Улас Самчук - Волинь (сторінка 55)

Що ближче зима, то більше в селі «фуражирів». Уже й на солому попит. Ячмінь також у моду пішов.

Продав Матвій перші п'ятдесят пудів вівса по «руб і двадцять». Ну, це вже ціна, але й ще не справжня. Фуражир білий папір до підпису тиче Матвієві.

— То ні, господин фуражир. Не підпишу.

— Піші, атєц. Усьо равно… Піші!

— Ее, нє… Не можу. Характер не дозволить.

— Крутой ти дєдя. Ну, ладна…

І пише розписку з ціною два рублі за пуд. Дивиться на те Матвій: нечесний пішов народ. Але… І підписав.

— Нє бось, атєц. Нікто тєбя нє тронєт. А жіть і нам нада.

— Крадуть, аж курить, — казав після Матвій. — Краде, хто може. Мільйони злодюг… Не буде добра, ох, не буде.

А фуражири, офіцери обозів впасені, мов кабани. Матвіїв знайомий, з білими вусиками «батареєць», завжди наїжджає за вівсом, ячменем, соломою. Заночує, замовить курку, заплатить добрі гропгі. Вечором чай жлуктить, «Кузьму Крючкова» розкурює.

— Ех, жість, жість! — вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулі. — Віжу, атєц, ти на всьо свой глаз імєєш… Панімаю… Но вайна сволоч разлажіла рускава челавєка… Кутєрма пашла… Гнійот наш челавєк…

— Бо нема хазяїна… От воно! — відповідає певно Матвій.

— Да. Может, ти і прав. Царішка наш растерялся… Вот би тєбя, атєц, на царя… Аа!

«Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!» — думав Матвій. Він такого зовсім не мав на думці. Цар царем. Царя ніхто й не вважав господарем. Цар собі цар. Сидить і царює, от ніби архірей при Службі Божій у церкві. Господарі інші — міністри всілякі. Але ті нінащо звелися. Хто знає, що за міністри там, але армію паничиками білоручками, що ні бе, ні ме не тямлять, запхали. Лізе тобі отаке в окулярах з тоненьким носиком — хлюст хлюстом… Тут огонь, смерть, а воно з «сестрами» (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить… Пошли таке в бій. Дай в його команду народ. А ними всі штаби, всі обози запхані. Цигарки, перстені на пальчиках, сестри, подушки… Тьху! — теж вояки!

Почали підводи зі села в «наряд» брати. Селяни це стійкою звуть. Заберуть підводу до штабу, поставлять на добу, і дощ не дощ, сніг не сніг, стій, чапи, поки який хлюст зі сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А спробуй, слово скажи… Морда твоя тріщатиме, бо така нечисть запальна, мов порох. Нерви… Все нерви. Безсонні ночі з бабами. Одеколон, що пили, мов воду. Спирт зі шпиталів сестри викрадали і пропивали, лярви прокляті.

Це твориться по цілому запіллі фронту. А там на фронті тисячі тисяч вмирає. Кров ллється, де тільки глянь. І це бачить дядько і кожна дитина. «Паничики» — стало лайкою.

— Ех, — каже, бувало, Матвій, — хоч і кажуть, що не буде з Івана пана, але я думаю, що з кожного Івана ліпший був би пан, як оті хлюстх… Нема в них крові живої. Шкіра їх поту ніколи не пропускала, а піт з'їсть людину. Працею вигониться піт з нутра…

Ого. Матвій навіть і до такого дійшов. І як не дійти. Хіба ж людина дерево чи тварина безмовна. Хіба ж йому очі не так на світ дввляться, як у мудрого сотворіння, що бачить біле, чорне, добро і зло?

От тільки життя сутужне пішло. Сніги ранні вергнули з неба. Маршові роти йдуть тьма-тьмою без настанку і кінця. До Матвгєвої «халупи» десяток впхнуть і повернутись ніде.

Сім душ своїх, десять чужих… Сідають і так сидячи сплять. Дихати нема чим. Коли б хоч махорнею не чадили.

Вечором плиту розпалять, «кип'яток» на чай варять, жлуктять кацапи по двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам Матвій у самий кут заб'ється, десь на піч. Там справжня лазня. За махорчаним димом його зовсім і не видно. Настя коло плити душиться. Груди її диму не переносять. Кашель усі нутрощі вириває.

Москалики просять:

— Купі, матушка, палатку. Дьошово. Полтіннік даш і бєрі.

— Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх дівати.

— Трідцать капєєк дай і бері… Всьо одно на фронте брошу…

— Та кажу ж, що нема куди дівати. Ось дивіться, у нас усе з палаток. І штанята лобурям з палаток поробила. І старого палатками вбрала, і сама з ніг до голови в палатках…

— Ех!.. Нєгдє і картішкі сигарнуть-та!.. Скотская, мать єйо попєрьок, жість! Хахли нє умєють жіть… Багатиє, а дуракі…

— Зачєм, атєц, ізбу такую вистроіл? Лесу, что ль, мала'ть? — виспівує ярославець.

— Ми тільки у тисячу дев'ятсот тринадцятому году сюди перебралися, — вибачливо і старанно заявляє Матвій десь з-за хмар, з найвищого престолу хатини. — «Невмоготу» було все разом. Банк платили, довги великі мали, проценти сплачували. Думали, це все «на врем'я» тільки, а тут війна «грянула»…

— А тж і вайну по шапкє… Строй і толька… й, — додає в'ятчак.

— Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всі «плотники» на фронті, а з бабами яка робота…

— Вєстіма, — замикає саратовець, — Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ занятся хатіт… А нам-та вот плажітся некуда… Вот жість, тєтка єя с ума сашла… На что матушка кржхтєла, када ріділа?.. Вот уже етава нікак не ждала, чтоб нам і картішкі разлажіть нєгдє била…

— Ех, Валинь, гром єя бей, проклятую! — лютує ряза-нець, — У нас-та… Вабче Хахландія нє страна, а нсдара-зумлєніє… На кой чорт защіщать єйо… Рязань мая далеко… Пусть єйо нємец берьот!..

П'ють чай. Перед кожним міюечок цукру. Заїдають булочками. До чаю яблучка кришать. Хахландію останніми словами здоблять, Матвієві хатчину «в щепкі розпльовують» і все «угли радния» згадують. Кожному, видно, своє нав'мі…

Матвія духота з печі жене, дим очі вигризає. Але й на полу місця нема. Його дебела постать страждає. Кості за день досить натрудяться і нема де розікласти їх для відпочинку.

На полу в куті дебелий вояк розлютився, розклав «вєщевой мєшок», виймає сало і їсть. Матвій підсідає до нього й вибачливо пояснює, чому він таку малу хату має. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому місці будується.

Вояк доїв добрий шмат сала і собі почав.

— Теє, — починає він з протягом. Видно, полтавець… — От ти там білобрисий, — тикає він пальцем у рязанця… — Чово так розкодкудахтався? Якого чорта халяву свою з рідкими вусами дереш… Волинь ти лаєш, Хахландію розносиш… А зря… Жалко, чорт бери, що топчется ти тут своїми клишавими лапами. Старика от ругаєш… Але коли, так сказати, правду за чуба взяти, та тобі одному з другим перед балами твоїми поставити, то вийде, що ти один з другим тільки й життя взнав, що тут. Нє-нє. Не дуйся. Оце ти в себе коли бачив? — згріб полтавець у широку долоню торбину цукру і потрусив нею над головою… — Дулю ти в себе бачив. Чаєм без сахару заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Тєрпєніє! Злість мене бере, що ви, сукини сини, влізете в чужу хату і вдаєте, що гаспада якісь… А дома в курятнику коптився, при лучині воші лущив, на полатях боки відлежував. Ось тобі зайдеш у якій-небудь Рязанщині… Міхайловка, чи Вшіловка, чи якась Розплюєвка в лісах заборсалась. Ізба стоїть. Уліз і не знаєш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудрості розводить. Далі податі. Двоетажна така тобі хванаберія на двадцять душ, як у тюрмі. Йдуть спати і. батько наказує синові: ти вот, Мішка-та, не трясі са снахой цєлу ночь… Вам би всьо, щенкам, куралєсіть!.. — Щоб не змилитись, бо мати у лаптях спить… Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь… Бачу, дмешся, правда очі тобі коле.

Полтавець у силу входить, руки в хід пустив і колотить кулаками дим. Повітря нагадує океан на мапі. Кацапи лютують, але полтавець міцно держить стерно своєї мови. Кацапські слова з прихрапом, з присвистом носа передає…

— Та ти, — каже, — бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку? Чи знаєш ти, де вона росте і з чого н роблять? Ти он навіть не знаєш, з якого боку їсти її, он і зараз знизу почав. Та у вас навіть ложками не вміють їсти, а кладуть у рот лопаточками. Рязанець нарешті не видержує.

— Врьош ти, сукін син! Вот как заеду в твою ряжку…

— Фі-фі-фі! Тільки підходь! Як мазну у твою сплювачку!.. А це ти бачив?.. — розгорнув полтавець хустинку, а там Георгій і медалія…

Це вплинуло на рязанця.

— Замовк! Так, так, — каже полтавець. — Краще от замкни своє рило й мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво Хахландію защипаю? Тьху! Грім тебе ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собі до чортової матері в свою Кацапію і не псуй тут воздуха. Ая? За що ми воюєм? А за що наш брат кров ллє? За Волинь? Нєєт, брат. За мазурські багна, за Варшаву, за Карпати! Ти от, сукин син, напевно, по околодках прошлявся, а я третій раз на фронт йду, п'ять ран і оцю чепуху «за атлічіє» дістав… Ех, ви, ви! Сохами землю дряпаєте. Дерев'яною бороною скородите, а дереш носа… Хами ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобі ще — покоїв не виставив, що ти хоч раз на жість у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!..

Полтавець розійшовся до того, що, здавалось, зірветься і почне бити всіх тих кацапів. Щоки розчервонілись, очі заблищали. Слова вилітають з уст, мов удари сокири. До сварки вмішався вусатий бесарабець. Цей слухав, слухав:

— Ша, кіндер! Да ну вас до ста бісів! Якого диявола розприхалися… Брось!

— Нєє! Я йому докажу, що…

— Та брось, Ковалєнко! Надоть тобі з всякою задницею на рожни спиратись… А ти, Лаптьов, також ослом таким видався… Якого, мать твоя кобила, дурака втелила!.. Молчать!..

Полтавець замовк і сів на своє місце. Рязанець двадцяту чашку чаю. Бесарабець, щоб згладити прикрий настрій, розпочав «врать».

— Еее, ввобче війна роз'їдає нашого брата. Коваленко чи Лаптьов, чорт, диявол — всіх однаково в грязюку все топче! — закроїв бесарабець.

Почав я, братці, з самих, так сказати, Карпат, коли нашого брата послали в перві бої на австрійця. Не війна це була, а церемоніяльний марш, парада. До наших ніг клались Галич, Львів, Перемишль. Закинули вуздечку на Карпати й дайош Вєну!.. Славу рускої зброї несли на кінцях штиків, а пісні ж, знаєте? Лунали чортом по всій землі, як гукнемо, було, — хоч то горб, чи камінь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив — все одно йохне нутро твоє і вогонь очима вулканом виприсне.

У тисяча дев'ятсот п'ятнадцятім на Новий рік були ми в горах Карпатах, на верхах, по яких лиш відьми на мітлах» шугали… Стояли, значить, у лісі, мов ведмеді, вкриті льодом. Я був собі хлопчак от такий, як он… (тикнув на Василя). Щічки рум'яні, вус засівавсь. Горів усякими любвами преподобної мироносиці Євгенії Петровни, любвиобильної матрони славного міста Кишиньова. Зірвала мене рожевого, як квітку, а я чурбан — чурбаном, сльози лив, віршами признання скиглив і думав вішатись, бо згубив, мовляв, красу невинну.

Та, треба сказати, кров моя і душа, і все, що хочете, були на місці, владу. А серце, ніби новий годинник у чистій ваті, чулось м'яко і цокотіло до всіх, включно Євгенії Петровни, такими згуками, що тепер посвищи…

Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собі чоловік жив, поле орав, жінку бив, з жидами лаявся — два роки, тьху, нюх табаки. Але в нас… У нас, брат, два роки підземного благодєнствія, коли над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з перкальового юнака станеш отаким ведмедем — єж первий єсьм аз. Вуса тобі таким ось рогом попруть, лоб зчугуніє, очі — олово, дивись не дивись, ні думки, ні страху, ні сумління в них, бо все там сірою масою злилось, от як пінявий сплювок.

І тоді ти знаєш одно: гину я, все гинь, і чхаю я на все те, хоча б воно бозна-яким там світом звалося. Пригадую, останній раз того самого карпатського Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лісі на галяві отакій ширізній зі сніговим паркетом відбув. Пригадую, ялиці отак у дві стіні восковою колонадою в саме сіре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим кадильний від самого престолу димів і попик наш у всяких, честь честю, ризах голоском розкамарінскім Божі слова розтягав аж до наших вух. А ми, мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синіми носами… Ех, і народ був! І церкву, і Слово Бога на шпилі Карпат у часточках самого серця, Пана нашого, винесли. І я там стояв і чув, що погони мої крилами ростуть і хочуть підняти мене понад усе. І чув, що в душу мерзлу і мерзенну знов теплота ладану просякає і розводить лють мою воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всі у сніг колінами і многоліття ринними голосами виводили…

І тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то всі, і я, і батюшка з хрестом, і весь старшинний персонал, мов листя, до землі припали і душами вп'ялися до її грудей.

— Здорава! — перервав котрийсь слухач.

— Двадцять трупів лишили на галяві. Змісило черепи… Ех!.. — і оповідач майнув пальцями лівої долоні. — А ранені от так і повзали по власній крові, мов моржі. «Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хріста раді!» Кий чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цілій галяві розволік.

І так чоловік спрашує: Бог чи чорт сильніші на цій самій землі? І тут чоловік і торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська менажерія. Так? Чи так? Куди от підеш, чого не візьмешся — всюди рука твоя торкнеться сажі з пекельного горіла. І чоловік стане чорний, як оті челюсті печі, випалені вогнем. І серце його ствердне й нерви всі зникнуть.

Тому я й кажу: не видержимо, братці. Повстанемо один на другого, будем, як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всілякого… Бог, чорт, дівоча краса чи гнійна утроба розбитого чоловіка — все на одну пішло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, і наші голови закрутяться, і ми всі крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, і наші віитовки, і наших старших, і наші заслуги… Потопчемо нашими чобітьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах несли, що в серцях сиділо теплим розумним словом і що вело нас на смерть… Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд — мільйон на мільйоні — втратив бажання далі тягнути лямку оцього скотського животіння…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9196
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: