Улас Самчук - Волинь (сторінка 52)

Далі і далі пер того проклятого безногого стола. Хотів минути своїх хуторян, щоб заховати сором батька бодай перед своїми. Йому тяжко. Голову зовсім зігнув, і жмли на карку сильно натягнулись і вип'ялись. Руки розп'яв і міцно тримав стіл на плечах. Доніс свою ношу майже до жолобецького лісу. Там жбурнув її в рівчак, зарослий ліщиною та вовчими ягідками. Чомусь зупинився над тим місцем, куди покотився стіл, і деякий час дивився униз.

Недалеко чорна стіна старого дубового лісу. Небо затягнене хмарами. Легкий вітер поривно віє з заходу. Під тилявецькими садками горять огні, там чути вигуки, спів, згуки гармонії. Час від часу погуркують гармати.

Володько оглянувся навкруги. «Яка дивна, несамовита околиця. Що це твориться перед моїми очима?» — думає він. Але немає часу довго над цим зупинятися. Поверхня землі здригається, ніби по ній щось неймовірно тяжке котять.

Згадав ще про книжки. І те мусить він десь спрятати. Батько не повинен ще раз впадати в гнів. Зірвався з місця і швидко поскакав межами назустріч вітрові з димом, назустріч огням.

Дома заліз у льох і почав збирати книжки. Збирав поспіхом, хоробливо. Яким безглуздям здавалось йому те, що він мусить розлучитися з тими неоціненними книгами.

А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечі в'язочку і швидко поніс тією самою дорогою, якою перед хвилею ніс стола. Доніс до бараболиська і знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорів і вкривався верствою легкого білого попельцю.

Володько дмухнув, і жар вишкірив червоні зуби. Тисячі теплих сніжинок піднялося і розсіялося перед його носом. Узяв верхню книжку і придивився при світлі жару до заголовку. Щось незнайоме. Положив на жар. Папір засмердів і затлівся, але не занявся полум'ям. Треба було дмухати… Бризнув огник і застрибав по Володькових вилицях, затиснутих устах, відбився у світлих сочках очей, де відбилась також ціла картинка палаючої книги.

Володько бере другу книгу і знов дивиться на заголовок. Тургенев. Розгорнув. Натрапив на якусь сторінку і поки тріпотливе полум'я не проковтнула темнота, пробіг очима кілька рядків. Урвав на півслові, бо не хотів, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку і протягнув руку за черговою жертвою.

Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. «Ніва». Так. Це річник «Ніви» у твердих палітурках. Скільки в ній картин, віршів, оповідань, реклам. Цю річ дійсно мусить він переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її трупа і вітер не розвіє шматочки попелу по оцих-о полях.

Зіп'явся над огнем, присівши на пальцях. У колінах мліють ноги. Скинув з голови старого кашкета, положив на землі і сів на ньому. Це вигідніше. Один за другим розбирає хлопець свеї цінні, награбовані скарби і нелегкою рукою віддає їх на знищення. «Ніва» тим часом дала йому те останнє, що могла в такий короткий час дати, поки і сама, без спротиву і нарікань, лягла на ложе небуття.

І коли згас її останній листочок, а ворохобний, мінливий попіл швидко набирав барви вічної пітьми, Володько впер лікті в коліна й обняв долонями підборіддя.

Що він думав? Що в такий час можна думати? За плечима серіями гриміли гармати і, може, в цей саме мент серіями летіли в повітря двоногі «корони Божого творіння».

І дивно, що у цей мент Володько не відчував ні жалю, ні співчуття, ні страху. Йому було навіть весело. Одно тільки дошкульно ворохобило його душевну рівновагу — стан батька. Володько аж надто добре розумів і відчував його.

Він навіть по-варварськи дав вогневі пожерти книги, які вже рахував своїми і які, іншим разом, не випустив би зі своїх цупких пальців так довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплі, сік і трунок. Це він зробив «для них»…

Так. Це тільки для батька, єдиного батька, якого ніхто більше не має і який є так чудесний та дужий, як сама війна.

До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом ішли обози, роз'їжджались козаки. Табор стояв на місці. В полудень у таборі засурмила сурма і счинився надзвичайний рух. Зі всіх подвір'їв бігли москалі. Крик, лайки, гиржання коней. За півгодини табор рушив і розтягнувся довжелезною валкою по шляху.

За башковецьким лісом розігралась канонада. Гармата ревла безупинно. «Аж вікна бряжчать», — казали, хоча Володько ще не чув, щоб вікна бряжчали.

Матвій уже сам не знає, що далі… Дума зірвалась. Ніколи у своєму житті не плакав він, ніколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе його було видиме і велике.

Уже навіть сусіди «рушають». Що робити? Всі зійшлися на нараду, але на Матвія зненацька находить впертість.

— Не поїду!.. — заявив.

— Як то? Тож козаки он нагайками гонять… Он, кажуть, з тамтого боку село підпалюють…

— Хай! Хай гонять; хай підпалюють, а я не поїду. Це вирвалось у нього з відчаєм і не так певно, як цього хотів.

— Люди!? Куди поїдемо? Що ви собі думаєте? Чи там ви хату знайдете, чи хліб? Ось вечоріє… Куди на ніч? Ну… Знаєте що? У нас худоба… Кажете, за одну ніч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлім наперед, а завтрішній ранок нам покаже, що маємо робити. Хай переженуть худобу через Шумську греблю і там чекають на нас… Добре?

— Катерино! — звернувся він до дочки. — Ти он з Володьком поженеш худобу! Збирайся, Володьку!

Він давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут кам'яний. Він ще не вірить, що війна прийде сюди. Його твердість і витривалість перед стихією передавалися на всіх присутніх, і ті згодилися «почекати до завтра».

Сам Матвій, ніби вмираючий, що хапається за кожний мент життя, відпихав як міг страшну розв'язку трагедії.

Але тим часом зі села надїжджали підводи тих, що вже рушили… Доїжджали до останньої Матвієвої хати і в непевності зупинялися. Здавалось, не рішалися переступити кордон села.

На Матвієвому подвір'ї повно народу. Як на тоте, гарматна тарабанщина ще збільшилась і чути навіть скорострільний огонь. Під ті клекоти говорив надривним глухим голосом Матвій. Чоловіки, жінки повитягали шиї — слухають.

— Люди! — казав він, опертий на довге грубе ціпилно, стоячи на порозі клуні. — Люди! Мої дорогії люди! Ви ж бачите, що робиться!.. — і тут повів навколо довгою, в широкім рукаві сукняного куцана, рукою, ніби намагався відкрити всім усе те, що вони бачать і не розуміють. — Чого ви спішите? Чи думаєте, що так втечете від смерті? То ж все одно, не тепер, то після десь там коло Різдва, на дорозі, серед чужих, у снігу умрем усі… А кинемо свої садиби… Ви ж знаєте: не війна страшна, а люди… Коли вийдемо з наших хат, на їх місцях стануть руїни, навіть, коли фронт сюди не дійде. Жийте тут далі! Не кидайте цих місць! Чуєте? Не кидайте тепер… Не кидайте, навіть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризіть, а бороніться, бо то ваші кубла, здобуті працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не гроші, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж віків вашу і ваших дідів-прадідів кров. Діти ваші ростуть і вони мають замінити вас на цих місцях… А війна, а ворог? Ворог і хоче, щоб ми всі втекли звідсіль, бо тоді прийдуть його люди і засядуть на сідалах наших батьків. Знайте, що без опору, без волі нашої, без нашого твердого слова спротиву нічого не буде… Все зникне! Нас випхнуть на шлях і, мов ту черву, затопчуть у багно… Ви ж гляньте! Верніться! Прошу вас! Худобу хай женуть, а ви верніться! Завтра… Чуєте? Вже завтра хай поїдемо!

Сам Матвій здивувався, де взялися в нього ця впертість і ці слова. Це не розум, не розвага. Це його Бог, що з його істоти в час Страшного Суду говорив словами правди і мудрості. Він випростався й очі його засвітилися, ніби в людини, що випила чогось п'янючого…

Під гарматні рокоти люди почали від нього, ніби ватага якого, вимагати:

— Їдемо! У нас діти!.. Не кажіть так, дядьку Матвію!

Він зірвався з місця і, опираючись на ціпилно, широкими кроками вийшов на дорогу.

Там валка возів з будами. Коло них діти, худоба. З заходу насуває якась не то хмара, не то дим. Б'є гармата. Вітер рвучко стриже по лицях, патрає кінські гриви.

Це впливає на Матвія, як трунок. Він тратить зовсім розум. На його голові нема ніякого покриття і вітер свобідно перебирає і шарпає рідкі довгі пасмвська сивавого волосся.

На нього найшла якась певність пророка і вояка разом. Впасти, але непереможеним і незломленим. А поки в грудях б'ється серце і в жилах тече кров — свята боротьба, мов вічний огонь життя, ніколи, висоли не сміє згаснути… Жити — значить боронитися. А вмерти — значить не бути більше. Мертві не мають сорому!

Матвій знав це усім: розумом, нервами, цілою істотою і тим усім, що гнало його через великі життєві перешкоди.

Стоячи перед валкою возів, обернений грізним, з блискучими очима, обличчям до суворого заходу, він нагадував втілення сили і мужньої краси. Він, здавалось, виступ— проти самої цариці життя і смерті — війни.

І в той саме мент із-за башковецького лісу виринає велетенська хмара. Краї її горять, озарені якимсь огнем.

— Дим, дим! — крикнув хтось, — Башківці горять! Дядьку Матвію! Їдемо! Хочете їдьте, хочете не їдьте! Ми їдемо!.. Матвій розіп'яв руш.

— То хмара! — крикнув вій. — Сонце її освітило! Не їдьте! Лкади, не їдьте! Верніться! Ніч, дощ!.. Куди?

Серед валки біженців заколот. Одні похапцем сідають на вози, вйокають, цыьогають по конях батогом. Інші стоять у непевності. Один чи два дядьки вертаються иазад і ріжуть колесами м'який грунт поля, заточуючи велике коло.

Над'їхав обоз. Це гарматні парки, запряжені по шестеро тяжкокопмтввх бевдюхнхкхв. Грубечі посторонки пружньо натягнуті. Високі, дзвінкі колеса поволі обертаються, крають ще глибше дорогу.

— Він «сумашедший»… Дивіться! Він з ума зійшов… Дивіться на ньогоі.. — гуторили баби. Але їхати — не їхали. Хто знає, яка сила з того сумашедшого промовляє.

Гарматний парк поволі тягнувся, і це перешкодило селянам рушати.

— Куда, дуракі, єдєтє? — вирвалося в якогось гарматчика, що сидів на коні з коротким кривим тесаком при боці. — Вот снарядов подвєзьом і засиплем нємца!..

Це для Матвія підсилення.

— Так! — крикнув він, — Дурні будемо, як рушимо. Вертайтеся всі!!

Люди завагалися.

— Хм… Якщо він не їде… Хто його знає… Може, воно й того… Як його… Чи не вернутися й направду нам? Воно-то «діствітільно» краще вже дома переночувати. До ночі, хто знає, чи й доплужимося до Шумська. Хай вже завтра.

І люди дійсно почали вертатись. Оте «засиплем нємца», видно, було найбільш переконливим словом. А худобу таки треба вже вперед післати.

Боротьба Матвія зі селянами та своїми хуторянами скінчилась його перемогою. Поважно вдоволений, він, ніби якийсь великий промовець, сходить з трибуни, витирає пітне широке чоло.

Катерина з Володьком вигонять з хліва корови. Рогата, Ряба, Сивенька, двоє озимків.

Матвій навіть не хоче дивитися. Пішов швидко до хати і виніс сіру «кредитку» — трирублівку.

— На! — сказав твердо, подаючи Катерині гроші. Катерина взяла. Настя втиснула Володькові вузличок печеної поросятини. Хліба не варто таку путь дричити. У Шумську купиться…

Почекали з худобою, поки зігнали всі хуторяни. Сільських пристало до дерманців тільки двоє чи троє людей. Гнали телят і навіть свиней.

Дивно, що Володько тільки назовні мав вигляд, що йому сумно кидати дому. У дупгі (не хотів чи соромився признатися) навіть радів тією його особистою й особливою радістю» коли йому вдалося щось нового бачити чи пережити. До того був заклопотаний. Відходячи, ні разу не обернувся, ні разу не кинув погляду на те місце, де он зібралася купа будівель, обтиканих навколо малкмн деревцями.

Зі заходу досить швидко насувають лапаті хмари. Володько навіть теплішої одежвии при собі не має. У ваговому куцому курташку, чоботи зв'язав і несе на палиці через плече. Це і все. Катерина має ще велику теплу хустку.

Женуть худобу самі дівчата. Тарасова Уляна, Кузьмова Христя, Титьова Харитина і ще кілька. Володько, як виявилось, був одиноким представником славного мужеського роду в цьому жіночому товаристві. Це його аж надто мало тішило, хоча решта є цілком вдоволена, що мають бодай такого чоловічого пасинка.

Дорогою дівки регочуться, жартують, продають москалям зуби і терпкі відповіді за не менш терпкі запити та побажання. Їм, видно, зовсім байдуже, що лишили, може, й назавжди, дому та рідню. Володько ж цілу дорогу має поважний і заклопотаний вигляд. Спостерігає, прислухається нутром свого єства до настрою оточення. З острахом позирає на насуваючі хмари, які, на щастя, дійшовши до жолобецького лісу, поволі розправлялися, тихшали і майже зникали. Схід навіть усміхався блакитною плямою, і, здавалося, там лежить та щаслива країна, яка пригорне всіх, хто жахається і тікає від шорсткого обличчя війни.

Дещо змінився настрій дівок, коли над вечір досягли містечка. Вже в Рохманові, що відділяється від містечка ставом, було величезне стовковисько військових та біженецьких підвід. Шлях обернувся на суцільне багно, в якому колеса возів грузли по самі маточини. Деякі підводи позастрягали і не могли рушитись далі. З інших возів відпрягали коней, спрягались по четверо і так рятувалися.

Військові двоколки, тачанки, парки, запряжені четверма сильними кіньми, ріжуть багно, чіпляються за селянські вози, відривають їм люшні. Баби репетують, лаються. Діти верещать, вояки матюкаються.

Все це не могло гарно вплинути на дівчат. Поки перебралися через греблю, почало сутеніти. До того загубили двоє свиней і тягаровий самохід роздушив теля. Перелякалося і вперлось просто під колеса.

На ніч зупинилися на полі за містечком. Поле широке, рівне, як гляне око — заставлене безконечним табором війська і втікачів. Ніде ні одного шматка вільного місця. Люду скрізь, мов комах в комашні. Добре, що принаймні розбились хмари і загроза дощу проминула. Холод також не дуже дошкулював.

Отаборилися в невеличкому проході між військовим і цивільним таборами. Володько має досить клопоту. Нема чим поприв'язувати на ніч худоби. Нема з чого класти вогонь, нема на чому спати. У таборі втікачів розпалюють огні. При найближчому возі мати проказує голосно своїй дитині «Отче наш». Слова виходять у неї з «нашою вимовою». Це, мабуть, «галіціянка». Чоловік розмахує високо над головою сокирою — коле великі дилі на дрова. У військовому таборі сурма висурмлює до вечері. Шляхом гудуть і котять з розсвіченими зірками самоходи.

Володько думає, як і де роздобути нейвеобхідвіше для нічлігу. Дівки, мов потомлені кури, поприсідали до землі, повкривали брудні босі ноги спідницями і плачуть. «Боже, які вони дурні», — думає Володько. «Одразу плачуть… А не бійсь… Як виходили з дому, не думали, що будуть там робити»…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8712
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9292
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5844

Пошук на сайті: