Улас Самчук - Волинь (сторінка 5)

І Матвій хльостко, злісно спльовує… — Треба хіба так працювати, як я працював, що витягав собі кишки і руки, що спину поломав. А чи зажив чого в життю? Цигарки не викурив. Чарки горілки не випив. Чобота «порадочного» не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелі не можна стягнутись. А яка була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудів — мішки носив і не чув нічого…

— Усе зїли оті криваві п'ять десятин, які ось тепер маю. Ну, але ще чарочку, на здоров'я… Старої от щось довго нема…

Випив… Григорчук вчепився напідпитку до Матвія, щоб і він випив. Матвій дав себе зломити і також випив, але забожився, що більше не буде, мовляв, «характер такий». Григорчук згодився…

— Так, так, — каже Матвій. Він захоплюється своїм просторікуванням. Всі, хто знає його, знають, що з Матвієм балачка може тільки «сурйозна» бути. Жартів Матвій не любить, а коли й жартував, то невміло. «Характер» і тут, видно, противився…

— Батькам дурниця в руки лізла — не брали. Тепер от, що хоч, роби. Завше я плачусь на батька і буду плакатись. Бити не було кому, а треба було бити. А що буде от ще через пару років. Згадаєте моє слово, що, може, тисячі платитимуть, та землі не буде.

— Війна прийде… — перебив Григорчук. — Мусить війна прийти. Переб'ють з половину і знову землі, скільки хоч. На що ж Бог і війну дав…

— А щоб ви думали. Війна потрібна, їй-бо…

— От у мене три хлопці. Коли я їм тепер не прикуплю землі, то вони хоч і раді б опісля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його прикупиш? Ну, скажіть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко ділитимуть. Ваші лебедці свою землю вже викупили. Тут уже кінець… Дерманці за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А як і продаватиме, то що там тої землі… Ковтнуть, як суницю…

Матвій безнадійно махнув рукою і посунувся ближче до Григорчука. Хведот шморгнув на печі носом, і то так голосно, що аж батько звернув на нього увагу…

— Їсти вже, мабуть, хочеш?..

Хведот нічого на це не сказав, лише страшно засоромився, підтер кулаком бруднізного носа і поліз далі на піч. Матвій відложив півкусня хліба, відрізав крихітний шматочок сала і подав те на піч малому. Той узяв і, сховавшись, мов курча, щоб ніхто не бачив, десь там собі тихенько, без найменшого згуку, їв…

— Нє, — сказав Матвій, присівши до столу, і то сказав якось вперто, рішуче, наперекір всьому, ніби його хтось у чому довго вмовляв, а він все-таки не згодився.

— Нє!.. Мушу я кудись звідси вимандрувати. Росєя велика. Безліч у ній землі… Степи, пущі непроходимі, а тут ось тиснемось один на одному. Та зрештою не треба вже й Росєї… Он у нас на Волині… Он туди на Крем'янеччині… Гой, гой! Там ще «імєній», Господи… Оце я думав та думав і вирішив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя. Перепродам… Земля такий крам, що ціна його росте не по днях, а годинах… Біда от, зайвого гроша нема… І скрута «вобче» на нього тепер. Нема, та й годі. Але ви таки нічого ані не п'єте, не їсте… Вибачайте… Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу… Випийте… Частуйтесь…

— Не турбуйтеся… Я вже себе не того… — і при цьому вихилив чарку….крякнув, але вже значно поміркованіше, ніж спочатку, закусив.

— То ви, кажете, землі шукати думаєте?

— Прийдеться, — розводить руками Матвій. — Що поробите?

— Ну-о-о! Воно то «покамісць» і в нас можна ще прикупити…

— Щось я ніде не чув… Застав'я?.. Куплю… Там ще можна буде…

— А ось мені трапляється у Лебедях дві десятини. Правда. Не дуже то того… Земля неважна. Щоб родила, треба ще на ній пособкати. Мочар, знаєте, але при хаті і — думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме, що й у вас. Гроші на перешкоді… Нема гроша… То ж то воно.

— Гм… Що нема, то нема, — помовчавши, проговорив Матвій. — Я то себе дуже зле… Дуже зле почуваю…

— А я… Я вже дійшов до того, що хочу десятину поля продати…

— Та невже? — здивувався Матвій. Але зараз же зробив байдужий вигляд.

— Отак, як бачите… Мушу. і то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за садком, — це «за садком» виговорив з притиском і головою в ту сторону кивнув. — Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тільки й продаю, що нужда, та вона трохи, признатися, далеко від Лебедів. А я собі міркую, що і вам варто над цим подумати…

— Та я-то цю штуку вже чув, — каже Матвій, забувши, що перед хвилею виявив було таке здивування, ніби це для нього бозна-яка новина. — Чув, знаєте, і думав, Але дума і є думою, коли свистить у кишені. Що, зрештою, мені та одна десятина поможе… А стягатися до сорочки. Дітей морити голодом.

— Ее, не кажіть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажіть. Одна десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажіть. Це допоможе багато.

— Правда воно-то правда… Але за грошем, то воно тепер дуже… Самі знаєте — скрута. А як ви того… з ціною?

— Ціна? — поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього делікатного питання. — Ціна… Та як? Як і в людей. Звичайно, зійдемось по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких речах…

— Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цілий вік тільки те й робиш, що купуєш, і нічого з того не дивиться…

— Я-то, знаєте… Бачите, я просто міняю, чи, либонь, хочу змінити. Тут десятина, а там дві… Але ті дві, знаю, не вистануть за цю одну, ото лишень, що при домі. Надія ще, що при добрій волі дасться таки з неї щось зробити, до чогось дійти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер підіть — поле, як щастя. П'ятсот сімдесят рублів коштуватимуть ті десятини. Грошенята, правда, грубі… А поле абияке. До врожаю найменше років п'ять прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою, коли воно й погноєна, і як слід вироблена. Сій лишень пшеничку і радій, як ростиме, та засіки на зерно готуй… Ось вона якраз перезябльована. Навесні приволочити бороною, пересипати і сіяти ячмінь. На зарік можна лишити парениною, а там знов пшениця… Та це, до того при вашому. Вам просто-таки не випадало б упустити її, а з вами мені краще, ніж з іншими, діло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже відомо. Це ж все одно, що капітал, та ще й при купі. Мене питав уже й Харитон. Питав і Михалко. А я кажу: ні, наперід мушу з Матвієм поговорити. Мушу його запитати, як і що він. Не візьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви думаєте?

Матвій глибокодумно мовчить. Сидить на лаві. Одна рука за пазухою, друга на столі. Очі впер у долівку, в одну якусь точку і з натугою мовчить. М'язи обличчя, особливо уст, час від часу корчаться в якусь болючу гримасу. Чоло зрізане глибокими двома на всю ширину зморшками і двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерішучий. Григорчук кладе у рот шматок хліба з салом і лишень зрідка поглядає на Матвія. Він проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали і Харитон, і Михалко, але такого покупця, як Матвій, він не знайде. Він навіть готовий деякі незначні уступки поробити…

— Не знаю… — виговорив по довшій надумі, глибоко й хрипливо зітхнувши, Матвій. — Тяжко мені… — і покрутив головою. — Боюся, що от-от продаж Застав'я проголосять. Там за ті гроші удвоє можна б купити. А що робитиму, як з вами зв'яжуся? Ні. Таки правду сказати, мені дуже тяжко. А все-таки… Як ваша ціна?

— Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, які ціни на такі куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять сотень двадцять. У Лебедях наш Олійник заплатив п'ятсот. Гадаю, що і для вас не буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну? Воно-то багато здається, але як розважити… Що? Подумати тільки, яка земля. Підсоння, новина, вигноєна, вироблена, без пнів. Ну?

Матвієві це несподіванкою не могло бути. Він, знаючи в цьому толк, розумів, що дешевше такої землі йому ніхто не продасть. Він підлив чарку, підсунув її гостеві і, подумавши, сказав:

— Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки мені трудно, дуже трудно. Де його чоловік сьогодні таку суму візьме? Подумати тільки, що п'ять літ тому все моє господарство, що маю сьогодні, стільки коштувало. Зрештою, ви знаєте, з ким маєте діло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?

Григорчук почухав потилицю.

— От, коли б ви, дядьку Матвію, бачили, за що я втелющив п'ятсот і сімдесят. Насміялися б, їй-бо… Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу. Дві десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не варті цієї одної. От не гріх, що божусь. Я вас люблю і поважаю. Роки ми от сусідами, а один одному кривди на гріш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так і буде. Запродажну і купчу беру на себе… Ну? Що?

Матвій знов таки відповів не зараз і не просто.

— Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силі, знаєте, це мені… Повірте, — не по силі… Стягнувшись до сорочки, можу ту половину зібрати… Ну, а друга?..

— Є гроші, як каже чех. «У банце сов пенізе».

— Це-то я і без чеха знаю. Але думаєте, що у «банце», то отак і дадуть і що туди не треба віддавати?

— Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цілу півтисячу дадуть.

— О, ні. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дістати. Не знаю, чи у вашому лебедському можна б що…

— Цього-то вже не знаю… У нас, настільки пам'ять мене не милить, можуть позичити тільки пайщики… Так, здається… Але я думаю, що у дерманському вам напевно півсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись…

Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом і приниженим голосом, ніби боячись цим образити кого… Матвій все-таки великої на це уваги не звернув. Він міцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки свого чола, ніби хотів зачавити під ними важку свою думу.

— Цц… — цмокнув він, а опісля ще раз цмокнув. — Над цим треба помізкувати.

З печі виглядає Хведот. Ніс його обсмарований чимсь чорним. Сидить він тихо і терпеливо. На запічку скромно примостився Василь. Він думає: «І знов ходитиму зиму до школи без чобіт… Пасеш, пасеш ті корови, а що з того маєш?»… На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу мрію про чоботи зі стоячими халявами — «бутилками», настрій його глибоко і нагальне падає. «Так уже ті постоли обридли»…

На цім розмова про землю й закінчилась. Горілки в пляшці меншало, а разом збільшувалися гутірки та просторікування… Звичайно, заговорили про війну. Матвій зловіщі свої сни пригадав і сотий раз їх розказав.

Григорчук на філософію не майстер, але Матвія слухає радо. Розмову свою ввесь час вели навколо справ «сурйозних». Ніколи було їм бавитись у жарти. «Життя чавить», — казав Матвій. — «Той герой, хто з-під теї чавухи хоч з одним цілим ребром вилізе»… Та ще «аби люди Бога не гнівили. Без Бога мужик порожнеча. Як ото клуня без снопів чи засіки без зерна»…

Почало сутеніти, і мужики розпрощалися. Матвій без верхньої одежі і без шапки провів гостя аж до дорожини, що бігла з Дерманя до Лебедів повз його хутір, пообіцяв, що «на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем… А Харитона вже сюди не мішайте, якось-то й самі цю справу закінчимо».

Тьма по землі стелилася. На хуторі глибока тиша і спокій. Небо чисте, передосіннє, дзвінке. З млина чути плескіт колеса. та лятатання ківша. Садок, обнизаний рясно овочами, дрімає непорушно, ніби закохана в свою будучу дитину, перший раз вагітна молода жінка.

За річкою, на дерманському боці, під Заставською сосниною чути форкання коней. Це ночліжани по скошених уже сіножатях розкошують. Видно під сосниною велику заграву багаття, і густий тяжкий хвіст диму довжелезною летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до лебедського порубу і зникаючи десь там у Михалковій дебрі. По хвилині задзвеніла ночліжанська пісня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низів і, прорвавшись під згучне небо, відбилась від нього та дрібним рокотом розсипалась на тисячу реготливих тонів по цілій щироті долини.

«Світе тихий…»

Матвій ще раз обходить свій садок. Дещо поправити треба, яку там занадто обтяжену гілку певніше підперти. «Підпора, здається, і міцна, а дивись, різал-ма', як зігнуло», — говорить він вголос. Підпирає, крекче.

— Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слід… А грошиськів треба. Ой, треба-треба!.. — Підпер, постояв. — Ну, ця вже одна пудиків тридцять дасть, — розважає, обтирає об штани руки і простує до клуні. По дорозі піднімає кілька яблук, що попались під ноги, ховає їх до кишені. У клуні «проклята курка знов намервила на току», але ніяково поночі порядкувати, хоча Матвій «терпіти не може, як ото всюди свинство таке»… Чекай. Дістанеться і Насті. «Казав їй сотню раз: не пускай до клуні курей! Ні, баба бабою. Різал-ма».

До хліва зайшов: «Що то лошаки поробляють». А вони собі спокійно стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та з-за драбини суху конюшину посмикають. «Гі-гі-гі-ааааі!», — обзиваються «лошаки»…

— Ну, ну, орлята, — поплескує Матвій їх товсті зади. — Жуйте, жуйте. Завтра в плужок. А сіль ви маєте? — заглянув у жолоб. — Ннно! Солі ще досить. Стане.

Глянув під корови: «Трасця-йома, а під коровами така баюра». Манька вся в болоті, але їй байдуже. Лежить собі й почмикує в темноті. Засвітив ліхтар, на вишки поліз, вівсяниці старої, минулорічної пару в'язок скинув і розтрусив під коровами.

А після цього задмухав ліхтар і пішов до хати. Василь уже встиг маленьку нафтову лампочку засвітити. Вона соромливо на коминку притаїлась, але безсоромно коптіла…

— Гасу, мабуть, нема в лямпі, — зауважує Матвій.

— Ні, я налив.

— А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма, нічого тобі на господарстві не вдержиться.

— Шкло розбив Володько. Взяв, трубів, трубів, аж тріснуло.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: