Улас Самчук - Волинь (сторінка 41)

Дерманці рухнули навтіки. Угорщани за ними. Крик, свисти. Каміння сиплеться за втікачами. Володькові тече з чола піт і кров. Нагнув наперед голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку від плям — мати не мусять знати. Нащо?

Аж на горі зупинилися. Угорщуки добігли до буди і там застрягли.

Володько нагнувся.

— Ах, Боже! — вигукнув Їлько. — Володьку! У тебе ціле чоло розколоте…

— Ааа! То нічого. Але я й йому різнув. Бачив, як бебецнув… Як сніп. При по воду!..

Ілько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, і по хвилині з неї задиміло.

— Володьку, Володьку! — кричить Хведько. — Твою буду запалили!..

Володько глянув туди, тримаючи праву долоню над правим оком. Через пальці сочилася кров і маленькими пружками стікала і капала.

— От, зволочі! — з притиском вирвалось з його уст. — Васииилюю! Василююю! — почав гукати.

Дим над будою звівся, мов верблюд, двома горбами і все вище та вище відпихав блакить. Сонце смажило боки землі з найбільшою увагою. Навіть пільні коники цвіркуни і весь народ трав'яний середнього літа принишк.

А буда розпустила огненні крила і, здавалось, бажала під блакить за димом зверстися. Василя ніде не було. Це Володько лиш так, щоб настрашити угорщуків, кричав.

— Чекай, чекай, сто болів тобі в ребра! — гукає Володько. — Ми ще вам покажемо!..

Але угорщуки виразно святкували свою перемогу і, налюбувавшись видовищем огню, дико, різко викрикнули мерзенну лайку і побігли…

Бігли стрімко, сильно, як могли, ніби за ними хто гнався. Німий послав їм навздогін своє: — Та-та-ауааа! — та кілька камінчиків.

Ілько приніс у шапці воду. Гнався, мов навіжений, бо вода утікала. Володько мив чоло і ціле обличчя, але бракнуло води і він недомитий виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Ілька в Мозолянку.

А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усіх. Підійшли до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати. Ні одної соломинки не лишилося.

У повітрі літали кусники ватри і чути запах згарених Володькових лахів, що були заховані в буді.

Разом з будою догоряв і день. Над лісом знялося сонце, б'є боєм промінняним на всі боки; тінь від дубів довшає, сягає спочатку паринини Кушки, далі розтяглася й до Матвісвоі. На угорських полях хтось виспівує протяжну, голосну пісню.

І коли сонце запало за ліс та увінчало його короною велетенської пожежі, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар.

— А це ж хто такий дурний спалив буду? — здивувалась Катерина.

— Угорщуки. Напали на нас чорти і геть усе розбили, — каже Володько.

— А ви ж де були? Не могли їм накласти?

— Добре не могли. Їх десять, а нас три… Спробувала б ти їм насипати…

— А над оком у тебе що? Господи? А сорочка! Дадуть тобі мати… Каменюкою дістав, що? А що, коли б в око вгаздилив?.. Такі дурні хлопчиська.

— Ну, що ж… Війна…

— Війна, війна. Шмаркачі такі і вже війна. Аби вам нарізав у сіданку… Та якби нарізав, знав би один з другим, як воювати.

— Ет, що ти тут тямиш… А що ж? По-твоєму, вони нападають на нас, а ми… Що ми? Маємо їх ласки просити, що?

Корови вели пов'язаними на ланцюгах. Дорожинка вузька, то треба обережно. Дома «зводини». Зводили клуню, і Матвій кликнув людей, щоб помогли звести стовпи та платви. Сам перевіз половину панської клуні, сам додав матеріалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тільки сам не потрапив звести. Кожна сила має свої межі.

На зводини зійшлося доста народу. Гармидер, жарти. По праці вечеря і чарка. У хаті місця мало, тому зробили столи з дощок у клуні. Клуня велетенська, не дильована, одні стовпи, платви, бальки та крокви. На крайній від сходу крокві тичку з великою китицею квітів прибили.

Обсіли навколо столу. Настя спідницю підтикала, рукави позакачувала і носить мису за мисою. Матвій ще не висох від поту, з прилиплою до спини сорочкою розливає горілку.

— Щоб сто літ стояла, повно кіп мала, ні грому, ні огню не боялася! — пив дядько Стратон. — Гура!

— Гураа! Віват! Хай жиє! — підхопили хлопці.

Чарка за чаркою кружляла навколо столу. Побажання, жарти, а далі вдарили пісню.

Впала роса і туман спустився нечуйно та розклався вигідно над долиною.

Та туман яром котиться,

Гей! Краще жить нам хочеться!..

Зоря вирвалась з самої глибини неба і, розтявши синю дорогу, внизалася у сталеву лісову стіну. Туди ж добігають, вдаряють і пінявою луною котять у глибінь хащі, розлогі парубоцькі підголосники. Стратонів Максим, Хомів Мирон, Василь, а за ними старші — збили вирву шалену, широку, незрівняну ні з чим.

Ет-тоє звівся за столом на куці у порваних штанях ноги. Світло лампи б'є в його заплилі маленькі очі і вони кліпають та горять, ніби сполохані, а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким залізним п'ястуком звелася догори і твердо лягла на ляду столу.

— Слухайте! Ет-тоє, хочу сказати… Цитьте там! Гей! Замовкніть! Хочу сказати… ет-тоє — ми «сьогодня» звели клуню! Так. Ми звели клуню. Всі ми, всі що є, ет-тоє, за цим столом. Ми звели клуню Матвієві Антоновичу Довбенкові, которий — всі знаємо — господар — дай Бог нам усім таким бути. Да! Ето вєрно. Господар він чесний, звєсно, порядошний і слово має тверде і важке. Скаже і руб… Кожне слово — гроші… От все одно, що, приміром, аблокат який, що перед самим судьйою царським встає і ріже межи очі правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога ні до порога. Так сказано у святих древніх книгах… А тому встав я сьогодня отут, щоб якось, як то кажуть добрі люди, та й, ет-тоє, закон нашої землі хоче — встав, щоб випити ще одну чарку за здоров'я нашого товариша і господаря Матвія… Многая літа!

На підтримку всі гримнули: «Многая ліііта, многая лііта!» — Стратон аж руку підняв, ніби регент, і розмахував нею поволі за співом.

Матвій заскочений і зніяковілий. Його дебела постать завовтузилася поза плечима гостей…

— Ет, — помахував він незручно лівою рукою, бо у правій пляшка з горілкою… — Все то ні до чого… Ет!.. — і знизував вибитим плечем. — Чоловік, знаєте, — казав він, — на те й родиться, щоб бути добрим і порядним господарем… А що ж, а як же ж!.. А я робив, скільки міг… Діти виростуть, хай далі роблять… так.

А Володько, поприв'язувавши ланцюгами корови, жадібно накинувся на миску паруючих галушок з молоком.

— Господоньку, Господоньку! — загомоніла Настя, глянувши на його чоло. — І хто тебе отак позначив? Ти, вітрогоне!

Володько краще змовчить. Сидить на порозі, брудні коліна повилазили зі штанів, на колінах гаряча миса. Сьорбає її і наслухує гармидер у клуні.

І приємно йому бачити батька і його радість. Здається, Матвій святкує якийсь особливий урочистий день. На рожевуватому тлі вечірнього неба чітко зарисовуються візерунки кроков його гордості — клуні.

Опівночі люди розійшлись і рознесли по хуторах свої виспіви. Ще довго то там, то інде знімався і падав невтомний уривок пісні, ніби борюкаючись із упертою тишею, освіченою тяжкими, мов мідь, відливами місяця.

Завтра буде знов день. Встане сонце і встануть люди. І Володько також встане після настирливого матірнього:

— А вставай-но… Вставай!.. Чуєш, ти?

— Ах… Я ще трошки посплю… Ви вже подоїли корови? «І як їм хочеться так рано вставати», — подумає він.

— Ну, ну… Ти-но вставай. Он уже всі погнали… Сонце вже он куди вигналось…

Він підніме і розвіє тяжкий кам'яний сон і вмиє холодною росою, зібраною з листя маку: руки, очі, побіжить по молодій конюшині, щоб освіжити набряклі за ніч ноги.

А поки що він спить так міцно і так невимовне солодко. Матвій спить також. Спить надворі під недавно злеженою повіткою. Настелив на трісках соломи, і логовисько готове. Спить, як і завжди, горілиць. Сіре пасмо місяця прорвалось через дірку повітки і всілось плямою, мов розбещений кіт, на твердій його бороді.

Довжелезна, широка тінь Жолобецького дубового лісу швидко коротшала. Над лісом спаялося безліч невидимих жерців, які урочисто зносили на небесне склепіння велетенське огненне світило.

Земля тріпалась, мов піймана пташина, розгортала окраси, бриніла барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, маєстатно маяли своїми просторими полотнищами.

Володько бадьоро ступає босими ногами по сухій, холоднуватій дорожині і веде на ланцюгу четверо — цугом худоби. За ним Катерина тягне другу чвірку.

Йде близько коло корови Лисої. Праву руку положив їй на хребті. Це велика червонавої масті з лисиною на голові, спокійна з добрими дурнуватими очима тварина. Належить вона Катерині, бо дістала від діда Юхима, коли відходила від нього.

З Лисою зв'язана Манька. Вона дуже подібна на ту, яку колись продав Матвій на купівлю землі. Така саме на масть, та сама порода, навіть куцохвоста. Ці дві корови — гордість Матвієвого господарства. Решта — дрібниці, хіба ще Рогата.

Корови повільно і байдуже ступають, їх широкі ратиці потріскують від великого тягару.

День буде жагучий, як і всі попередні. Гарячі промені стрижуть прудко по рештках роси, яка цієї ночі надто неврожайно випала. Лиш червінь сонця і загар місяця, на котрому воно прип'яте, підкреслено голосять непевність дня, якусь зміну, якусь ворохобню…

— Ах, коли б дощ… Так його, людоньки, треба… Так, чуєте, — тошніла Настя.

— Дощу треба! — казав Матвій при зустрічі з сусщом. — Земля, як гніт, тверда.

— Ну-да, ну-да! Дощику брак, — відповідає сусід. — День по дню пражить, як у пеклі.

Володько це чує зо всіх боків впродовж тижня. Пашня завчасно поспіє, не наллється й засохне зерно. А це ж відомо…

І коли пасе товар він, час від часу позирає на небо, на хмарки, що викочуються з-за лісу. Дійшовши до півнеба, вони розпливаються. Хлопець схвильований. Він має досить цікавих особистих справ, які безперечно захоплюють, але «брак дощу» турбує його навіть тоді, коли про це не думає. Ціла його істота відчуває «брак дощу», бо це відчуває земля, жито, пшениця, корови і все живе. А хіба ж він не одно, не цілість із тим усім, що його оточує?

На згарищі своєї буди, свого, як він назвав, куреня, стояв довго і з болем у серці міркував над тим, як помститися над нахабними напасниками.

— Чекайте! Прийде лиш осінь… Тоді побачимо…

Пригнав «з роси» раннім, бо сонце смажило, як у кітлі. Задумав обсадити садок дубочками, але для того треба їх виплекати. У одному куті саду завів шкілку і зносив туди з лісу молоденькі дубочки. Обережно з землею викопував малюсінькі деревця, приносив у шапці додому, садив рядочками і поливав. Та не дивлячись на удатність, з якою він пильнував своєї шкілки, дубочки в більшості одразу в'янули, жовкли і курчились листочки на вмираючих деревцях, які він любив і плекав. Треба було йти знов у ліс і приносити нові на місце завмерлих.

— Що то ти там ото витворяєш? Ти!? Камлуку ти! Думаєш, що тут ліс виросте? — журила його мати… — Краще он пішов би та ряднисько зілляччя коровам припер. Пригнав з паші, як дошки… Не бачиш?

— Я думаю, — розважав Володько, — що дубочки в господарстві пригодяться. Хіба ні? Виростуть, а лісу тоді не буде, вирубають.

Мати всміхається і відходить. А батько взагалі не мав часу до таких справ втручатися. Дяка Богу, має досить клопотів, аби тільки голова та руки витримали.

«На день» погнав Володько, коли над лісом від заходу купчились потужні кусні вайлуватих хмар. «Ах, коли б вони не розійшлися… коли б не розійшлися?» — думав.

Ступав бадьоро, радісніше. Сонце оточене зі всіх боків. Воно вперто змагається з велетенськими, сірими хмарами, що бажають наповзти на нього і задушити…

Іди, іди, дощику,

Наварю я борщику…

Поставлю на вербі,

Будуть їсти гороб'ї.

Ще й останеться тобі…

— виспівує Володько. Він задирає високо голову і впиває погляд у хмари. І вони його, здається, слухають. Повільно, мов отара летючих мамутів, зсовуються кострубаті велетні і зливаються в одну, сталевої барви масу… Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темніє. Повітря застигає, лиш час від часу, ледь помітно, гусне, то знов рідне, ніби там вгорі хто по ньому топчеться і душить.

І коли небо приймає барву старої бронзи, коли починає вирувати, вибухають перші упередливі громові рокоти. Сонце згасло нараз. Шарпнувся вітер. Знов і знов на чорноті неба хтось блискавично креслив і стирав огненні знаки.

«Фііі! Фііі!» — брязнув вітер. По дорогах піднялася курява. Верхи дубів розпатлались. Пв житах і пшеницях заплигали зграї лютих тигрів. Володько не стоїть, не сидить. Він бігає, стрибає, голосно виспівує якусь пісню, яку щойно видумав і яку зараз забуде. Голос його бореться з вітром. Волосся, сорочка рвуться з намагою зірватись і відлетіти під хмари. Корови злазяться докупи…

Крап-крап, крап… Одна, друга, десять… На відкриту голову луплять хльосткі краплини. Тріснув грім — гуррур! — покотилося горою… Хтось відкрив там заставу і дощ прудкий, скісний, змішаний з градом сипнув на землю…

Володько нижиться… Міцніше, міцніше! По чуприні, на чоло, щоки і бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тіло чує холодні струми води, яка стікає по ногах додолу. Небо рішуче розбурилось і громи вигравали свою велику музику, що так личила до сіро-бронзових дубів.

І Володько не відчуває прикрості. Навпаки. Йому здається, що це ще мало. Йому далі співати хочеться, і коли б дощ не так плюскав у рот, він заспівав би щось подібного до того, що діється навколо.

Буревій так само зник, як і навалився. Остання черевата хмарина відкрила сонце, і воно бризнуло на світ свою горіючу міць. Бризнуло світлом, теплом, розсипалось барвами коштовних каменів по всьому, що росте. Бризнуло, щоб підняти з долини і з-над Жолобецьких та Угорських лісів тяжкі валуни туману.

Озеро вже вилилось, і вода свавільно толочить трави. А навкруги свіжо, невинно, так ніби волошки, маки і все, все зненацька відчуло молодість і засміялось дзвінким радісним сміхом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8705
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9287
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5844

Пошук на сайті: