Улас Самчук - Волинь (сторінка 46)

Володько пішов і мовчки сів, його уста суворо і вперто затиснуті. Часом пробігає по них ледь помітне здригання, а зуби так міцно заціпнуті, що їх не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також і лиш час від часу хлипала.

По лавицях розложені коробки, пуделка, старі часописи, квіти, брудні дитячі руки. Учителька оповідає про війну, з її мови постають картини далекої карпатської баталії, де в снігах, скелях, проваллях кладуть свої білі кості наші брати, і батьки. Дитячі обличчя горять, очі світяться жаріючими іскорками страху й здивування.

Але що у Володьковій душі творилося, того не розкаже він нікому й ніколи. Картини війни, присмак сліз, барва сорому, тремтіння соняшного променя зродили й визвали на кін його буття велику тайну тайн — незрівняну з нічим в красі і силі…

Весна виробляла свої веремії, не дивлячись на ніщо. Земля, як і завжди, пахтіла своїм тяжким п'янливим запахом. Ліс одягався і небо горіло блакитним огнем.

Пора прощатися зі школою. Он Матвій на полях чоботиськами грасує, сипле пригорщами зерно. Жайворонки б'ють в небо, ніби крикливі ракети. Зінька хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступає.

Володькові шкода було кидати школу. Ходить до самого кінця. Ганка також ходить, але більше з нею не балакав. І так осоружні хлопчиська проходу не дають. З Фоном знов побився, навіть учителька зауважила, що «наш Володько балує».

З війни доходять чутки, що в руській армії появилися «ізмєннікі».

— Ота проклята дрань! Ота зволоч! — лаявся Матвій. — Кров людську продають. А що робить Ніколай Ніколаєвич? Чому не вивішує все дотла…

Кажуть, війську потрібні «снаряди», а вони сухарі печуть. У Карпатах худоба гине. Коней гнилими сніпками зі стріх кормлять. А такі коні. Боже, Боже!..

Від Василя знов нема ніяких вісток. Хто його знас, чи живий. Великдень цього року, ніби поминальниця. Нема горілки, нема співу.

При розговінню свяченим яйцем, і в Єлисея, і в Матвія, всі Василя згадували.

Одарка оповідала:

— Прийшла я, голуб'ята мої, на всюночну до церкви… Господоньку Святий! І церква та сама, і світла не менше, і співають хороше, а на душі у мене ніби гніт лежить. У Велику П'ятницю висповідалась, до Причастя аж у неділю підступила, два дні рисочки в устах не мала. Стала навколішки перед Матір'ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодів мною. Кажуть, що то гріх за людинею та побиватися, та ще й у церкві… Але що діяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за «нього» не думати. Гріх — грішний, але не могла… Про Бога треба б, так ні… Він, мій сокіл, мій орел, моя кохана дитина, замість святого образа стоїть сумний перед моїми очима.

А як розговлятися почали, Палажка впала на постіль і так, мої людоньки, зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев'яна, офірку в руках тримаю, хочу перед образом засвітити. В очах моїх темно, темно зробилося, ніби хто мене узяв та й закрутив, а після раптом поставив на землю. Не можу на лаву звестися, щоб офірку приліпити. Вчепилася за ріг столу, але не вдержалась. Як стояла, так і звалилася до землі. Плакати не було сили.

Ніде нема радості в ті дні. Ні на землі, ні на небі. Отже, і дзвони дзвонили, але звуки їх, мов тінь від густого лісу, мов траур від чорного серпанку. На цвинтарі дівки не виводять «кривого танку», ані пісень не співають. Голови, як і завжди, барвінком та паперовими квітами квітчані, але сміху не чути. вивіскувань нема, парубків чубатих нема. Є недолітки, що тягнуться догори, на пальці спинаються і плачуть від міцної затяжки тютюном.

Там десь у Карпатах парубки. «Ой, по горах, по горах австрійських, солдатскіє кості під снігом лежать», — виспівують дівки.

А чиї кості? Пішов Василь, Петро, Данило… Скільки їх пішло. Все в Карпати, все під Варшаву, все у мазурські багна, все в Августовські ліси… Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори… І звідки візьметься радість?

На Великдень якийсь москалик плівся шляхом і до Матвія забрів. Матвій запросив до столу, а Настя ковбасу і печеню, і все, що мала, виставила. Матвій розійшовся, що війна, мовляв, від Бога. Бог так, видно, хоче. І слава Йому, все-таки «наші» хоробро «деруться». Все-таки погнали нехриста углиб його царства.

Матвій говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все «оплітав та оплітав»…

— Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому… — вибачалась Настя.

— Нічаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаваріш… Да! Ти старий чоловік, ситий і дома. На фронтах ти не бував і війни отієї самої не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче від нього був, а також не бачив. А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати… От що… Родіна моя Рязанка… Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу…

Матвій замовк і зніяковів. Видно, в тон не потрапив. Знати, це «роззлоблений» москалик.

— Я уж, мамаша, — звертався москалик до Насті, — три рани в Карпатах дістав…

А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться…

Хто його знає, що то за москаль. Може, надісланий, може, втікач який, що народ бунтує… Але що Матвієві до того за діло… От наїсться і хай йде собі з Богом. Може, він Карпат і не бачив, а тільки хвалиться ранами.

Зараз по Великодні кінчився шкільний рік. Після випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрічатися, не усміхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дістав, а Володько навіть не зацікавився, навіть оком не кинув.

Після останньої лекції останнім відходив Володько. Учителька йшла за ним і, коли Володько сухе «досвіданія» кидав, протягнула руку і мовчки взяла його за карк. Він оглянувся.

— Навіть до мене не зайдеш, Володику? Навіть не попрощаєшся?

Перед ним виходили надвір босі дівчата з хуторів. Відходив з маленькою порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дітей не було нікого.

Володько мовчки повернув до учительчиної кімнати. Там чистенько, пахнуть квіти, на стіні чітко тикає білий годинник з тягарками, жовтим мідяним вагалом, прикрашений квіточками-незабудками.

— Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти мене? Не хочеш книжок? Я ось тобі тут, подивись, скільки приготовила. Наші рускіє биліни… Ось про богатиря Іллю Муромця, ось…

— Ааа! Я то знаю! — аж викрикнув Володько. — Я вже знаю. Він був на службі у Володимира Красного Сонечка і воював бісурменів та збив з сімох дубів великого Солов'я-розбійника… Але дайте… Я ще раз прочитаю…

— Ну, бач, — каже вчителька, — Ти знаєш вже більше, ніж я думала. Ах, ти мій синочок!.. — вирвалося у неї і вона обняла Володька і міцно поцілувала в чоло. Після довго гладила його по голові. Володькові соромно і ніяково. Вона назвала його синочком. Хіба ж він її?

— Ти, Володику, не маєш на мене гніватися. Я не хотіла тобі щось кепського зробити. О, ні… Ніколи… Я знаю, за що ти на мене сердишся, але я тепер сама шкодую, що так тоді випало. А Ганка також гарна дівчина. Вона казала, що у неділю прийде до мене… Хочеш, можеш і ти прийти…

— Ні… Я не гніваюся. Ет… То не те… Я… У нас… У мого дядька пішов на війну Василь… Від нього нема вістки… Я не знаю… У неділю мене, напевно, пошлють пасти худобу.

— Ну, як хоч. Матимеш час — зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко. Матимеш на олівці, на пера, на ручки… Скажи свому татові і мамі, що учителька їх вітає, і будь завжди добрий та слухняний.

Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцілував учительку в руку і відійшов. Учителька провела його на ганок.

Як йому було прикро. Прикро тому, що він так довго сердився на свою учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього і попросила вибачення. Йому було б куди приємніше, коли б це він зробив перший… А так…

Хведот не чекав на нього. Коло магазину звідкись вертається Ганка. Вона не тут мешкає. Вона мешкає по тому боці школи на долині.

Зустрілись не вітаючись.

— Гершкова Теся обіцяла мені пошити блюзку на Великдень, а ще до сьогодні не пошила… — каже Ганка.

— Чому? — питає Володько.

— Каже, праці багато. А що мені до того… Мені в неділю треба піти до учительки… У чому я піду… А ти ще ходиш до школи?

— Ходжу. Сьогодні послідній день. Хіба не знаєш?

— І я ходила б. Дід посилають за вівцями… У нас їх щось з шестеро є. Тата мого таки вбили… — і повісила голову.

— У первих боях? — запитав Володько тільки тому, що не знав, що сказати. І вона мовчала. Тихо.

— Мабуть, піду… — сказала нарешті…

— Треба йти, — сказав він. Обоє повернулися і відходять. Володько щось пригадує, обернувся і гукає:

— Ганкоо!..

— Чогоо?

— Почекай. Ось я маю тут пуделко. Мені дала учителька, але нащо воно мені… Візьми.

Ганка усміхнулася й взяла. А після розійшлися. Цілий день до вечора думав за Ганку.

Знов гонив товари пасти. Цього літа паринина на «придатку» під тилявецькими городами, тому не має нічого спільного з угорщанами.

Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з відром до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не видержала і трісла. Шубовснув у воду і захлинувся. При цьому викрикнув.

Першою почула мати, прибігла, затошніла, наробила лементу, стрибнула, як була, у воду і вирятувала.

З клуні летів розхристаний батько. Схопив хлопця на руки і почав гойдати. Обличчя його червоне. Тіпав Володьком з усієї сили, поки не полилась ротом вода. Володько живий. Але усі його дубочки були знищені. Батько не вважав його пралю за необхідну. Все одно нічого з того не вийде. Дубочки повиривав і повикидав. Засохли навіть ті, що вже вчіпились були в землі за живе і зрослись з нею. Краше хай ростуть у лісі, на своїх місцях, там де їм треба рости.

Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевності. Він перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав товариства, а особливо німого.

Натомість він заліз у гущавину книг. Ці славні, тихі приятелі оточили його зо всіх боків, розгорнули перед ним необмежені обрії і манили кудись — далі, все далі у безконечність, під зоряне небо, на степ розлогий, на моря та океани у борню з буревійними хвилями. Там хвилі, мов гори, котять і б'ють об скелі, об граніт. Там блискавки ріжуть олив'яні хмари, січуть їх легко на кусні і вітровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грім клекоче, мов мільйон орлів якоїсь незнаної породи.

Ах, який широкий світ! Як далеко можна йти, як багато можна бачити. Туди! Он… Геть, геть туди!..

У ті самі дні, коли поля починали сіріти, коли вилазили зі своїх схованок серпи, коси, грабки і люд хрещений знов збирався знімати дари великої землі, в ті дні шляхами потягнули на схід перші валки «галіціянів».

Сухі, спокійні, з впалими очима, у солом'яних капелюхах, чоловіки. Тихі, байдужі жінки. «Вісьтагей!» — підганяли вони свої конята, запряжені у довгі з будами вози.

На возах усякий домашній крам. За возами тягнуться корови. Ці потужні, гарні тварини, що є цілим багатством втікачів, виглядають дуже сумно. Підбиваються, кульгають і не зводяться.

— Ви звідки, люди, їдете? — питає Матвій.

— Еее, пане Газдо… Най не казати… Здалека…

— А куди?

— А ци знаємо куди? До Росії… Туди… ген… Володько пригнав корови додому. На подвір'ї віз з будою. Віз не «наш», галицький. Пара худих, тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на жінку, що сидить коло неї на землі, обгорнувши босі ноги спідницею. На руках у неї дитина ссе цицьку. До полудрабку воза підвішена плетена з лозини колиска.

Матвій стоїть коло кіпця, що насипаний над ямою, яка тимчасом править за льох, — з відром у руках і поважно розважає з «газдою». Це старший, жилавий, високий чоловік, що дивно вимовляє літеру «о. У нього виходить вона м'яко, аж свище. Він каже: «Я сі находив… Я сі наробив…» Дивно.

Володько дивується, що говорить зовсім по-нашому, от тільки кілька таких дивацьких змін. Але що там дивуватись. Ось навіть тилявчани деякі слова інакше, ніж дерманці, вимовляють… А то ж «австріяки».

Матвій все на генералів нападає.

— Ота, чуєте, нечисть проклята. Це вони нам Росію продають, сукини сини… Коли б не «змєна», думаєте, що наші відступили б? Ніколи! Він б'є «снарядами», а наші чим? Сухарями? Не даром Ніколай Ніколаєвич в морду кількох набив. Мало повісити мало. Німець газою душить, огнем палить, а наші… Ет! Тьху, та й годі! Порядки такі в Росії!.. Сухомлинова якогось дали…

І Перемишль, кажете, здали?

— Напевно, здали. Ми ось вже два тижні по дорогах… Ая…

— А скільки крові за нього пролили… Ех…

Прийшла дівчинка. Маленька, щупла, років дванадцять… Ноги брудні, порепані. Тонесенькі, мов патики, литки. Обличчя бліде, обвітрене, волосся вилиняле, аж біле. Одні очі гарні, живі, великі і розумні.

Вона видоїла корову, процідила молоко, принесла горнятко матері, а сама також ще теплого від корови кварту випила.

Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього Хведот. Мати варить в хаті вечерю. Сонце зовсім спадає й обіцює сховатися за велетенські черешні, що ростуть на городі Івана Пустяка.

Майже щовечора Володько з Хведотом біжать на город, який колись виміняв батько у Тизя. Там зародили рясно грубезні черешні. Чужі діти лазили перед вечором туди ж, м'яли під черешнями овес і обривали ягоди.

Володько має і тепер бігти на черешню, але соромився сказати дівчинці, щоб і вона з ним пішла. Нарешті відважився. Та згодилася.

— Можна мені, мамо, піти з сим хлопчиком нарвати ягід?

— Іди, доню… Але чекай…

Мати відложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв'язала і подала дівчинці. При тому щось їй шепнула на зухо.

— Добре! — кивнула дівчинка головою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8757
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9318
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5866

Пошук на сайті: