Улас Самчук - Волинь (сторінка 58)

«Чорт його бери, того рубля», — вертиться у хлопця думка. Добре, що принаймні й ті дістав. А рубля він дома має, доложить і все батькові на перешиття шинелі віддасть.

Там, де село кінчається і починаються хутори, зустрічає Володько «маршові роти». Сьогодні пригнали їх видимо-невидимо. Ніби повінь залили вони село, кричать, матюкають. Все молоді кацапчуки, що говорять з прихрапом у ніс, ковтаючи слова. Одягнені добре. Нові до самих п'ят шинелі, вовняні сірі шапки, добрі з довгими халявами чоботи.

Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж і женуть. Володько йде повз лави вояків і, здається, не буде їм кінця. Йдуть і йдуть, топчуть дорогу. Все по чотири, навантажені. Бряжчать металеві речі.

Дома застав повно. Увійшов до хати і, здається, попав у густий чагарник з живих дерев. На лавці, на печі, на миснику — скрізь, де тільки є якесь місце, гори наплечних мішків, пояси з патронташами, мокрі шинелі, газові маски, лопатки, сокири.

Під плитою вже топиться, а на плиті два здоровенні баняки води. Під комином безліч котьолків і в кожному щось З харчів видно.

— Ага! Вот, вот! Мальчік паявілса… Рєбат', рєбат'! Вот нам мальчік за булкамі сбєгаєт… — загуторили солдати.

— Хош', малиш, за булкамі іті? Да?

— Да! — кивнув головою Володько.

— Рєбат'.' — загукав один солдатик, — Давай дєнгі. Мальчік за булкамі йдьот.

— Пачьом булкі?

— Да чьорт знаєт. Па десяті, что ль…

— Мне две.

— Мнє трі!

— Нам с Грішкой п'ять.

— Да нє галдіте всє, как лєшіє! Па парядку! Мітька! Падай маю сумку. Вот та, каторая с пятном… Да нє брасай на голаву! Вот, сукін син, мать твая вєдьма, нікак рускій чал'єк нє деєржіт парядка!

— Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти задніцу туди прьош!..

— Ей, щенкі! Нє арітє! Вот мальчік ждьот! — встав і крикнув старший солдат.

Вирвавшись на вільний простір з купою марок у руці, Володько знов жене в село. Дивне відчування. Здається, село змінилося, зникло. Неймовірно велика кількість людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрізь ворушиться. Дим над стріхами зводиться, подвір'я гудуть, вовтузяться, дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає сніг і ріденька грязюка збігає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди. Своя мова зникла. Її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглі, мов барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого місяця. Подекуди миготять зорі.

Коло бувшої шкальні черга за булками виповзає кінцем аж на дорогу. До неї прилипають все нові і нові кільця. Але Володько не дурень. Він знає ходи до крамниці і по короткому часі з мішком булок на плечах вертається додому.

Тут чай на столі. Парує, димить. З вояцьких облич стікає піт. Булки розхапали, і почалася жерня. Володько заробив піврубля, але це його не так особливо тішило. Нема де сісти, а він і так цілий день мерзнув надворі.

За чаєм розмови і сварка. Найшовся старший вояк, який розносив начальство. В той час хтось застукав у вікно.

— Хазяїн! Хазяїн! Вийді, атєц!.. Матвій почув голос «біловусого фуражира». Накинув кожуха і витиснувся надвір.

— Ти, атєц?

— Я. А що таке? — Матвій бачить, що фуражир не сам. З ним ще один кінно-гарматник.

— Прінімай, старік, нас начєвать!

— Ну, — знизує плечима Матвій. — У мене й так повна хата. Навіть сісти ніде…

— Нє лабєзь, атєц. Ми всю дєрєвню с'єзділі… Там єщьо хужей твоєво. У сараях люді сплят…

Що робити? Завів коні до клуні, а люди втиснулися до хати. Вояк далі розмову веде.

— …У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк, чи офіцир — все одно. Дістіпліна то дістіпліна, але не наша. У нас солдат — грязь, багно, сплювак, — афіцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч сапогом по лиці — нічаво, афіцир салфеткою тавос підпирає. Два рази був у пліну, два рази втік. Три рани дістав. Тепер піду і посвищу… Сам в полон піду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого невидимого царя, штихом і груддю захищав. Там он Распутіна робота наривом на Росії сходить. Цариця у дворці гуляє, а ти йди, бийся, по Карпатах дерись. От наженуть дітвори… Ну, от ти! Ти, жовторотий?

— Чаво? — витріщив очі молоденький кацапчук.

— Знаєш ти, куди йдеш?

— Вєстіма. На фронт.

— Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, одні ратиці лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч і виложать. З Пітера, з Владівасгока, з Бердичева, з Самарянських степів — всіх дураків зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, якої світ не бачив. І вже, здається, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурія — все ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячі верст ногами своїми робив. А коли кінець? Спрашую: коли кінець? Далой!..

І зненацька в цю саме мить, коли всі напружено слухали промовця, тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всі замовкли. Лампа згасла і хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула і майже умліла. Мала Василина, що спала на полу, прокинулася і почала плакати.

— Какой там сукін син балуєт? — реве з темності густий голос.

Блиснула бензинова запальничка й освітила хмарку диму, що поволі розповзався над головами солдат. Деякі з них поблідли на папір.

Виявляється, «біловусий фуражир» обурився мовою солдата і пострілом револьвера припинив її.

— Ти што, мать твою разтаку! — накинувся фуражир на промовця. Бунтавать? Бунтавать вздумал? Знаєш, что за такіє розгавори дають? Нє відіш, здєсь дєті…

— А ти кто такой? — сміло, вперто і виразно питає промовець. — Супчік? Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукін син, нє відал. Плюю я на тваї угрози. Миє всьо равно, хоть сєводня, хоть завтра пулю в лоб вгані. Плювать мнє на всю ету ваєнную жізнь! Віжу, рило твайо вот как разнесло, ряжка хоть памої вилівай!..

Відрубав і тиша. І що ж? Нічого. Тиша, ніби всі скам'яніли. Фуражир виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого піхтура за горло, але тут, ніби по команді, стало між ними кількох солдат.

— Нєєєт, братци! Драться дудкі.

Схопили обох і погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на лаві коло столу. Після цього напружена мовчанка. Далі хтось щось заговорить уривком лайки.

Матвій і родина на полу, коло печі. Всі нагострили цікавість. Матвій більше байдуже, Настя уже хотіла кинутися розбороняти. Василь, Володько і Хведот з виразом недовершеного страху, цікавості і навіть якогось вдоволення.

Клалися спати. Несли солому і хто де міг, схилив голову. Володько чув надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настільки проймаюче, що уривки втомленої думки весь час чіплялися бачених і пережитих людей і картин.

Перший раз почув кілька незнайомих слів. Перший раз бачив огонь в очах вояка, який сказав простими і певними словами те, що таїла в заледенілому нутрі більша частина солдатської маси. І як рішуче! Які очі! Які зморшки коло кутиків уст і як ціпився кулак. Це, чорт бери…

Сон, виплата, Смірнов… Знов новенькі банківки. Чорний простір і безліч вояцьких облич у папахах, з торбами. Постріл.

Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повітря і почали рівно й мірно гойдатись, ніби спокійне море після ущухлого буревію.

V

Чорний простір без початку і кінця, сірі клуби туману в сприсках стрільних іскор, що вириваються і зникають. Земля була не влаштована і дух Божий — всеможний шум несеться в середині всього і лишає по собі творчі початки.

Як ділилось світло і тьма. Як радів і яснішав етер. Як завертався перший раз хаос, задзвенів у пружніх руках Великого Майстра, що дув на прискаючу вогнем масу своїм натхненним подухом творчості. Клались гори вправо й уліво, океан вздовж сяючим плесом опав, відбив блакить і жбурнув в далечінь і ширінь.

Родилась людина. Брав Майстер першу частину землі — як основу. Брав Він також частинку від дерева живого і від мертвого каменя. Брав воду солону і не забув барву від лілей, і від рож пахучих, і від фіалок весни… І ще не все. От стоїть твір перед очима Творця, має вигляд, барву, але не має того, що зветься кров. І тоді брав Творець частинки вогню, та ділив їх на барву і тепло. Зачерпнув роси, з піднебесних височин, що впала була на лист рослин, змішав з барвою вогню. Далі все запалив. І вийшов твір прекрасний. І сказав Творець:

— Насолода творчості хай буде вічною. Хай ніколи не буде віднятий мені мій різець. Я буду безконечно нищити тебе, мій великий твір, щоб мав змогу безконечно творити наново. На ось і вложи у груди твої цей червоний зліпок. Барви його — барви вогню. Йому властиві властивості хижого звіра і невинного ягняти. По цій стороні його добро, по цій зло. Вони є тим коромислом, на котрому спочиває тягар життя.

Увага! Відкрий свої очі і вуха! Бач і чуй!

Щум океанів, пралісів, співи птахів, рокоти грому брязнули зі всіх боків. Небо дивилося синім оком і відбились у нім квіти, дерева, мов у дзеркалі.

І сказав Майстер:

— Збери всі шуми, співи, вигуки і вибери з них найліпше. Це буде твоїм словом. І всі барви, які є, які я складаю в число днів мого творення, хай будуть доступні оку твоєму. Я так хочу!

Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло світ. Найбільшим даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко — людино…

Полем іде Матвій. Західний вогкий вітер протискається до чорної плоті землі і жере хрусткий соковитий сніг. Гарматні рокоти тріпотливо мішаються з першим співом жайворонка. Повітря крає літак, що прямує над жолобецький ліс. Там гу-понуло кілька вибухів, на котрі відповів дрібним цокотом скоростріл.

Маршові роти, що вилазили з лісу, лягли, мов кошена трава.

А літак все кружляє. Ось він над головою Матвія. Став чоловік, задер галову: «Дивись, різун його ма', гармидер…» — і не договорив. Щось неймовірне брязнуло в його вухах. Дикі дзвони дзвонили навкруги, пітьма з блискавками линула у порожнечу світу і вже не хотілось йому більше нічого. Клякнув до чорної лати землі, що вилізла з-під снігу, руку праву відкинув від себе, на лівій лежала голова. З-під рідкого волосся на чолі виступила червоної барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенісся, ліве око і покапала на землю.

— Тааатууу! Тааатууу! — женеться і гукає Володько. Біжить через поле, грязюкою. Земля рветься за його чоботятами і розлітається закарвашами навкруги. Він вже не чує ні літака, що все ще кружляє у блакиті, ні вибухів, зривів, ні криків, що несуться з-під лісу. Здалека бачить він, що там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, і серце його йокнуло таким різким болем, якого ще не відчував ніколи. Тисячі тисяч вибухів шаленими рокотами згучали в його вухах, але всі вони не торкались його нутра. Цей один тріпонув ним цілим. Затремтіли руки, ноги. У очах чорний дим вився дивовижними клубами.

— Тааатууу! Тааатууу! Прибіг.

— Таа!.. — впав на батька. На руках, на ногах, на тілі купи грязюки. Дивно і страшно лежить голова. У горлі Володька засікся віддих, і він не знає, що робити. Судорожно стискає батька, а коліна його вгрузли в землю.

— Тату, тату! — вирвалося нарешті в нього. — Ой, тату?! Що з вами?!

Він знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола і на ній лишилась одна пляма. Він швидко тернув нею об штани. «Ой!» — вирвалось у нього, ніби йому пекло. А батько непорушний…

Але переляк, окам'янілість змислів, від чого, здавалось Володькові, окам'яніла також ціла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей і навіть затримавсь. Чує… Так!.. Б'ється! З неуявної глибини доходять, удар за ударом, — кроки батькового серця, і Володько переконаний, що це б'є рівним боєм могутня чорна земля.

Дикий і розгублений побіг в напрямку своєї оселі, з подвір'я котрої, незважаючи на небезпеку, бігли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всі бліді, всі окаті, і вітер, як на те, пружно б'є проти них.

Коли добігли, батько вже дивився. Дивився рівно й спокійно. Очі темно-сині й ясні, а Володько перший раз надмірно звернув увагу на той погляд, що дивився просто у вічність неба.

Земля мокра. Коліна Матвієвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надія, благання Бога. Ні, це не родина. Це сам-один Матвій у своєму великому продовженні. Це він — безперечно, він. І той жахливий рев «Юнкерса», що летів з висоти, і ті вибухи, що гулкою луною стрясали лісом, не в стані стлумити непереможного бажання жити… Він жив, хоч не раз, бувало, виривалось з уст його: «Чесна людина смерті не боїться. Страшно хіба те, що ти переконаний, як ще багато діла не довелося довести тобі до кінця. А решта…»

І правда. Матвій не брехав. Спокій, який спочивав на його обличчі, підтверджував силу його душі… Так. Такі люди, як Матвій, не кидають своїх слів на вітер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, і замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом стирчало воно в думці.

Мати пізніше казала:

—І от, кажуть, що нема чуда. Хіба ж то не чудо?.. А підіть-но, людоньки, та подивіться… Яму таку вирило, що кінь сховається, а «його» тільки приголомшило і дещо на лобі дряпнуло. Кому не суджено — Не вмре. От дивіться… казали: ее, що йому… Він старий, його на «позицію» не заберуть… А тут нечиста сила «аропляна» принесла, і на тобі позицію…

Матвій кілька днів лежав. Володько не відходив від його леговиська. Видумував, що б батькові дати поїсти. Бігав до «лавки» і приніс булки. Матвій усміхнувся. Володько, безперечно, ніколи не забуде тієї усмішки. Вона розвіяла той чорний липкий острах, що твердо заліг у душі хлопця.

— Еее, цим мене не накормиш. Булка — пінка, а мені щось поживного треба, — сказав Матвій. Мати зарізала двоє курей.

— Не першина мені, — говорив батько. — Як зірвав грижу, живота різали, кишки на місце впихали. Три тижні одною юшечкою жив. Як подумаєш… Ціле життя — одна війна… Руку вибив… Ет… Видно, інакше годі.

Надворі сильно вигравало сонце. По кількох днях Матвій звівся і дибав під клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися і впиралися цілим тягарем пахучі промені. Рій ранніх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янці бовхали «зінітки» і рев літаків нагадував осінні гармидери молотилок. Але це ж весна. Так. Особлива, але все-таки вона — та сама, що викликала квіти з чорнозему і небо барвила наново.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: