Улас Самчук - Волинь (сторінка 45)

Коли смеркло, приїхав довгечий, обліплений снігом поїзд. Паровик шипить, прискає парою. Дивимось — висипають москалики… Озираюся навкруги, чи не узрію і «його». Ні. Не видно. Питаємо одного, чи це не 151-й полк? — «Так, так, мамо! Це він…» Боже мій! Я підскочила, як на огні, і оглянулася. О, сину мій… (Тут Одарка уриває оповідання. Сльози не дають можливості говорити)… О, кажу, сину мій! І… більше… не могла, чуєте, нічого вимовити. У горлі голосу не стало, язик занімів… Ми всі ніби постовпіли. Він обнімає нас, довгий такий, високий. «Шинеля» на ньому довга, на плечах торба. Усе московське… Ми стоїмо і не знаємо, що далі… Старий почав гроші доставати, а руки йому пограбіли і навіть пуляреса не відчинить. Звідки ти, кажу, прилетів? Де ти був? О, сину мій, сину мій! — одно тільки і вимовлю. Засвистав поїзд. «Їдемо!» — каже він. — їдеш? Вже? їдеш? Мій милий, мій дорогий, мій одинокий! Куди їдеш?… На Варшаву? На Варшаву? Господи! І нащо тобі та Варшава? Він отак, чуєте, хвилечку постояв. «Ну, бувайте здорові! — каже. — Може, не по… ба… чи… мо… же, — каже, — не побачимось…» Я, чуєте, вчіпилась за один рукав, Палажка за другий… А поїзд рушає… «Пустіть! — просить. — Пустіть, мамо… Мушу! Будьте здорові!» Вирвавсь і побіг… Хліб, хліб! — кричу. Хліб ти забув! Поїзд їде, їде… Старий за мішок, біжить за поїздом, пхається між людьми, не догнав… Де там доженеш машину. То сила… То сила… То, чуєте, страшна сила… Кинув торбу з хлібом між москалів, а ті тільки зареготали… Поїзд пролетів, як вітер…

І не було від нього ні одного листа більше. Поїхав і як у воду канув… — закінчувала Одарка.

Так минула зима. Василь, хоч і молодий, парубкував. Старших парубків не було. Дівчата, молодиці — московки, а чоловіків нема. Василь уважно русявого чуба оливою намащує, виглянцовує халяви-бутилки і щовечора в село. Там зберуться тичбою і заведуть:

Розвєсьолиє ребята, однім словом, маладци…

Царю вєрно і пакорно,

А на службе всє праворно!..

Або:

Сербія, Белгія, жаль мнє тєбя…

Проклятая Германія побєділа тєбя…

На весну вдарив новий «набор». Пішов цим разом Іван Кушка аж у Бахмут… Покинув дома п'ятнадцять десятин, четверо дітвори на підтикану вагітну жінку.

При відході казав:

— Візьми наймита, а землю не лишай гуляти. Коли вб'ють мене, візьми доброго приймака, але гляди… Дітей моїх не обидь, а то з могили проклену.

І пішов. Зінька лишилась сама.

Весна якось раптом прийшла. По холоді нагальне вдарило тепло. Перед Великоднем почало протрахати поле і забажало праці і поту.

Війна не війна, а робота не сміє стати. Матвій цупко тримав у руках стерно господарства. Ціна на збіжжя, а особливо на овес, значно піднялася, і новоселенці мали нагоду навіть перед умовленим терміном вив'язатися зі своїх нелегких зобов'язань.

Матвій збирав на нараду товариство і вперто наполягав якнайскорше сплатити борг у дворянському банку. Всі пристали на це, випродували пашню, зайву худобу і одного разу Матвій зі Стратоном віднесли купу банківок панові Іванову.

Того не було дома. Десь у дієвій армії служив. Справи його вів заступник — нотар Гулянський.

Володько разом з іншими ходив до школи. Вчиться добре. Читає книжечки і брошури. Учителька пестить його, як може, і дає йому багато волі. Тепер ніхто б не посмів прозиватись з нього. Він перший, він скрізь. Де ділися ті Родіони, Євгени, Фони? Нема їх. Він товаришує з третьогрупниками, помагає їм рішати задачі, ходить з ними навіть потай на вечорниці.

Також ходить до дяка на співанку. Співав спочатку дискантом, але після перейшов на альт. На співанці збирається уся сметанка села. Гуторять, жартують, грають оброку, оповідають про війну.

По співанці більші хлопці на вечерниці махнуть, менші додому. Володька часом також потягнуть такі гицлі, як Трохимів Антон, або Гнат Дерешів, Вони значно старші за Володька і товаришують з ним тільки тому, що він часто помагає їм у школі.

Додому вертавсь пізно. Йти треба далеко за село. Проходив долиною між дерманськими хуторами і селом. Тут якраз ота проклята яблуня — яцівка, під котрою, кажуть, кам'яна плита з залізним кільцем закопана. Під плитою заклятий скарб, який горить яріючим огнем на Великдень, поки не заспівають «Христос Воскрес».

На тій самій яблуні і Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою, повісився. На співанці не раз про це оповідалось. Казали, як то під яблунею часто огники мигають, як чорний кіт з блискучими зеленими очима не одному дорогу переходить, а одного жида, кажуть, на смерть загриз. Кажуть, їхав жид пізно візком-одноконкою. Кіт той на Євгенових черешнях сидів. Як тільки жид з яблунею зрівнявся, кіт сплигнув на нього і зажер.

Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але, коли проходив серед ночі, коло дванадцятої, попри прокляту яблуню, нехотя ставало моторошно. На спині їжиться шкіра, на чолі виступає піт. Хлопець летить як стріла, і боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всі чорти хапають — все одно… Аби не бачив їх очима. Біжучи потихеньку, «Да воскреснет Бог і расточатся вразі його» — вичитує.

Саме в той час, коли ще сніг не згинув, померла баба Івана Кушки. Сина вже дома не було. Прожила стара сто і три роки і мала, кажуть, ще усі зуби. Дочка її — Іванова мати, мала також десь коло сімдесяти…

Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька. Прийшли за ним, мов за старим — сама господиня Зінька. Володько пішов і читав. Дістав за то книша.

Також Володько читав і відписував Зіньці листи. Кожний раз закінчував: «кланяється тобі глибоким, до самої землі, поклоном твоя вєрна жена Зіновія, а за неї неграмотную власноручно росписался — Владімір Довбенко».

Після стали його й інші кликати листа читати. Володько йшов угору. Він вже тепер не той заляканий, забитий хлопчисько. Він майже парубок. Ще тільки вирости дещо, та вусиків дочекатися. А тоді…

Коли весна вдарила і, мов вогку дергу, зняла снігову накривуу землі, одного дня учителька влаштувала прогульку до ліса за пролісками.

Вже не всі ходили до школи, але ті, що ще зісталися, пішли до лісу дуже радо. Через попівський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом ліс, у лісі невеликі яри, де літом ростуть малини та суниці. Далі Угорська долина й озеро.

У лісі майже сухо. Прибите снігом листя вкрило землю тонкою сірою плівкою. Через неї проверчують впертими носиками дірки проліски, що весело та задавакувато біліють на сонці. Брость на гіллях дерев нагадує окапки воскових свічок і пахне соком. Берези гойдають косами — піднімають та опускають довгі фаї, ніби дівки при купанні.

Школярі скоро розсичалися і змішалися зі стовбурами дерев, кущами ліщини та пташачим співом.

Володько подався просто на взлі'сся над Угорщину. Коли приложити до чола долоню, видно звідсіль ціле плесо озера, що жахкотить зливою променів.

Під ногами було досить квіток, але рвати їх не хотілося. Зійшов на край лісу, оглянувся — сам. Так, він сам. Побачив поблизу дубового пеньочка, який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присісти… І Володько присів. Чому, дійсно, йому не присісти. А присівши, голову по звичці підпер і задумався. Згадав Василя. Він вже в полоні. Це всі знають. Дістали від нього подвійну, зі зворотною адресою листівку. Писав: «жів, здоров, чево і вам від Господа Бога желают. Просив «посилки». Володько не раз — багато, дуже багато разів згадував свого доброго Василя.

У великій задумі Володько не помітив, що хтось коло нього ззаду стоїть. Почув сміх і оглянувся — Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першої групи. Досить висока, струнка. Рівний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком носик. Сині розумні очі, русяві довгі коси. В руках у неї великий пучок пролісків.

— А ти ж що тут робиш? Володьку! Де твої проліски? Що скажуть «госпожа» учителька?..

Володько схопився і від несподіванки не знав, що відповісти. Винувато дивився на свої порожні руки і ніби дивувався, що вони таки дійсно порожні.

— А де ж ти нарвала стільки? — нарешті вирвалось у нього щось подібне на запит.

— Там! — тикнула рукою на пригірок Ганка. — Там їх стільки, що Господи… Я занесу учительці…

— Учительці? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Ні. Я-то знайшов. Були якісь під ногами, але я, Ганко, хотів гарних, великих, отаких, як оця твоя, зібрати. Йшов і ось найшов… Там озеро…

Ганка глянула в долину і кивнула головою. Маленьке пасьмисько волосся має від вітру над її очима.

— Умгу! — сказала вона. — А хоч, то я дам тобі цю квіточку? Може, назбираєш ще таких… Ти ж знаєш цю долину?

— Ще б ні. Ми дві літі тут з угорщанами билися. А знаєш, ті чорти «здорово деруться».

При цьому показав шрамик на чолі.

— Бачиш? Це від каміння. Як мазнув, зволоч… Але й я його цільнув… Аж підскочив і сів. Ха-ха-ха! Як сніп звалився, їй-богу!.. Ми пасли, знаєш, отам… Там за лісом. Там наші поля. Я, Німий і Хведько з Ільком. На нас напало… Ну… зо дванадцятеро… О, так. Дванадцятеро напевно було. На Німого троє, на мене троє. А Хведько що? А я як почав… Ах, коли б ти тільки бачила… Ех, як почав їм мастити… Але до них на поміч підбігли ще і один як цільнув камінчиком… Так просто й поставив мені отут печатку.

— А боліло?… — запитала Ганка, широко дивлячись на нього…

— Ееет! — махнув він рукою. — Ми ще не так билися. Ми восени порішили віддячити їм… Як піймали удвох з Німим одного постолячника… Я мав отаку довгу «піку» з вільхи. Збив на цорупалок… Кров'ю вмив його…

— Ото! — похитнула головою Ганка.

Цю останню історію Володько видумав. Навіть не видумав. Щось подібне оповідав йому Трохимів Антін. Але нащо і чому він бреше? Він зловив себе на брехні і виразно почервонів. Одначе в той самий мент сам повірив у свою брехню.

Ганка витягнула зі свого пучка ту найбільшу, на яку Володько вказав, квітку.

— Ну, то хочеш цю, чи, може, цю?… Володько подивився байдуже.

— Все одно, яку… Але тільки одну? Що я з нею буду робити?

— Назбираєш ще! — майже викрикнула Ганка. — От який ти ледачий… — і засміялася. Володько зауважив також її зуби. Рівні і білі. Узута вона у великі з широкими халявами чоботи.

— Тобі, Ганко, треба, щоб купили черевики… — зненацька сказав він.

Вона кинула погляд на свої чоботи…

— Хто мені купить? Тата забрали і, може, вб'ють, а дід не хочуть. Кажуть, грошей нема. Але чекай… Побачиш, які я матиму черевики вліті…

Далі Володько оповідає, як він з Німим минулої весни на отих он дубах шулічі кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шуліки хижі птахи. Як злетить на людину, очі може виклювати. А що ж… Але він не дурний з голими руками лізти. Він узяв собі в Німого ремінного нагая, за пояс застромив ніж тесак і тоді підлазь, коли хоч.

Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони ж ходили по лісу шукати доброї берези на сік. У дерманських лісах нема беріз, а на чуже — не те щоб боялися… Не хотіли мати клопоту… Ну його… Так він і каже: «Німий! А прорубай-но зарубину в клені. З клена також добрий сік». Німий рубає, розмахав сокирою і саме, як на тоте, підлазить Хведот. Німий розмахнув узад сокиру і як пальосие Хведота. Просто в зуби…

— Ах! — скрикує Ганка. — І не зарубав?…

— Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув… Геть-чисто губи розм'якшив…

Далі Володько згадує кілька геройських випадків з війни з угорщанами… Скрізь Володько герой, скрізь хоробрий, скрізь перший…

Але Ганка вірить. Чому б їй дійсно не вірити, коли вона взимі сама бачила, як Володько Фонові Гарбузі морду набив. А Фон же на цілу голову вищий за Володька, має п'ятнадцять літ і ходить другий рік у третю групу. Бо Гарбуза не мав права… Карпів батько Фанасько їхав до Гершка січку різати… Кулі на санях зв'язані старими посторонками. Один кінець посторонка з петелькою теліпався ззаду. Зі школи йшли школярі і почали чіплятися до саней. Назар, молодший брат Фона, якось попав ногою в петельку. Шабелян нагнав коні, петелька зашморгнулася на нозі, шарпнула і Назар проїхався від Польонової хати аж до магазину на власній сіданці. Коли б ще дорога рівна, то ще сяк-так. А то груда замерзла… Кричав, як скажений.

А Фон-халєра підбіг до Володька. То ти, каже, його пхнув і він попав ногою в петельку.

— Брешеш! Я його не пхав! Він сам, шалапут дурний, вліз у петельку.

— Нє! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобі наклав?.. — і замахнувся на Володька.

А Володько як підскочить, як мазне Фона. З одного боку, з другого! А Антон, що любив такі видовиська, на ціле горло репетує: бий! бий! бий Гарбузу! Ну й було сміху…

Це ж Ганка на власні очі бачила.

Але ж. Боже! Сонце не стоїть на небі. Володьку! Вже час до школи.

Бігли під гору, як могли. Душно. Обличчя розбарвились нарожево. Сині очі такі ж, як і небо. Піт на чолі, на носі… Фу!.. Скільки не втирай рукавом, сочиться, мов з розсохлої бочівки.

Прибігли до школи. Увійшли разом. Очі всіх дітей направлені на Володька і Ганку. Учителька серед класу стоїть і сміється. Вона щойно роздала дітям старі часописи, пуделка з пасти та коробки від пушок, як нагороду за квітки. Всі раді, всі вдоволені.

На кожній лавці велетенські барвисті паперові шмати з картинами війни, рекламами годинників, музичних інструментів, книжок, зубної пасти, колонської води…

А Володько з Ганкою стоять коло порога, і учителька навіть не каже їм сідати на місце. Ганка така засоромлена, що зовсім забула за свої квітки. Володько руки спустив, у лівиці кашкета мне, обличчя палає, очі бігають по стелі, по старих ветхозавітних картинах на стінах, по помосту…

— Ааа! Ну, мої мандрівники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут радимося, щоб карету за вами післати.

— Ха-ха-ха! — регоче дітвора.

— А онде-о Антін впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися, каже, що батько ніби на Трійцю женити його збирається.

Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотілося провалитися в землю. Він лиш незграбно тупає на місці.

— Ну, ну! Сідайте вже, прошу ласкаво, на місце, але за спізнення не дістанете нічого з подарунків.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: