Улас Самчук - Волинь (сторінка 50)

Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру «гарнізонову» церкву, повз військовий цвинтар. Сюди й туди без кінця і перерви їдуть обози.

Дійшли до станції. Володько в душі вдячний батькові, що пішли сюдою. Хай це яких шість верстов більше. Пусте. Він же ще ніколи не бачив ані залізної дороги, ані поїзда, ні паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщині, коли збирався поза Мартинів запуст на пригірок, бачив дим з поїзда. А то далеко, верстов дванадцять було. А, може, то і не з паровоза був дим. Може, то просто собі якийсь дим та й годі. Але для Володька то був особливий дим, і він дуже радо ловив його своїм далекозорим оком.

Тепер ось вони обидва з батьком зовсім близько коло станції. Марширує дві роти зі «штиками на смірно». Спереду офіцери з голими шаблями. Справа пруги рейок врізалися у землю й обросли бур'яном. По них старі вагони з написами: Ю. З. Ж. Д.

Ще далі «добрі» вагони. На них грузять корови, коні, людей. Кортіло Володькові підійти до тої метушні ближче і все докладно оглянути, але мало було часу.

Йшли ввесь час по гострому дрібному камінню, тому відчував прикрий біль ніг. За тіснотою навіть не міг іти тудою, де хотів.

У місті, що здушене невеликими, але гарними, горами, — тісно, рухливо, гамірно, їздять авта. Кожне з них напхане військовими. Особливо кидаються у вічі юрби «золотопагонників». Здавалось, вони зійшлись сюди з цілого фронту.

Але крамниці скрізь відчинені і скрізь іде гарячкова торгівля. У Володька виникає таємний задум, який в короткім часі розростається в непереможне бажання. Повстав він і розрісся до неймовірних розмірів, коли проштовхувалися з батьком через ринок і проходили повз крамниці з дешевим взуттям.

І як його не згадати про чобітки, коли ноги так порепані, так підбиті. Хай би хто спробував не згадати.

На ринку Матвій купив цілий хунт грушок. Знов нечуване і зухвале марнотратство. Видно, Матвій поспішив: хай все гине, коли так!

Знайшли шматок вільнішого місця у куті ринку, сіли і смакують грушки. Володько слухає, як сіпає в ногах біль, і дума про чобітки не вилазить з голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля продає гнилі оселедці, смердячу тараню, коломазь та сіре мило. Запах такої крамниці надзвичайний.

Ось вони доїдають грушки… Матвій, видно, готується вставати та відходити. Він же ще мусить накупити «дещо до хати». Володько рішається на останнє. Будь-що-будь, а сказати він мусить.

— Тату! — обережно, з прищуленими від ніяковості очима; каже Володько.

— Ми там проходили коло крамниць… Бачили ви, які там добрі юхтові чобітки висять?

— Ну, так що?.. Хіба тут мало тих юхтових чобіток?

— Я… Мені… Ви знаєте, тату… Я так попідбивав собі ноги… Ах, так болять отут коло пальців. Дивіться… — і він навіть одну ногу підняв і показав батькові. Підошви попухли, деякі пальці попідбивані. Найменший підрізався й щемить, як халєра…

— Так, знаєте, мерзнуть ноги, як виженеш «на росу». Підняв голову і дивиться благальними очима на батька. Очі того насуплені. Зирнув на ноги сина і каже:

— Ну, а як же ж хотів? Ти ж не панич і батько твій не пан…

— Нііі… Я знаю… Але коли б я мав які-небудь паршивенькі шкорбунці…

— О-ооо! Ще чого заманулось…

— Думаєте, я так багато хочу? Ні. Мені які-небудь чоботи… От і все.

— Хм… Думаєш, то не багато. Чоботи, думаєш, за се, за те купиш… А думаєш, коли… То що? Отак одразу в росу їх… Довго той чобіт видержав би тоді…

— Ні. Я буду їх шанувати. Куди не треба, не взую.

— Ну, то й купляти ще не потрібно. Мені гроші он на викуп купчі, на сплату банку потрібні… Ти ж знаєш…

— Тату!..

— Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублів тобі на чоботи міняти. Ходім!.. Вже пізно…

І батько встав. Володько не хоче підніматися… Пробує перечити…

— У вас же є дрібні…

— Дрібні… Дрібні. То і треба їх ще тих дрібних дома. Он мушу дещо купити і по дрібних.

— Але, тату, — канючив Володько. — Мене так болять ноги… Так болять. А за що ж я ціле літо оті корови пас? — осмілився він навіть такий гострий кинути докір.

Батько скривив уста в подобу усмішки. Це дещо підбадьорило хлопця.

— А я? — сказав батько. — А я за що ціле літо орав, сіяв, косив, до клуні возив? За що — га? Ходімо! Нічого тут гадурати!

Ой-єй! Видно, що з Володькової витівки нічого не вийде. Встав.

— Ет, тату! — вирвалось у нього. — Мені навіть додому не хочеться йти, я ж хочу одні тільки чобітки. Які-небудь, погані, самі найдешевші… Ось війна йде…

— Ет!.. Дурню ти! Війна. Все тобі з війною лізе. Тобі одно в голову, а мені тисяча…

Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Він обережно ступає по камінцях, ойкає, коли попадає на гостріший… Думи його прикрі, докірливі. Так завжди. Бігай, бігай, дерися… Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли купити що… Ну… Хоч до чужих йди…

Батько йде спереду, рівно тримає голову, плечі дещо сутулуваті. Він думає. На чолі виграють зморшки. «Втрата, то втрата… Самого коштували ті корови більше… Але малому чоботи таки потрібні. Все одно, не тепер, то в четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним заходом»…

Але вони вже досить далеко від дешевих крамниць відійшли. Вертатися? В інших, що на Широкій вулиці, крамницях дорожнеча… Там хіба сама офіцерня купувати може.

— Одлупити б тебе треба! — чомусь виривається у батька. Він майже сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну річ. — Ну, то ходім вже… Може, що виберем…

Володько зрадів. Він зовсім не ображений отим «відлупити», хоча і не почуває за собою ніякої провини. Коли верталися на ринок, навіть ноги перестали боліти.

Виявляється, що за зовсім дрантивенькі чобітлята з поганої підробки юхту, пришитки до старих порепаних халяв «знайомий» жидисько хоче п'ять рублів.

Матвій одразу хотів плюнути, жбурнути ті шкарбуни жидові межиочі і піти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя видавати.

Але Володькові навіть «таке дрантя» Бозна-чим видавалося. Коли б він мав і такі. Ого, чого б він більше хотів. Поки батько жорстоко воював «з клятим пархачем», Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мінявся, як мінявся хід торгу.

Нарешті крах. Батько таки плюнув і вийшов. Де ж таки… Вже з півтора рубля майже до двох дртягнув, а «стопроклятий парх» затявся на трьох і ані копійки вниз…

Обійшли ще кілька крамниць, перебрали з десяток пар чобіт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобіт, і кожний з них видавався йому «зовсім добрим».

Він не перебирає, як батько. «Які-небудь» — він же це сказав виразно.

При кожному торзі Володько почуває, ніби стоїть перед судом і його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третій жид, який: «Я ж вас ще позаторік знав… Дядько Матвій? Ні? Боже! То ж ми коли вже знайомі?.. А для вас… Для вас у мене півціни… Оці добрі з варшавського юхту… Знаєте їм ціну? Задурно… Хай я до шабасу не доживу… Усього чотири рублі… Їй-богу, це задурно. Поміряй… Малий! Поміряй до ноги… Ну? Ніби на міру».

Цей самий щебетун не захопив Матвія. Він бере чобіт, міцно звиває його в руках, пробує, чи не тріскає шкіра, чи не відлітають одразу підошви… Бо і таке бувало… Візьмеш те дрантя в руку, а воно розлітається.

Знов торгування. Цей затявся на трьох і десяти копійках. Хай його діти суботи не діждуть, якщо він більше, ніж десять копійок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж він знайомим людям якесь сміття продавати.

А Матвій сказав твердо:

— Два рублі й з половиною! Хоч — беру, не хоч — можеш сам у них ходити!

І вийшов. Володько тяжко зітхнув.

— Де ж таки, — звернувся батько до сина. — За таку непотріб такі гроші. Я сам за оцю (і підняв праву ногу) три роки тому три рублі заплатив. Але це чобіт. А то… Тьху, бий тебе всі громи!..

Йдуть геть і не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвія за полу.

— Хазяїн! Хазяїн!.. Вернітьсяі.. Ну, платіть гроші… Це суха, кривов'яза жидівочка з крамниці.

— Бодай би тебе кольки скололи… Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш?

Матвій вернувся й довго вилічував гроші.

— Це тільки для вас… Знайте, що це тільки знайомим… — умовляв жид.

Матвій дав гроші, взяв чоботи і передав їх Володькові. Цей схопив їх на оберемок і тримав обережно, ніби вони з найтоншого шкла. А що в його очах… Скільки в них справжньої втіхи. Там ціла безодня радості, яка геть до тла знищила усякі: біль, острах, безнадійність. У думці дякував батькові, Богові і цілому світові, а ніс свої скарби так, ніби це щось рідке, що може розхлюпатись. Тепер тільки важке питання: чи варто їх взувати «на росу», чи далі мерзнути? Шкода ж дійсно нових чобіт. Ну, але добре, що є!..

Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всі спали. Володькові ноги так боліли, що навіть не мав бажання хвалитись чобітьми. Поставив їх у таке місце, де б не замастились, сам пішов до клуні, вкрився кожухом і заснув дійсно сном каменя.

І добре, що продав корови. Незабаром гармати під Крем'янцем загули. Ні дня, ні ночі. Чорна хмара і чорний дим застелили небо і землю. Осінь вдарила дощами. Паркові обози гарматних дивізіонів зрили немощену дорогу, і в її драглині грузнули біженецькі коники по самі черева. їхали вже не дорогами, а полями.

Під. гуркіт гарматних перегромів янчать у будах діти. Сміється і плаче якась чорнолиця жінка, що сидить на брудному, мокрому клункові. Вона оповідає вголос, як козаки її хату палили, як вона втратила дитину, бо на полі саме була, а дитя ніби в хаті лишила. Прибігла, — «дитини вже не було». Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловік її у Карпати пішов… «Бодай їм, як довго житимуть, в голові карпатало».

Вона протягала руку, благала когось. Хустина злізла їй на потилицю, а розбите каре волосся всівав дрібненький дощик.

А обози пливуть собі повз байдуже, поволі. Часом коняка яка черевом на грязюку падає. Били, зводили матюками. Наліплені стопудові колеса возів сутужно обертають маточинами. Не обійшлося і без хриплого співу і тнриндикання губної гармоньочки.

А Матвій усе працює. Поле не сміє так лежати. Косить насінну конюшину.

— Божевільний, — гомонять сусіди. — І на яку халєру він працює… Все одно пропаде.

Матвій міркував: пропаде моя праця тоді, коли мене не буде… А поки кості мої при купі, доти не сміє пропасти ні одно зерно.

Одного ранку з гуком і криком в'їхав у село обоз армії «первого розряда». Наїхало видимо-невидимо. Стали по кущах і садах. Частина зупинилась на чистому полі, саме на Матвієвому.

На подвір'ї повно воячні. Двері хати не замикаються. Під клунею дві двоколки, запряжені велетенськими карими кониськами.

Матвій задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не перестає.

— Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросіш!..

— Нічого. Брошу то брошу, а молотити треба…

І зародило ж, як на тоте… Копа вівса десять пудів сипле.

Усі сусіди самі до «фуражирів» йдуть, просять: — Купіте, гаспадін! Харошій авьос…

І продавали у снопах за безцін. Продавали все, що могли: свині, телята, кури, гуси. Ячменю, пшениці, жита ніхто не хотів. «На што? Наші лошаді й аавса не жрут больше… На кой чорт ячмєнь…»

І як, прошу вас, будуть жерти? Біля конов'язі, як глянеш — овес у снопах. Дощ не дощ — все одно. Коні топчуться по снопах, розгрібують копитами.

На возах м'ясо псується, шнури тютюну, що у крем'янецьких міщан набрали, гниють. У Матвія на току купа, пудів двісті, вівса. Солому на дворі в ожереді дощ перемиває. Який дивак буде тепер вівсяницею, та ще й такою грубою, піклуватися. Хіба Матвій.» Так. Він не забув і за солому. Вояки, мов велетенські мурахи, стежку через город до соломи вторували. Кожний в «палатку» потребує для спання. Головне, що її отак розтягнуть по дорозі і втопчуть в грязюку.

Матвій і солому рятує. Ходить з вилами по дощі і скидає розволочене на купу. За овес навіть і не питай… Хіба ж хто чув, хіба ж хто бачив, щоб за овес тридцять-сорок копійок платили? Ні. Хай вже краще огонь зжере, як на галай-балай, отак чортові нетрудженому в зуби віддати.

Ну, а як? Того… З вибиранням як? Он село вози маже, буди на ліскові обручі з ряден напинає. Все думає рушити. Рушить цей обоз, рушить і народ. Рушить, як є — селом, повінню…

— Під ряднами думаєте зимувати? Ех!.. Думаєш, один з другим. Бог тобі піч з неба скине?

— Але старий.» Подумай про діти… Роби щось. Напни що на віз і собі!.. Чуєш, як бовхає, — гуторила Настя.

— Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то більше голова твоя варила б. Куди, до чортової матері, поїдеш…

Насті лишається одно — плач. І вона використовує хоч це. Сльози, як і завжди, шукають найглибших зморшок і тихо спливають кількома галузками до тісно эатиснугвх уст.

Матвія досада люта, мов іржа, гризе. Серце чує в грудях ствердле, мов галька крем'яна. Різьба чола нагадує майстра, що кохався у величі гніву великих богів великого минулого.

Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинковані товстою верствою землі. Нагаї, чоботи, носи і чуби — грядь, грязь і грязь. Одні очі, мов пожежа, яку ті люди так покохали, здавалось, все зотлять на попіл, порох і небуття.

От як коні рвуть копитами з грузької землі, як соковите цмокають і прудко хльоскають навколо пригоршні багна. Ніздрі грають і рвуться від шарпкого дихання, бризкають піну і кров.

— Куда дарога на Жолобкі?

— Пряма… Вот там!.. За лєсам!..

Це пре кур'єр штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусідньому селі. З фронту страшний наказ летить — все на шістдесят верств в ширину огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже від полудня до півночі. Небо і земля тільки…

Гуруррр! Гур, гур, гур!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8757
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9318
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5866

Пошук на сайті: