Улас Самчук - Волинь (сторінка 54)

І чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки незвичайне, щось дійсно велике. Він родився в такому-то році в глухому закуті світу і, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води спокійної річки. І ні. Сталося так, що він побачить дію, яка твориться раз на віки, яка перетне старий світ і відхилить завісу в новий. І невже Володько має увійти туди першим — ні, одним з перших? Мабуть, так. Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться і виростуть нові люди, але не будуть бачити вони ні отих москалів, ні отих коней, ні галіціянів в капелюхах з люльками, ні таборів… І будуть вони заздрити тим, що колись метушилися, пружились і вмирали. «І все, що бачив ти, запиши», — казав дід Юхим, — «а ті будуть вечорами читати і жахатимуться і думатимуть». Зле було, але сяйво вогнів і перегуки гирл гарматних і ворох обня, якої світ не бачив — це ж не дійсність. Це ж, чоловіче, казка. А що є більш привабливого від казки?

А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цілою істотою її змісту і переболів кожне її слово, писане вогнем і кров'ю. Не раз, бувало, ходив на місце бойовища. (На Валах у Дермані). Казали люди, там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постаті, які десь далеко, далеко в мороці минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив кості, вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навідмах тяла… Хтось і по ній галазднув шаблюкою, впала до землі й увійшла в неї, тільки кістка лишилась валятися. Знаходив і речі. На «придатку» в Тилявці виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загін витяв упень ляхів. Шабля груба, гнута, тяжка.

І це було так давно. Тільки книги одні згадують ті часи і барвно про них розповідають. А більш нічого. А це ж ось перед очима. Це не оповідання, не сон. Це дійсність. Бачив, як рускі лізлм водхамм в Карпати, щоб там зложитж білі кості. Бралм Австрію, Львів, Перемишль, під Краків сягнули. Перемагали і зникали…

Здорові, вибрані були люди. Співали весь час, танцювали. І там десь лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах, гинули в Августовських лісах. Ех, і полки ж були. Сибіряки, «стрілкових полків», латиші, китайці, черкеські полки, кубанські сотні, донці.

Можна все зрозуміти. Можна зрозуміти, чому китаєць носить косу, але зрозуміти цей шматочок часу… О, це не тепер буде зрозумілим.

Володько все це не зовсім так розуміє, але приблизно так. В його голові колотиться туманна дума, повна гострих протиріч. Чув, що губить «отечество». Його ім'я відходить від нього, стає іноді чужим, туманіє. Переставав вірити в непереможність «рускаво оружія». Свята Русь, що в «красє царственной по ліцу землі пораскінулась», тратить привабу і він все менше і менше боліє її поразкою. До отих «галіціянів — австріяків» чує більше притягливої сили, ніж до кацапів, татарів, гирян, калмиків, які все ж таки були «рускіми».

Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловіче, і йди далі…

Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканні знаходить якісь комердяки і пре їх до табору.

Табір димить, готується обідати. Коло свого огнища не застає всіх. Катерина пішла до містечка купувати хліб і мотуззя, щоб на другу ніч було чим поприв'язувати товар.

Позатим нічого не робиться, щоб якось ліпше улаштуватись на наступну ніч. Усі чекають на свої родини, які мають от-от над'їхати. Цілу ніч кипів бій, і австріяки, напевно, попруть руских.

Незабаром вернулася Катерина, пригнали з паші товар. Горить вогонь, доять корови. У позиченому відрі піниться і парує над палаючим огнем молошна каша. Зганяють миску, ложки.

Сідають всі підковою на сирій землі й сьорбають ложками з одної величезної миси рідку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкірять, як звичайно, зубів. Навіть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки. Полудень минає, а з дому ніяких чуток. Може, вже в полоні. Може, не тією дорогою поїхали. Може, туди на ліси, на Дермань до своїх подалися, а їх усіх отут між оцими людьми на поневіряння лишили. Така дума, такі здогади турбують і непокоять дівок, і вони впадають у чорну безодню безпорадності та зневіри.

Володько знов-таки не поділяє їх горя. Але на всякий випадок вислали за містечко до села дві дівки, щоб пильнували і, якщо б їхали їх родини, вказали, де є табір з худобою.

Швидко минає повний метушні день. Сонце заходить червоно. Вернулися дівки, але самі. У таборі палахкотить огонь. Дівки принишкли. Коло них знов в'ються москалі, напрошуються ночувати. Дівки відгризаються, але в їх мові не чути рішучості. Це чомусь непокоїть Володька.

Він цілий день працював. Стягав і тесав кілля, вбивав у землю, прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А ті дівчиська, мов подуріли. Понадувались, мов печериці.

Цю ніч табір їх має зовсім пристойний вигляд. Корови поприв'язувані, свині загнані до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дівчата лягли всі гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лізли між них москалі. Ці кружляють навколо, мов голодні вовки. Один солдатик Христом-Богом благає:

— Дурні дівки… Я ж вам нічого не зроблю. Што ж, навіть недзя на вас полюбуватца? Завтра, вот вам, півпуда гречаних круп принесу… Направду принесу…

— Йдіть ви собі, москалю, звідки прийшли, — відгризаються дівки, а самі стискаються, мов вівці, одна до другої. Володькові тісно, але натомлений і невиспаний минулої ночі, він скоро віддається на ласку і неласку тяжкого сну.

Прокинувся. Підняв голову. Зоряне небо, осіння роса, догоріле й тільки злегка жаріюче вогнище. Земля вогка. По спині пронизливо перебігає холод. Шкіра їжиться. Встав, щоб підкинути дров на вогонь.

Холодно, вогонь згасає. Дров не хотілося підкидати. Рішив піти собі геть. І Володько пішов по таборі шукати ліпшого місця.

Довго стоконяється між возами. Горять огні, скрізь повно сплячих людей. По годинній блуканині знайшов пригоже місце. Великий огонь. З обох боків сплять люди. Посередині диль з якогось будинка. Розкішне розлігся на нім і думав заснути.

Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом — спина страждає. Задом — груди і живіт скаржаться. Не забув і про дому. От уже друга ніч в оцій комашні, а що там? Щоб часом дійсно не стратились вони і не поїхали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними дівками.

І таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловік аж рано. Потребував диля на вогонь. Володько зірвався, мов заєць, і пішов геть. До Свого табору прибув пізно.

Дівки неймовірно розгосподарились. Самі й в огонь дмухають і диму скоштували. Побачили Володька і всі юрбою:

— Ааа! Володько! І де ти пропадав?..

Володько кинув гострим зором навкруги і зауважив торбинку з гречаними крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обіцянку москаля. Володько аж надто добре знає, звідки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки його уст, опали і на них їдка, іржава усмішка. У думці нищив їх самими міцними докорами, які ще тільки існують на світі. Володько тепер не Володько. Надувся і, в кожному разі, він мало не який-небудь поважний дядько або я знаю, хто. На дівок можна і не звертати уваги.

Шалихвіст Христя, що подібна на вітер і разом на захід сонця перед бурею, взялась термосити ним, але ніщо не поможе їй. Він тепер і не думає постачати їм дрова. Хай самі собі йдуть шукати, коли такі розумні. Він іде тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружні дівчатиська, що їм заманеться.

І це не погроза. Зовсім ні. Володько обертається і відходить.

— О-о-о! Дивіться, дивіться… Здурів хлопчисько, — затеренділа Катерина. — Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов іскра бочку пороху.

— Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни…

— Тю-тю-тю! Здурів! З ума з'їхав…

Але Володько вже не слухає. Він швидко відходить в напрямку містечка й іде просто на кузню, що стоїть біля соші. Нічого ще не їв. Не взяв зі собою ні хліба, ні грошей. Твердо порішив іти на греблю й не вертатись, поки не приїде батько.

Ось він уже коло кузні. Довга шопа технічної майстерні. Дзвенить залізо, гупають нараз кілька молотів, сичить і плюється жаром горнило. По кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхівці.

Але що це? Ні, це ж неможливо… Зупинився і дивиться. Так! Так. Це ж батько. І як дивно. Між вершниками, на осідланій мішком череватій каштани! чвалає батько. Довгі ноги бомбають і мало не торкаються землі. Дебела постать, на голові знайомий, засмальцьований від поту кашкет темно-зеленої барви.

«Татусю!» — викрикнув хлопець у думці. «Дорогі тату!»

— Татууу! — гукає він уголос.

Матвіж оглядається, але не помічає одразу Володька. Тут пря кузні стільки того народу.

— Я тут, тату! — вигукує він ще раз.

Матвій зобачив його і під'їхав. Кобила впотіла, тяжко сапає. Видно, шпарко чвалав.

— Де дівчата з худобою? — було першим запитом батька.

— Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де наші всі?

— Нічого, нічого! Володьку; — викрикує Матвій. — Все добре! Ми ще всі дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австріяків відбито… Тепер додому з худобою!

Матвій ніби хлопчик радіє. Ця радість передалася й на Володька.

— Додому! — крикнув він. — Чого ж тут капіти? Чудесно. Значить, все гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть і далі дома. Все-таки привабливе це, чорт бери, слово… Володько радіє, мало не підскакує. Біжить коло кобили і все розпитує батька, ніби він бозна-коли з дому.

Виявляється — цілу ніч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов бубон, гула. Але річка Іква не пустила австріяку. Рускі окопуються.

Володько готовий навіть і з дівками помиритися. Але вони тепер зовсім йому непотрібні. Ось він разом з батьком. Разом і до табору прибули на превелике здивування дівок.

— Оооо! — загули всі разом. — Дядько Матвій! Боже! Очі, дивись, горять. Де вся та надутість, заплаканість. Дядько Матвій з'явився, мов добрий дух визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують навперебій, що й відповідати не встигнеш. А Матвій не той, що завжди. Ні суворих очей, ні брів насуплених. Теплий і привітний, мов пшеничний пиріг. Коли ще вістку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завіскали, мов без ума. Ті, що товар на пашу погнали, миттю назад прилетіли.

Матвій закомандував худобу зганяти і в дорогу. А тим часом торбину з харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогні варилася каша…

— Чому дівчатам не даси м'яса? — запитав Володька батько. — Що ти, найголоднішяй, чи що?

— А він тут не хотів їсти!.. — зауважила котрась.

— А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна… Де взявся в батька такий лагідний голос? Диво дявие. А на дівок глянув Володько докірливо. В очах його вогко. — Ех, — вирвалося в нього. — Що тут казати?..

І більше не сказав нічого. Дівки вдячні йому. Дивний такий. Інший, напевно, он як усе розплескав би.

Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бічними дорогами. Володько чув велику втому й батько кілька разів давав йому каштанку.

— Їдь! Мені вже геть зад обліз. Пер, мов вітер. Ночей, дубило його ма', не спав.

Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета і був надзвичай говіркий. На половині дороги Володько під'їхав до нього.

— Їдьте ще ви, тату! Я вже відпочив.

— Но, но… Їдь, їдь…

Несли до рідних хат втому і радість. Які чарівні оті своя хата і все навкруги. Як приємно сісти на лаві за знайомим столом. На нім миска тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмішкою на устах і сльозою в оці. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче ніздрі. Уривні оповідання. І, здається, нема сили, яка б могла розірвати цей маленький гурт людей з назвами: тато, мама і діти.

IV

Почалося нове життя в сусідстві фронту. Гарматні перегроми поволі стали улюбленою музикою… Село жило війною. Школа втікла… Зграї дітвори пасуть по лішниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять «у кухні» і дістають порції.

Осінь швидко минає. Шляхом снують обози, літають козаки зі штабу корпусу, що зупинився й осів у Жолобках.

Розпочинається попит на овес та сіно. «Ага, — думає Матвій. — Уже не йдуть самі до них, не просять. А скільки то знищили того вівса»…

Матвієві, отому мужикові, що має поломлені працею руки, мозолі в долонях, відколи їх носить; ті очі, де безодня змагання, муки, впертості. Йому все ясне. Він бачить, мов на долоні, цілу подію і не тяжко розумному окові оцінити її. Бачить і знає людей — чужих і своїх… І він казав:

— Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росії хазяїна!.. А без нього все «нипочом»…

Це був тяжкий і суворий присуд. Але іншого в Матвія не знайшлося. Військо, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. І та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились і вибивались зі сил, справною та твердою рукою тримали стерно гігантського корабля.

— Кров така, — Казав він. — Татарська!..

У Суражі за Шумськом «база поповнення». Тонка одноколійка зв'язує її з Острогом. Гарматний говір не вмовкає. Пішли «маршові роти» на «пополнєніє». Тилявка на середині дороги між фронтом і запасовою базою. Майже кожного дня надвечір діти зриваються з гамором і женуться під жолобецький ліс.

— Москалі йдуть!..

Знайомі незабутні слова. А з лісу висуваються роти — одна за другою, без крику і пісень. Це ж не «перві бої». Тепер ідуть бородаті сибіряки, молоденькі кацапчуки з Рязані, Вологди, В'ятки, хто знає, з яких країв, яких земель. Раси, говори, барви…

У Тилявці нічліг. «Квартир'єри» розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвієвої хатинки втискали від 5 до 12. Менше не можна було, більше не влазить.

По приході в село «роти» розпочинають торгівлю. Новенькі «сапагі, палатки», ватові «фуфайкі», штани, в'язані «кальсони». Салдат і душу чорту продасть! Да! Міняють на старе, продають, за що тільки можуть.

— Старік! Мєняй сапагі!.. Давай какіє-нєбуть, ліш би на ногу абуть…

— А вам же…

— Плювать. У Крем'янце новия дадут. Нє пустять умірать у старих…

І міняли. На дрантя, на непотріб з доплатою «два цєлкових». А роти виходять зі села, мов ограбовані. Відходять і не вертаються. Полон, смерть, ранения… З Крем'янця потяги тягнуться і «маршові роти» розвозять по «тилу» каліками. В полон гатили тисячі. Землю кістками забрукували.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8757
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9318
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5866

Пошук на сайті: