побивайтеся. Звикнеться й там. Не в Туреччину ж ідете.

Настя мовчала, вона й сама це знає, що не в Туреччину, та що ж, коли серце так болить, а сльози самі з очей бринять.

Поволі тягнеться валка, минають город, останню межу, минають дерево-трепеток, що самітнє росте на межі Григорчукового поля і що правило хуторянам за якусь межу їх простору… Ось і до млина повертають, на греблі чужі люди, мельник.

— Щасливої, Матвію, дороги!

— Спасибі!

— Дай Боже і на новому місці зажити!

— Дай Боже, дай Боже! І ви здорові зіставайтесь! Не згадуйте лихом! Якщо зробив недобре — простіть!

— А, хай Бог боронить, Матвію! Не робили ви вам ніякої кривди. Хотіли б завжди таких, як ви, сусідів мати.

Мельник, мельничиха, їх діти. Прощаються як з рідними і проводять геть далеко на гору.

Згори Володько востаннє глянув на свій хутір, на луг, на річку, на ті верби, що по них лазив, на того млина, де стільки вислухав казок, на став, на стависько.

— Так їдеш уже? — питає його Пепік мельників.

— Їду, — каже Володько.

— А приїдеш ще коли?

— Не знаю. Ми їдемо далеко. П'ятдесят верстов.

— Ого, — дивується Пепік. — Але ти все-таки приїдь. Приїдь!

— Колись приїду, — обіцяє Володько і вони розстаються, Валка возів поволі тягнеться глибокою, виїждженою, немощеною дорогою з пригірка на пригірок через заставське поле, попри монастирський млин, через Городнє, в'їжджає «біля Лисів» до села. Гавкають собаки, виходять на дорогу святочні люди, вітають Матвія, деякі проводять валку, бажають щастя на новому місці, деякі навіть виймають пляшку і на ходу частують «на колеса», жінки дарують на згадку крашанки.

Настя вже лише сидить з дитиною на возі, вона так зморилася, що йти вже не може. їдуть побіля монастиря, побіля приходської церкви. Тут скрізь повно людей. Усі ще святкують. Настя знов у плач.

Поволі, поволі і по часі виїжджають за село з другого боку. Їдуть горою, звідки дуже добре видно цілу запорозьку долину зі стосами каменю і саме Запорожжя на горі з другого боку долини. Видно білу, нову, криту чорною бляхою хату дядька Єлисея, збудовану минулого літа, видно клуні, сади. Усе то до болю дорогі, близькі і знані місця, і навіть сам Матвій поглядає туди з виразом затаєного смутку.

Валка тягнеться далі полями. Жайворонки заливаються, ниви криються зеленню, зліва видніє багата чеська колонія Борщівка, справа на обрії манячить та сама черешенька, що біля неї «водило не одного», а в тому і покійного Ровіцького, навпрост на перехресті та сама корчма «Веселка», де то попивав покійний Ровіцький з добрячим чехом Шалтою.

Володько ще не був тут і тому все то дуже цікаве. Гарні будинки, гарні Сади, пишні хмельниці, рівні дороги. Спереду на південь стоїть стіною густий, старий, мішаний ліс і просто на нього тягнеться валка.

Біля «Веселки» валка зупиняється; дехто бере пиво, чута жарти, сміх. Находяться знайомі чехи.

— А! Матвій! Єдете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже дєлате!

Матвій завжди добре жив із чехами, ставив їх за взірець господарів, брав з них приклад, але чехи і його любили.

Постояли хвилинку і далі. Нема часу довго бавитись, попереду далека дорога. По часі в'їжджають, ніби до тунелю, до старого, темного, мішаного лісу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, підводи тягнуться поволі, місцями дядьки підтримують свої вози, щоб не перекинутись.

Володько не може всидіти на возі — стільки тут цікавого. Злазить і біжить лісом край дороги. Хведотові також дуже кортить так побігти, але йому не можна. Ще забіжить куди, а тут нема кому за ним дивитися. А тут такі величезні, значно більші, ніж у Лебедщині, різні дерева, що саме розвиваються, сонце ледве продирається крізь їх віття, безліч усілякого птаства гармидерить угорі і безліч усілякого рясту росте під ногами. Володько радісно, раз-у-раз викрикує, луна підхоплює його голос і несе кудись у хащовиння. Потім він нариває цілий оберемок різного квіття і несе матері. Від квітів пахне міцною свіжістю лісу, вони дуже ніжні, і особливо подобаються Володькові ті на високих стебельцях, що подібні на сережки якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такі, як білий ряст чи сині фіялки, і трапляються вони не так часто.

Далі дорога спускається круто вниз і стає такою глибокою, що валка, раніш ніж до неї в'їхати, зупиняється, гальмують колеса і дядьки вигукують: «Агой-агой!» — чи не їде там хто знизу, бо на такій дорозі годі розминутися.

Унизу ліс раптово уривається, несподівано виринає долина з річкою, із селом і млином. Краєвид трохи також міняється, земля піскова, зовсім нема садів і будинки лише з дерева. Їдуть селом, доїжджають до великого, мурованого млина і тут зупиняються. Є то знаний млин, що про нього не раз згадував Матвій, з великим ставом і стависьком. Вода в ставу дуже чиста, майже прозора, і дуже добре видно в ній цілі зграї рибок, що пливуть у різних напрямках, а також як повзають по білому, крейдовому дні всілякі рачки. Стависько густо заросле очеретом, шуваром, лепехою, по краях широким листом водяних лілей.

Починають поїти у ставу коней і худобу, підвішують до дишлів опалки з обороком, попасають корови. Люди снідають. Появляються великі кусні паски, кільця ковбаси, миски холодцю. З'являється і пляшка оковитої — дай-бо здоровля! Згадали і «Христос воскрес», стало знов гамірно.

Володько з Хведотом беруть по кусневі паски, по крашанці, лишають усіх і йдуть на греблю. Мати гукає за ними, щоб «дивилися». Хлопцям тут дуже подобається, у прозорій воді плавають рибки, вони кидають їм шматки паски.

По сніданку рушають далі. Одразу за селом знов починається ліс. На цей раз лише сосновий. Височезні, рівні, стрункі, мов воскові свічі, дерева, що, здається, їм тяжко стояти і вони ось-ось зігнуться. Деякі з них таки злегка погнуті. Такого лісу Володько ще ніколи не бачив. А яке чисте й пахуче повітря.

— То лісок! — розважають дядьки. — З такої сосонки платівка вийшла б, що? Аршинів тридцять-сорок.

— А лісок, різал'-ма, нічого. Кажуть, на кораблі зрубати хочуть… кісь хранцузи чи мараканці…

— Усе ті хранцузи та хранцузи, — озивається ззаду Клим.

— Та… Що ж… Капиталу треба. Без капиталу, скажу вам, нічого не втнеш, — зазначує Макар Уліянів.

— Хіба в Росєї мало тих лісов, — чути голос Кальчука. — Када служив на Уралі, дак там отакий ліс просто випалювали.

— Випалювали? — дивуються дядьки.

— Не може бути! — зазначують інші.

— А от випалили, — продовжує Кальчук. — Ще кращий, ніж цей.

— Звісно! Росєя! — докидає Макар.

— Ах, Боже, Боже! — тошніє про своє Настя. — їдемо, їдемо, а кінця й краю не видно. Завезе нас десь на край світа.

— Ха-ха-ха! — регоче Кальчук. — Тобі, Насте, лише на печі сидіти. Плужимось півдня піском, а вона — кінець світа. Росєя широка!

— Широка, а місця брак, — розважає Матвій. А день ясний, мов око. Сосни стоять сливе непорушне, Часом якась людина по дорозі зустрінеться.

— Дзінь добрий! — вітаються ті люди.

— Чого вони, тату, дзінькають? — питає Володько у батька.

— Та ж то ляшки. Хіба не знаєш? По цих-о лісах самі ляшки. Голота. Сама біда.

Дядьки і на це мають свою думку:

— Польські, кажуть, пани насадили їх тут. То, кажуть, після польського повстання хотів цар забрати панам землю. Так вони взяли та й своїм віддали, насадили чиншовиків. Але кепсько їм на цих пісках ведеться. Подивіться на їх життя.

— А докеди, люди добрі, єдєцє? — питають інколи підвідчиків.

— У світ, — відповідають ті.

— Світ великий.

— Кому великий, а кому малий. Думаємо, що вам у тих лісах не дуже він великий. Не поїдять вас тут вовки часом?

— А! Ми самі, як вовки. Коби тільки взявся звідки.

А пісок дійсно грузький та сипкий, вози тягнуться поволі, деякі розтягнулися. Помітна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови.

Минають кілька лісових хуторів, минають зовсім заборсане в хащовинах село Зелений Дуб, вози тягнуться то нагору, то знов згори. Природа різноманітна, місцями видно свіжі зруби, стоять стоси дерева, безліч хворосту… Василь видобув свою губну гармоніку і заграв щось там далі спереду. Коні помахують хвостами, пирхають, риплять вози.

У невеликому селі, також над річкою, знов зупинка. Поять і попасають тягло і самі полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенців — Миколу Гнидку із сім'єю. Радісне вітання. У Миколи нема стільки майна, що у Матвія — всього чотири підводи.

Полуднають спільно, розстелили на зеленій траві настільники, накраяли пасок, хліба, ковбаси, печені, сиру, масла. Знов появилася пляшка, закружляла чарка — на одну, на другу, за святу трійцю, за чотири вугли хати. Дехто затягає «Христос воскрес із мертвих». Жінок збільшилось. Була лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й Марта зі своєю молодою племінницею Ганною. Василь заграв якогось гопака. Клим схопив Ганну, і пішли в танець. За ними пішли інші. Довкруги ліс, зелень, сонце. Всі веселяться, одна тільки Настя ніяк не може розворушитися. Дуже вже її, чуєте, пройняло.

З полудня виїхали на шлях біля Шумська. Їхали дуже болотяною дорогою через Васьківці, потім звернули до Рохманова. Коли вибрались на рівне, коні ледве ступали. Для Володька нове видовисько. Зліва видно великий став, велику річку, мости через неї, далі містечко, будинки криті черепом, високі вежі якихось церков, сонце все то скісно освітлює. Дуже тут гарно, даремно мама так нарікають.

І десь надвечір нарешті Жолобки, нарешті той ліс останній і нарешті тилявецькі поля.

— Тилявка! Тилявка! — гукає перший підвідчик.

— Боже! Тилявка! Так от де вона! — дивуються інші. Велетенське сонце спадало над нею, назустріч линули дзвони. То ж це ще Великдень, то ж на Великдень без перерви б'ють в усі дзвони, але мандрівцям здавалось, що те сонце і ті дзвони лише для них, що це їх так вітає ця нова земля. Настя розглядалась на всі боки, бажаючи до чогось недоброго причепитись, але нічого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють:

— То, чуєте, куме Матвію, що поле то поле!

— Поле неплохе!

— А їй-бо, неплохе!

— Таке поле хоч би кому.

— Я вже шкодую, що й собі не пристав до кумпанії.

Довга валка возів тягнулась поволі рівною, простою дорогою назустріч сонцю. Виднілись будови, двір, огорожа. Усе то наближалось і наближалось. Зустрічалися чужі люди, що цікаво оглядали прибульців. І ось при заході сонця валка в'їхала на широке подвір'я двору.

Подвір'я дійсно просторе, збоку великий, білий, але критий соломою, будинок, довкруги чотирикутником маказин, клуня, далі стайня й короварня. Перед короварнею калюжа, що показалась Володькові цілим ставом.

Одразу з місця почали розвантажуватись, бо деякі дядьки бажають на цілу ніч їхати назад. Усе зносили до одної кімнати у великому домі, що її резервував Матвій для себе. Кімната не дуже велика, двоє вікон, хід через кухню і через іншу кімнату, що її зайняв Титко. У цілому будинку таких кімнат чотири і одна кухня, і в кожній з них по родині. На кухні примістився Микола Гнидка. Всі новосельці вже поприїжджали, за винятком Тараса Здорова. Вони, розуміється, не могли всі тут зміститися, і друга їх половина поселилася в іншій хаті, що була призначена для батраків.

Коли Матвієва валка в'їхала на подвір'я, сюди негайно висипали всі новосельці, а до того найшло ще людей із села. Почалось вітання, посипались запити, дехто помагав зносити речі. Настя, як побачила «гой ярмарок», серце її не видержало, і знов заголосила:

— І що я тут, людоньки, робитиму? І де ми тут усі змістимось? І куди він мене ото привіз? А там же було простору стільки, і такий спокій, і така краса…

Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його, здавалося, що він тут найбільший пан. Він носив що міг до своєї кімнати і з-під лоба позирав то на тю, то на інших, а особливо звертав увагу на таких, як і сам, але їх тут було стільки, що не міг усіх затямити. Запам'ятався йому лише якийсь хлопчисько у доморобних, барвлених, позакачуваних штанях, босий, без шапки і дуже залишаєний. Видно було з місця, що це не дерманський хлопець, бо в Дермані таких крашених штанів не носять.

Кімната, призначена для Матвієвої родини, скоро заповнилась по береги. Не було де ні стати, ні сісти, а про лягти і не думай. Деякі речі прийшлося поставити на горищі, а дещо в присінку перед кухнею. Там також помістили бодию із салом. Коні, корови, свині і дріб дали до спільних хлівів, віз залишається на подвір'ї.

І коли все розвантажили, підвідчики підкормлювали лише коні, приходили прощатися і один за одним, вже порожняком, трусилися до себе. Новосільці лишилися. Настя стогнала: нема де навіть колиски повісити, нема де голову прихилити. Але всі були такі втомлені, що не дуже-то перебирали місцем. Чи хто що з'їв і де тільки знайшов яке місце, там і клався. Володько з Хведотом заснули на двох розстелених міхах-кропивияниках, що в них везли коням обрік. І спали добре. І нічого їм не снилося. І спали всі, навіть Настя. Лише Василинка щось скімлила у своїй колисці. Мабуть, була голодна.

Сварня між новосельцями розпочалася з першого дня. Розуміється, — першенство бабам. Котрась котрусь обізвала позаочі, тій донесли, та відповіла, обізвалась у вічі, а там недалеко й до кіс.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: