Улас Самчук - Волинь (сторінка 43)

Лицем до заходу звернувся, кинув зір з-під насупленого чола. Постать мимохіть вирівнювалась і долоня корчилась у жилавий п'ястук.

— Йди, вороже! Ходи за власним кінцем, стань на цю гарячу ниву, яка спече тебе і зотлить твої кості. Ні одної скиби ворогові! Ні одної груди своєї землі! Геть!

Коли б мав дорослого сина, сказав би: «Бери хлібину на три дні і йди під «ружо». Земля охорони потребує». Коли б сам міг двадцятку років з плеч скинути, став би також у лаву. Земля потребує охорони!

Сотня за сотнею років йшли над землею і лишали на ній свої знаки з огню, з заліза; лишали наш дух тут… лишали кості безлічі поколінь. Чуєте? Хто сміє вирвати нам з-під ніг цю віковічну підставу?

Ступає далі Матвій. Поле перегортає перед ним сторінку за сторінкою, мов якась велетенська книга. Тут стерня до зяблі готова. Там конюшина насінна з поруділим твердим, як камінці, голов'ям. Там озимина буде — жито, вусата червона пшениця… А он, над Мозолянкою по чужих полях, в гурті корови пасуться. Здалека це ніби зграя птахів, і дим там довгим рукавом розтягнувся — видно, огонь кладуть пастухи.

І обійшов Матвій також свої нові будинки. Кожна цеглина тут власною рукою кладена, кожний диль, кожний вбитий цвях… Ех… Так і бачиш, як молот вганяв його у платву. Подався на садочок. Щуплі незміцнілі щепки тримаються, обнявшись перевеслом з кілком. Це Матвій їх у землю ввігнав і змусив стояти, рости… Так, це ж він…

Приходить Стратон.

— Ну як? Що ж? Поїдемо?

Зморшки на Матвієвому чолі вирівнялися. Брови опустились зовсім низько. Уста скривилися.

— Хіба що мене звідці міною зірвуть… Хіба тоді, — заявив він.

— А там он люди буди на вози рихтують…

— Буди. Теж видумали. Будочний народ… Цигани, грім вас побий! — і сплюнув.

— Думаю, — каже він, — сидіти тут, аж стрільно загуде над комином… Подумайте, куме, яка дурна історія… Бачили ви, скільки ото вчера і передвчора пересунуло перед очима? Бачили, скільки того пішло? І кацапи, і наші, і татари, і козаки, і хто тільки там не був! І тут відступати? Віддавати на поталу все! Тьху! — бий тебе сила Божа! — коли ми вже не зможем шпурнути від себе якогось клишавого австріяку!

— Так. Жалко й обидно. Дійсно… Але все одно «наша» візьме…

Матвій знизнув плечима і мовчав. Стратон Бога вмішав, каже:

— Прогнівили! Хіба ж дотепер знали люди, що є Бог? Хіба коли він, один з'другим, згадав це слово? Ну от… Маємо. Війна. На тобі нове лихо на голову.

Розійшлися дядьки поночі. Шляхом знов військо потягло. За військом цивілі-обозники на возах, не таких, як у дас, ні… Київці на гарбах. Здорові мужчини, кажуть, тиждень в дорозі. Коло кожного воза кілька коней, мов леопардів, прив'язані. Матвій і не думав, що десь така безліч коней є, і то все як кінь, то кінь.

Місяць жарить. Курява високо зводиться і пудрує поля. Пісні, гармонія… Спати в таку ніч — не заснеш. Тисячі дум лізуть в голову, крають мізок. Як страшно, як неймовірно страшно, хочеться жити й рости.

Не дивлячись на все, другого дня Матвій не одразу, як звичайно, подався в поле, а виволік з клуні воза і почав обглядати його. Потрусив кожне колесо — чи не хлябає. Після одно за другим знімав з воза і пробував букші. Порішив також на всякий випадок драбини міцніші дати. При цій роботі кпився сам з себе. Насмішкуватий гіркий вираз не сходив з його обличчя. Що його на той візок забереш? Куди поїдеш?

Настя й собі не переставала лементувати, топпгіти, ломити руки. А куди? А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть і де на нас оте лихо, оте нещастя вискіпалося?

Василь і Катерина працюють у полі. Хведот ставиться до всього байдуже. Володько весь цікавість. Він розуміє чудесно становище. Він знає, що значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його тягне чомусь далі, туди… Ну, хай! Ну, хай щось станеться… Хай люди вовтузяться, ворушаться. Буде зміна, рух, буде безліч цікавих переживань.

А москалі йшли…

— Нєбось… Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как падайдьом, как суданьом етаво самово!.. Пусть устоїт, пусть папробуєт устоять!..

— Ех, москалики, москалики! Відженіть від нас оте лихо, оту мару!.. Кажуть, уже чули, як «горудія» стріляють…

Настя поїть москалів молоком, кормить яєшнею. А їх безліч… Ідуть, ідуть, безупинно і ніч і день ідуть…

Спочатку йшли лавами, без зброї. Зброю діставали у Крем'янці. Після і зброю несли з собою, через плече на реміні з голим «штихом». Йшли в розстрільну полями, ярами, лісами. Кажуть, шпіонів шукають. Кажуть, німець безліч шпіонів наперед вислав і вони швендяються скрізь, то жебраками, то черницями, то селянами.

Одного разу прибігли засапані пастушки з лісу — там хтось під кущем сидить. Такий бородатий чоловік з торбою, сидить і книгу в руках тримає. Ми злякались і втекли.

— Шпіон! — загули люди. — Чому ж ви москаля не кликнули?

— Не було.

— Ну, то ходім! Раз-два!

Коли прийшли, там лиш місце. Шпіон зник. Не дурний він там сидіти.

Хоча і був наказ вибиратися, ніхто з села не рухався. Дехто навіть буду на віз поклав і шлеї попричіплював. Але ніхто, крім родини священика й поміщика, не рішався кинути рідну хату. Та й не було видно потреби. Паніку відступу робили самі свої — інтелігенція.

— Вони, — гуторили дядьки, — різун його ма', тільки нам баки забивають. Не даймось, не даймось! А самі, диви, за власну шкуру тремтять…

А чого тікати? Військо йде на захід… Ніякої «опасность… Тьху!

Стратон майже щодня Матвія навідує. Прийде і чергову видуману новинку принесе.

— Чуєте? Погнали! Кажуть, уже під Вільговом!

— Ого! Здорово! А хто казав?

— Телеграма. Шкалічник телеграми дістає. Горілку всю заборонили. По цілій Росєї ніхто не сміє пити… І правильно… Так і тра… А що? Хіба я не казав. Ееее! Куди там отим австріячкам. Кажуть, на станцію у Крем'янці цілий «ошалон плєнних» привезли. Наші, кажуть, тільки підійшли з «орудіями», тільки хотіли вдарити, а вони всі з окопів гульк! Пан ваш!! Ваш пан! І всі «оружіє» об землю і руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без бою полк і пішли далі. А люди з них все миршаві. А смердять — страх!

Кажуть, сам Ніколай Ніколаєвич «у ставку» приїхав. Царя ждуть, чи що… Війна скоро кінчиться. От пройдуть наші до Вєни і баста.

При цьому Стратон дрібно, з приємністю засміявся. Він курить товсті папіроси. Під носом вуса зовсім пожовтіли. Пальці рук ніби обсмалені патики.

— Сміха було, як розказує один різник з Бережець. Каже, увірвались австріяки до них… Одразу кури, гуси дерти, дівок чіпають. Та від Крем'янця їхала півсотня козаків. А це ж, знаєте?.. Коні у них… Треба, як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба — до землі, як людина, приляже… Так от козаки у дві фалянки[9]. Як розгорнуться, та як гикнуть! А мадярчики тільки «майн лібер Гот»… Тут їм такого перцю всипали, що вони аж мулу в підштанки напустили. От так креснули… Я вам кажу — іскри сипались. А наші уже в Галіції, а там також, кажуть, сам наш народ. Ніколай Ніколаєвич «возваніс» видав, шо віднині весь рускій народ від Карпат до Камчатки — все під руского царя руку підходить… От воно… Да!..

Матвій понуро стоїть. Слухає Стратона задумано… — А я вам кажу, — нарешті ніби прокидається він, — що добра нічого чекати. Будемо зрештою бачити… А поки що підемо в поле… Ми також вояки. Мусимо день у день на стійці бути… Що ж.

І вони йшли в поле. З поновною силою і красою зустрічало воно своїх володарів і разом своїх рабів.

Двадцять вісім кіп жита поставив Матвій, двадцять п'ять пшениці. Сорок вісім кіп вівса. Це вам не жарт. Таких скарбів він ще не мав у руках. А тут вибирайсь… Хм!.. Теж видумали. Мільйонна армія і вибирайсь…

Дні чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом «новий набор». Від Василя, Здорового зятя, нема ніякого «звєстія». Пішов у «перші бої» і хто знає, як… Параска червоні очі носить, ото чуєте, нічого перед собою не бачить… Що тобі день, що ніч ридає. Лікера, мати її, також плаче.

Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого і віспуватого брата Кирила Деберного — Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвісве сало з бодні витащив.

— Бодай його перша куля не минула, — винесла свій суворий селянський присуд Настя. Але важне, що забрали Єлисейового Василя.

Ціла Матвієва родина любила Василя, як свого. Сам Матвій радів племінником більше, ніж своїми дітьми. Ніякої справи не було, щоб він не порадився з Василем. І тепер його забрали. За два тижні прийшов лист з поворотньою адресою:

«Саратов, 151 пєхотний полк, первая рота, пєраий взвод».

Тепер черга за другим сином Хоми — Ет-тоє — Корнієм, за Ониськовим Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Іван Кушка, а далі Запорука Кузьма і Стратон. Обидва однолітки синьобілетчики. Гнидка, хоч і молодий, але який з нього воїн з перебитими ребрами. Має білий білет, хіба в «не-строєвую роту».

Мирон і Василь попали в один полк і навіть в одну роту. Писали, що «дуже гонять», бо за три місяці мають відставити їх на «германський фронт».

Пішла також мобілізація на вози та коні. Тут в першу чергу потерпав Стратон. Його жеребці найліпші, найкращі на цілім хуторі.

Десятник обійшов усі хати і наказав такого-то числа усім їхати до волості. Була то неділя — гарний, соняшний осінній день. Ворота кожного подвір'я відчинялися і з них виїжджали підводи. На вигоні збірка. Довжелезна черга возів, а спереду староста і один стражник. Вози і коні кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвій і колеса поміняв. Дав старі, розхлябані. На коні портяні, від Бог зна коли заховані, шлеї напаяв. Шлеї вузькі, тиснуть коням шиї, але якось видержать.

Коли сонце піднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвієм їхав також Володько, щоб «на возі посидів», їхали до Білої Криниці через поля, через «казьонний» ліс.

«Зборний пункт» призначили на полях перед казармами. Широченна долина. Шістнадцять сіл з'їхалося сюди нараз. Як сягнеш поглядом, — вози й вози. Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема ліверантів[10], запалу, биття в долоні, могоричів. Кожний, хто має ліпші коні, потерпає, що розлучиться з ними, як стій та й дивись.

— Ех, дядьку Стратоне! Підуть ваші шпачки «нємца воювать»… — підходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по їх тлустих задах…

— Ну, що ж, — розводить руками Стратон. У очах його видно біль. Коні любив над усе. Ще в Дермані на «трьох десятинах», і то добрі муцики держав, а тепер, хоч у фаетон запрягай. Шиї, мов лебеді, вигинають. Матвієві також «нічого собі», але одна сіра кобила ще молода, а карого коня можуть записати «в обоз». Стратонові «в кавалерію», напевно, підуть.

По середині площі мобілізаційна комісія. Села під'їжджають по азбуці. Так само й окремі господарі. До Тилявки черга прийшла аж пополудні. До того часу Володько встиг досить набратися нових вражень. Оглянув, хоч правда здалека, військові казарми, ходив до цегельні з височенним комином. Коло Матвієвого воза ціла зборня. Гуторять про війну. Вже, кажуть, Гнат Чорноокий, швагер бабиного Івана, ранений прийшов «на поправку». Куля попала йому в праву щелепу, вибила кілька зубів, але кість якось лишилась ціла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бій. Кинулися на австрійські окопи, вибили з них «панів» і заняли. Стрілянина втихла. «Солдати» відпочивають. Гнат лежав догори і курив цигарку. І тут проклята куля якось в самий окоп, ніби з неба, бацнула.

Володько слухає такі оповідання з насолодою. Він уявляє собі бої, наступи «наших», мертвих, ранених…

— Ах, що того отією залізницею вчера повезли… Що його повезли. Тридцять еталонів ранених. Все на Київ, все десь туди. Ех, перекалічать народу, — говорив якийсь місцевий дядько. — Що тобі день, що ніч, — продовжував він, — усе безупинно везуть: туди здорових, назад калік.

— То звєсно! Війна…

— Тилявка! Тилявка! Наступай! — чути викрик старости. Дядьки уривають гутірки і спішать до своїх возів.

— Андрущук Полікарп! Скорей! Мігом!..

Андрущук Полікарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за віжки, цвьогає батогом по конях і під'їжджає…

Руки його тремтять, сидить напружено. Коні його і не злі, і не добрі. Підходять військові, міряють зріст, дивляться на зуби, випробовують силу ніг.

— Нє гадітся! Паєзджай! Слєдующій!

«Слєдующій» Антощук Петро. Попередній тим часом дістає посвідку, що відбув мобілізацію з поміткою категорії його коней.

Матвій часто протискався наперед, щоб побачити, які коні приймають. Виявилось, що такі, як його, не підходять для війська. Поки що це перша мобілізація і вибирають самі найкращі.

— Довбєнко Матвей!..

— Єсть! Вйо! Вйо! Скорше!

Треба спішити, бо ще дуже багато людей. Хто під'їжджає повільніше, того підгонить нагаєм козак. Володько сидить на возі за батьком.

Коні тільки поміряли. Не підходять. Малі. Далі не дивилися. Віз не годиться.

— Отвалівай!..

Дещо гірша доля спіткала Стратона. Його зупинили надовше. Міряли, обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надія на те, що «шпак» не має ще досить літ. Але «старший «шпак» підійшов й повноті під міру.

— Годєн! Кавалерія! Отвалівай!

У Стратона затремтіли уста. Він нервово сіпнув за віжки, і навіть чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого ніколи не робив. Не міг ніколи вдарити коня. Кінь мусів бути такий, що від одного — вйо! — йшов.

— Нє бось, атєц! Дєньгі достанеш… Другую лошадь куліш! — говорили йому старшини. Коли від'їхав набік, де зупинялися ті, у яких «записано», до Стратона підійшло багато людей, підійшов Матвій і, не витерпівши, обережно, щоб не підлізти якому сердитому козакові під ноги, підійшов Володько.

— А скільки дадуть? — питали Стратона.

Той часто, ніби соромлячись, кліпає очима й говорить:

— А хто його знає… Ось дали «бамажку»… Йди з нею тепер, домагайся… А, може, ще в шияку наженуть… Таке-то…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: