Улас Самчук - Волинь (сторінка 48)

По дорогах, по селах, на полях і лісах безконечні біженецькі табори. Звідки вони? Де тих людей стільки набралося? Сірі, понурі, заклопотані, перелякані. Небо захмарилось, розпочалася сльота, дороги розбилися. Над лісами дим здіймається. Під кожною деревиною, ніби комахи, метушаться змоклі люди. По полях блукає худоба. Расові, виплекані дбайливо господинею, корови падали серед дороги і ніякі скарги, благання і плачі не в силі були звести їх на ноги.

Все посувалося далі на схід. А зо сходу знов хвиля за хвилею котяться навали людей. Безконечні потяги везли «гарматне м'ясо». Дорогами сотні верстов гнали отари сірих степових волів «на порції». Прищулені «солдатіки-нєхлюдкі» у подертих шинелях день по день підганяють худобу, пасуть, де попало, на селянських полях.

А фронт все ближче підсувався до границь велетенської імперії. У запіллю безлад і сутужна праця. Чути впертий спротив, напруження, але все-таки гнулася, трощилась лінія фронту і якась неймовірна сила своєю дужою долонею свавільно відгортала багатомільйонну армію з її володінь.

І дивувалися люди тій потусторонній силі. Хто там? Яка Божа кара? Що вони, зі сталі куті, безсмертні? Як виглядає той могутній борець, що гне карк непереможному велетневі?

Ох, як гостро, кантато ставали перед Володьком ці питання. Хведот. Що йому? Він приймає усі події — дні, ночі, години — просто, безпосередньо, без впливу власної на це волі і без спротиву. Але Володько… Цей виходить на поле, зжате житнисько, що на ньому засівалося висипане зерно (батько не вправився вчасно ззяблювати), дивитися з пригірка на шлях, всіяний возами, худобою, людьми, і дума його, мов молодий орел, знімається над усім — високо, високо, щоб звідтіль з недосяжної головокружної висоти обняти страшну, небувалу дію, що відограється на його очах. І він не нарікає на час. Ні. Навпаки. Йому здається, що тільки йому судилося бачити драму, якої відгуки лунатимуть у майбутньому цілі віки, тисячоліття. Йому здається також, що всі ті люди там на шляху, там на двірцях, там на залізницях і нарешті, там — на грані життя і смерті, де впадають» брати, батьки, — що всі вони навмисне створені для нього, для його цікавості, для його ненаситнього бажання великих переживань.

Він ніколи не чує себе малим, сільським хлопчиною у подертих штанцятах. Ні. Ні. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Він чує себе володарем цього всього.

Гур! Гур-гур! Земля на сотні кілометрів тремтить від говору сталевих потвор. Ці згуки, мов музика, лоскочуть його неусвідомлене ядро душі.

І мало було «оцього навкруги». Це до огиди мало. «Руская победоносная армія», перед якою ще недавно схиляв у пошані чоло, стала так знайомою, сірою і навіть не «грандіозною», як стара обридла кімната. Хотілося пізнати далі туди «за фронт». Хто там? Уявляв собі «тамтих» вояків, старшин. Уявляв собі їх одяги, їх обличчя. Хотів знати, чи і вони вміють так само думати, бути такими великими й блискучими «офіцерами» з такими чортячо-гордими виразами, як «наші». Бачив речі тих вояків і кожну з них оглядав, як надзвичайну дивовижу. «Не така, як у наших». Може, ліпша, а може, гірша. Спочатку була безперечно гірша. «Наша» ліпша. Після вкрався сумнів. І разом з тим сумнівом зменшилась сила, велич, вартість «свого».

Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бік, людська комердяка. Дивився на неї без страху, без співчуття — з погордою. Не було на ній ні порядної «шинелі», ні чобіт. Черевики з обмотками, якась каптурка на голові.

Іноді хотів уявити собі тих у черевиках з обмотками, у смішних каптуриках людей при зброї, як вони ходять у себе, як говорять, їздять автами.

О, тоді вони, напевно, не такі вбогі. Тоді вони, хто знає… Може, вони тоді також вояки, що потраплять стріляти і навіть «бити рускіх».

Ах, як цікаво, як неймовірно цікаво.

Знов «набор». Одного сіруватого ранку, коли небо нагадувало наолієний папір, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвія Стратон і Кузьма.

— Ну, дядьку Матвію… Вже і ми йдемо…

Матвій бачить, що шкоруплі жовтаві Стратонові уста тремтять. Очі його вогкі, прищуплені, і від них, мов проміння, розсипаються тоненькі пряски. Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто супляться і натискаються на ями-очниці.

— Все одно «помірать», — витиснув скупі, відчаєні слова Кузьма — Раз чи два, тепер чи завтра… Все одно «помірать» прийдеться…

Цим Кузьма ніби підбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися. Найстрашніша смерть, але раз «все одно помірать», то чого і її клятущої боятися.

Меткій підняв незграбно ліву руку і положив шорстку долоню на чоло.

— Так тепер зовсім сам буду… — сказав він.

— Ах! Скільки людей… — кинув Стратон, хоча він добре розумів, що значить «сам». Розумів, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто і неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землі господарів. Ось ті руки, заковзані чепігою, косою, ціпилном, які вже форму особливу мають, які оковані якоюсь особливою крицею, ці руки мають, може, назавжди, відорватись від своїх речей і брати «вінтовку». Як незграбно лежатиме вона у тих руках. Як незручно візьме такий Стратон «ту западенну люшню», цупко затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов дітвак чи п'яниця до землі, приплющивши ліве з прясками око. Він сам здивується що та «проклята люшня» — раз, другий, третій і бахне. Його налякає смертельно розквоктаний «знаряд», який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним заскавічать, «дум-дум», зацьвьогають, як по шнурі, скорострільні кульки. І тоді забуде він — не зовсім, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влізе в уста матюк.

«Котьолок» відучить від окремого «свого». Страх перед смертю наїжить його зовнішність і його уста, очі, зморшки чола стратять лагідність, скриту доброту… І тоді не стане Стратона Булія, а лишиться «москаль».

Матвій лишається на хуторах «сам». Сам з тих, що йшли колись з ним в одній лаві завойовників землі. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас Здоров. Лишається, мов обтятий від пасинків стовбур, Хома Ет-тоє. Бо другий син його — «моя кров», ет-тоє, якому хотів майстерство в руки дати і вчив «на коваля», також «пішов. Забрали його в кінноту.

Черга за молодесенькими «хлюстами», яким ще «молоко на губах не обсохло», Матвієвим Василем та Стратоновим Максимом. Це «один рік». Нестор Ониськів пішов і невідомо, що з ним. Два місяці перед відходом «на якусь повітру» оженився, дівці світ зав'язав, живота їй лишив, а сам пішов.

Більше нема кого брати. Навіть білобілетчик безребрий Микола Гнидка, і той потерпав. Не лишать і його, в обоз запруть і скажуть картоплю оббирати.

Так, так… Матвій попрощався зі Стратоном та Кузьмою. Прощався «раз-другий-третій», щоб забули взаємно все зло, яке один одному міг коли вчинити. Провів їх полями, оглянули «може, востаннє» свої володіння, говорили про Бога, про його незмінну волю. Раз їм суджено так, значить, так і буде, бо ніхто не в силі змінити «волі Його».

Їм здавалося, що бачать це все дійсно останній раз. Раз ідуть на війну… Раз там з гармат, з кулеметів човпуть людей, раз там газами душать… Боже, хто вернеться звідтам? Дивно… Йдеш і знаєш: там тебе вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але «все одно, раз мати родила, раз і помирать»…

Так міркували дядьки, прощаючись з Матвієм, з полями, з родинами…

III

Наближався час школи. Чи буде вона в цьому році? Володько по довшому часі порішив відвідати учительку. Прийшов. Зійшов на ганок, застукав. Тихо. Ніхто не відповідає. Застукав ще. Після ще й ще, але в школі пустка.

Пішов до сторожа.

— Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.

Це зовсім Володькові не до вподоби. Значить, цілу зиму дома, І Ганки не буде бачити. І так не бачив її ціле літо. Раз один у церкві помітив, але не дивився на неї. Здавалося, що всі люди звернуть на нього увагу, коли б дивився. Зрештою, він майже забув її. Вона зв'язана в'нього зі школою. От сидів собі на лавиці другої групи і не раз, коли не було що робити, оглядав клас. Цікаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх. Здебільша безвиразні, бліді й очі нецікаві. Тільки одно зупиняло увагу — Ганчине. Ті «шельми» очі. Ті очі такі рухливі і такі блискучі. Хочеться на них дивитися. Чоло цікаве і ніс розумний. Навіть ластовиннячко не шкодило йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась більше притяглива.

Але це тільки в школі. Коли вийшов з неї, коли пішов у поле, зжився з працею… Де там згадувати Ганку. І тільки натяк на школу, тільки місяць серпень доходив досередини, мимохітно згадалася Ганка. Ах, як би хотів знов зустріти її, вийти в поле за ліс туди, на те місце, де колись сидів на пеньочку і дивився на озеро. Приємно було тоді. Відчував соковите життя, відчував весну.

Вертаючись зі школи, Володько помітив в долині великий рух. З західного боку з гори поволі тягнувся обоз. Ні, то вже не «галіціяни». То справжній обоз — москалі.

По селі піднявся гамір. В скорім часі кожне подвір'я мало гостей. Обоз розташувався «по хатах». У школі зупинився штаб. На вивісці крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дивізіону. Загицали по селі вершники. На долині зупинилися кухні та санітарні вози.

Володько дивився на все зацікавленими очима, а після квапився додому, щоб побачити, чи й «у нас є». А що, як нема? Володькові надзвичайно хотілося, щоб і до них заїхало кілька підвод. Нові веселі люди. Співи, гармонія, вояцький «суп» значно смачніший від своєї юшки, коли їсти його з «котьолка» широкою вояцькою ложкою.

На жаль, «до нас» обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної підводи. Тому, коли настав вечір, Володько, Хведот і ціла армія їм подібних подалися у село на вигін. Там гамору, мов на ярмарку. Саме діставали «москалі ужін». Зі всіх боків села йшли в долину з відрами по «суп і порцію» волов'ячого м'яса. Коло кухні велетенські балії «порцій», нанизаних на маленькі дерев'яні патички. Кожний вояк дістає у своє відро кілька черпаків юшки, ложку масткої гречаної каші і порцію яловичини.

Деякі діставали просто «в котелок» і зараз сідали на землі й їли. Здебільшого не доїдали.

— Ей, малиші! Кто желает єсть суп?..

«Малиші» не голодні, але хто відмовиться від таких ласощів, як «московський суп». Кожний бажає поласувати. Тоді вояк брав «котелок» і йшов ще раз до кухні. Там давали йому ще одну порцію, яку з насолодою нищили «малиші».

По вечері «водопій». Це також цікаве явище. Зі всіх дворів ведуть коней до криниці. Коло одної мало місця, тому вояків поділили на «райони». Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивіскування коней. В скорім часі коні так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.

По водопої гульня. На широкому вигоні «круг». Перед кругом довгий стілець. На стільці з розтяжними «трьохрядками» гармоністи. Навколо муром сірі шинелі, товсті червоні пики з вишкіреними зубами.

Кирпатий «чорномазий» Ванька під розлогі звуки гармоній «трепака вибиває». Його ноги, рухи і ціле тіло стрибають, як у «чортика». Присідає, плеще долонями по халявах, після по щоках, по губах. Далі й далі — все нові і нові викрутаси. Кружляє дзигою на одній нозі, стає догори ногами і танцює на руках.

Воячня вдоволена, щаслива. Деякі присідають до землі зі сміху.

А коли скінчився «трепак», виступив оповідач. «За горами, за долами, за широкими морями, за дрімучими лісами, в славнім царстві-государстві жив-був славний цар-государ — Матвей по прозванню Беревдєй…» — рвучко з місця розпочав оповідач, збивши свою «фуражку» на потилицю. Над чолом копицею чуб, комір «гімнастьорки» розхристаний. Ліва рука в боку, правав, мов нагай, вимахується над головою.

Воячня замовкла мов камінь. Звучний голос оповідача дзвенить, як дзвін. Над усім небо чисте й зоряне. На заході догоряє велетенська пожежа. А вояк веде свою повість, як цар Матвей Берендей та задумав морську царівну красуню, володарку морів, океанів, зо всіма багатствами, скарбами, зо всіма підводними царствами й государствами собі за жінку здобути.

Підводна красуня косу має чистого золота, очі найкращі агати, тіло барви бурштину. Цілунок її пік, мов дотик розпаленого до червона заліза. Але ні один зо всіх найкращих лицарів, багатирів, козаків-отаманів не міг здобути її прихильності. Тільки грізний цар Берендєй, що правив усіма суходолами, усіма звірами земними, усіма горами підземними, взявся здобути її.

— Так, — сказав Берендєй. — Кров з носа, лусни, умри, а міць свою покажи! Моря й океани вилий на берег, у ріки підземні спусти всі води, а вилови «шельму» — красуню чарівну!

Ех, як гримнула війна. Суша і море звелися й вдарились. Звірі земні і морські чудовиська стялися у герці жахливої смерті. І побілив цар! Полонив свою бранку, відніс її у «хороми» з хрусталю і каміння дорогого і поклав на троні своїм півмертву…

«У труби тоді трубили, в дзвони тоді дзвонили, били гармати двадцять один раз! Пир тоді дав цар Берендєй усьому світові на славу — пир на весь мир! Вино рікою текло, страви заморські давали, музики грали хвалу славному-преславному великому царю й государю. І при тому я також був, мед, пиво пив, по губах текло, а в рот… так! У рот не попало. Да!..» — і рвучко труснувши головою, закінчив оповідач.

— Браво, Аніско! — гримнуло зо всіх боків, — Браво! Браво! От, сукин син! Про того… як його! Про султана! Про султана! — кричать з натовпу. — Давай, брат, про султана! Говори!

— Про султана, так про султана! — обтираючи чоло долонею і змінивши тон і мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-українською мішаниною. Останні слова розмазав повільною полтавською говіркою.

— Виходь сюди, козачня! — крикнув він. — Огню, стола! Клади огонь!

І десяток воячні кинулося класти багаття. Дрова вже були приготовані. Запалили сухий трусок і полум'я замаяло по вояцьких подобизнах.

З'явився стіл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг і без слова зайняли місця навколо столу. Одні стоять, інші сидять, ще інші, оперті черевом на стіл, напівлежать.

Тиша. Приходить вістун — проголошує:

— Славні козаки! Великий султан, володар турецький, грецький, македонський і єгипетський вислав до вас своїх послів з грамотою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: