Улас Самчук - Волинь (сторінка 59)

Маршові роти йшли тепер ночами. Але йшли без кінця. А скільки, кажуть, залізною дорогою перли їх. О, весна зрушить «їх». Не будуть вони далі стояти на місці. Кажуть, генерал Брусілов за діло взявся. «Тамті», видно, пронюхали також. День по день літаки пускають, нишпорять, скидають бомби. Парки все стріливо підвозять.

«Біловусий фуражир» і безліч інших силою видирали в людей те останнє, що десь лишилось. Видирали солому, навіть гнилу. Сіна ніхто й не питав.

— Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австріяку трохи туди далі, — говорить Матвій.

— Вибйом, атєц, вибйом… Ти толька саломи нє жалей. У Карпатах єщьо нє такіє дєла бивалі. Камандір наш, бивала, как наставіт батарею — лібо лєс рубі, лібо гори раскапивай. І рубілі, і раскапивалі. Да, да… Снасілі гори, а снєгу бивала аршін аль два. За ночь всьо снєсут. А сасни там — что чудо одно. І кто тєбя такую пасаділ здесь? — ругаються салдати… А здєсь… Пустякі…

Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й розлилася океаном по садах, полях та лісах. Птаство всіляке хоралами бризкає, та кому то потрібне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огні, все в русі, все у праці. Матвій видужав і знов по ріллі тупчеться. Володько в полі, Василь у полі, Катерина в окопах, мати на городі.

Спали знов у клуні. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На ній покотом спали солдати, воюючи поки що з легіонами бліх.

Забирали також худобу. Цікава історія з Рогатою випала. Її мобілізували останньою, бо більше по закону не мали права мобілізувати. Лишилася одна тільки корова. Рогату потягнули силою. Ні одна тварина так вперто не змагалася, як вона. Не хотіла виходити з хліва. Москалі били її нагаями. Настя залилася слізьми. Матвій краще пішов собі геть, щоб не бачити.

Корову витягнули на шлях і погнали. Вона вперто оглядалася, жалібно мукала. Але яке здивування постало в усіх, коли вечором перед дверима хліва знайшли Рогату. Прибігла і так протяжно, ніби людина, заголосила своїм добрим коров'ячим голосом.

Настя одразу пізнала її голос і вибігла. Бідна тварина. Уся в багні. На спині раз коло разу брудні пруга від нагаїв.

— О, ти, моя мила корівко! — сказала Настя й обняла корову за шию. Тварина незграбно тернулась головою об її запаску.

Корову пустили до хліва, але другого ранку за нею все одно прийшли і забрали.

Настав травень. На полях вже хвилі гарцюють. Фронт ніби затих. Сонце горіло по-літньому й обіцяло перші майові сльоти.

Тієї ночі, як і завжди, Володько спав у клуні. У куті, коло задньої стіни приробив собі полик, і це дещо спасало його від бліх. Батько спав у другому кінці. Москалів якраз не було.

Серед ночі Володько прокидається. Через шпари дилів видно захід, що горів пожежею. Звідти рвались дрібно вибухи, ніби хтось бубонів у якийсь велетенський бубон. Земля виразно тремтіла. Скорострільна тріскотня злилася в один звук з лопотом рушниць.

Володько зірвався і вибіг надвір. Над селом пролітав цепелін. Шляхом гналися вершники, а після промчало авто. І цепелін, і верхи дерев відбивали відблиски рефлекторів. Здавалось, там горить і валиться у безодню земля.

— Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! — сіпали серіями гармати. Чути, як стрільна довбали поверхню планети.

«І там впакували всіх тих, що цілий місяць гнали», — думав Володько. Але видовисько, якого ще направду не бачив, і хто знає, чи не навмисне він родився в такий час, щоб бути свідком заповідженого Страшного Суду.

А це ж він і був. Он змії рвуться у чорну небесну глибінь, вигинають барвні хвости, плюють іскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з преісподньої і порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дудніли гирла сталевих потвор…

Матвій також прокинувся, вийшов і зупинився у дверях клуні. Володько помітив довгу білу постать і підійшов до неї.

— Бачите, тату, що там робиться? — приляканим голосом питає син.

— Бачу, бачу, сину! — на диво спокійно відповідає довга біла постать. — От так виглядає війна. Затям, а виростеш, розкажи іншим. Хай все-таки знають. Про це й варт знати.

І більше батько не сказав нічого. Стояв і мовчки наслухував, як дудніла земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.

— Здорово пражить, — сказав він. — Кажуть, австріяки у цементові ями позалазили… Але і там їх дістануть.

А Володько виразно уявляв собі тих австріяків, як вони сидять у цементових ямах, а на них з неба сиплються стрільна[13]. Раз коло разу б'є. Ті гнуться, припадають до землі, кривлять тремтячі губи, очі лізуть наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрільне, проривається в яму і — гууух! Під саме небо вулканом летить земля, а в ній руки, ноги, голови австріяків.

Стояли так мовчки довго. Нарешті рушив рукою батько:

— Ну, — сказав він. — Все одно нічого ми не зробимо звідсіль. Це не війна, а правдивий Страшний Суд. Ходімо.

Пішли всі три до клуні. Але хіба ж можна в таку ніч спати? Аж над ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день приніс перші наслідки бою. З села чути глухий гамір, який все збільшується.

По короткому часі за клунею справжній Вавилон мов. Через шпари стіни клуні Володько пізнає тих самих австріяків. Пригнали чомусь аж сюди за село і лишили, видно, відпочинути. Під клунею і по обох сторонах дороги повно чужих вояків, а між ними проїжджають козаки.

Володько зірвався швидко, натягає на себе штани і бомбою пре на шлях.

Оооо, скільки їх. Які дивні люди… Вони всі звідти. От, дійсно, дивно. Ще вчора, ще цієї ночі вони були там. Які чорні їх лиця і як багато на них навантажили всякої всячини.

— Хлопчику! Може б, ти мені приніс кусник хліба? — встає з мокруватої землі і звертається до Володька один австріяк. Володько оторопів. Очі не хочуть вірити і вуха, мабуть, помилилися. Він так гарно сказав по-нашому, що Володько дійсно мусів здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрії наші люди є, але що вони і воювали за неї, і вмирали, цьому ніяк не хочеться вірити. Як може наш чоловік битися за якусь мадярську Австрію?

Володько зірвався і побіг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем хліба в руці. До нього піднялося зі землі безліч полонених.

— Глєба, глєба!..

— Хлапечку! Дай коусечек!

— Брот!.. Гиб мір…

Боже, скільки тих рук. Долоні все. На кожній з них гроші, годинники, ножики. Деякий ковдру простягає і тиче під самий ніс.

— Гетьте! — кричить Володько. — Ей, ви! Наш! Нате!.. «Наш» ледве продерся наперед і дістав хліб.

— Є то мадяри? — питає Володько.

— Всякі, хлопче. Всякі… Ось на тобі… — і тикає кілька нікелевих монет.

— У нас таких грошей не потребуються, — сказав хлопець. — Можете їх викинути. Прокляті мадяри! — вирвалось у нього мимохіть… — Це ж вони вішали наших людей! — добавив по коротенькій перерві.

Полонений наш пакує у рот хліб. Інші заздрісне дивляться на нього… В той час підходить до Володька якийсь цибатий вояк…

— Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех… Це останнє Володько розібрав зовсім виразно.

— Чех? — сказав він. — Не вмію по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони вміють…

Але чех, видно, не зовсім розуміє Володька, щось говорить словами, з яких Володько чує дуже багато твердих і шиплячих звуків.

В той час Настя винесла в решеті кілька бохонців розкраяного хліба і роздає, кому попало. На неї сипнулися всі і сотні рук тяглися наперед. За хвильку розірвали все. Примчав козак.

— Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх карміть. Всех нє накорміш.

Насті віддають, хто що може: ковдри, нові запасні черевики, плащі, шатра і навіть заячі муфти…

— Тоже воїни, чьорт бєрі! — зауважує козак.

— Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би… Іш сколько на ніх барахла. Навючілі, словна аслов…

Але що Насті до того, чи вони можуть воювати, чи ні. Вона знає одно: люди їсти хотять, аж почорніли… То ж «там» творилося… Боже, Боже… Як ті люди стільки видержать…

А Володько згадав солдата, що повідав про «них». І ось він між «ними» сам, ходить, бачить, чує їх, до речі, прикрий запах. «У них, що вояк, що офіцир — все одно»… Може, і так. Все в них не так, як у нас. Он їх муфти… Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо їх кличуть солдати згірдливо «пан»…

— Ей, ти, пан! Імєєш часи? Тащі, разтаку твою!.. «Пан» і годинник віддає. Нащо йому оті «часи». Тут у Росії хто по «часах» живе, коли тут стільки сонця. А що тоді робитиме сонце?

— Паднімааайсь! — на ціле горло кричить спереду козак і показує нагайкою, як підніматися. Люди поволі рухаються, зводяться і йдуть… Ідуть, ідуть і йдуть. Здається, кінця нема.

Гармати ще бовхають, але, видається, вже далі. В полудень пригнали ще одну партію полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скільки їх тисяч було. Йшли, як хотіли Деякі пристають, падають на дорозі, дещо вилігуються і йдуть самі далі. Скидають все зайве, непотрібне і кидають, де попало. Діти біжать після й підзбирують, але не так всякі речі, як набої, яких також багато валяється по дорозі.

Минуло ще дві ночі. Шляхом від Жолобецького лісу потягнулися перші обози. Це знак, що «наші» відігнали австрійця, їдуть пекарні, парки. За ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гірше за все, що від'їжджають козаки, їх кучері, променисті очі, лампаси лишали міцний слід у серцях селянських красунь, і не одна проводить свого коханого, тримаючись за стремено з останньою надією, «що вернеться і візьме на Дон».

Але гай, гай! Скільком це говорилося, скільки їх носили цю гарячу надію, зрошену не менш гарячими слізьми. Легковажне дівоче серце палає силою великого життя і в радощах палких пестощів без вагань дається у владу непереможного гону.

Минає скоро тиждень після великого бою. Гармати ущухли, полонених перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами і розпочалася сльота.

У селі наказ всім іти на окопи. Староста оббігав кожну хату. Брали самих хлопців до праці на бувшій позиції. Кажуть, там збито — ногою не ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать і гниють. Кажуть, поле всіяне нерозірваними стрільнами, які при найменшому доторку рвуться. Кажуть, мадяри полишали пірокселінові цигарнички, ножики. Оповідає один: — Товариш мій цигарничку знайшов. Гарна така — любуйся. Закурив і тільки кілька разів потягнув — трах! — І череп злетів з голови.

І от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усіх хлопців, які були, мало не десяти років, аби тільки рослішим виглядав, загорнули. Погнали й Василя. Володько стояв на дворі. — А етот! — кивнув головою козак, що ходив зі старостою. — Бальшой парняга, дайош!..

Батько думав перечити, мати тошніти.

— Нічаво. Вон уж, гляді, парень, что жєніть нада…

А Володько й не думав перечити. Він піде. Він навіть охоче піде. Піти, стати власною ногою на тому гарячому місці, кинути погляд на поле смерті… Хіба це не варт того — раз поставити хлоп'яче життя на карту небезпеки і відчути в глибинах душі приємно-страшний лоскіт шаленої гри?

І пішов. Пішов разом з братом і іншими хлопцями.

Крапає дощик. Дорога мокра. Хлопці йдуть і ревуть, хто-що і, звалось, вони співають. Через Башківці, Три Кінці, попід Крем'янцем. Заночували на Веселівці.

Другий ранок засірів, зігнав галасом хлопчаків. Окріп, чай. Вирушили попід горою дорогою, що моталася рівною долинкою між вербами. Перші розторощені будови. На сході над горою і лісом зводиться затуманене сонце, ніби золяний камінь в паруванні окропу. Соша. По ній колись гараздали стрільна, а тепер лежить нікчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у ранковий туман, що висить над річкою Іквою.

Хлопці йдуть полями. Між ними Володько чи не найменший. Москаль кладе йому цегляну руку на плече.

— Ну, малий! І тєбя ваєвать пагналі? Астарожна тольки, ні то напорешся і все твої патрошкі рознєсьот…

— Нєєєт! — відповідає певно Володько. Влазять у туман Ікви. Грунт здовбано. Раз коло разу лійки. З лівого боку туман відкинув полу.

— Сапанів! — хтось каже. Володько дивиться на той беріг річки і не бачить Сапанова.

— Де?

— А онтам. Там він був. Пригадуєш Івана Штуку? Оповідав, що в них дуже добре родила капуста. Капустник його до самої Ікви дотягав. Може, он…

— Нєє! Який чорт. То австрійські окопи…

— Ей там! Нє зєвай! Астарожна! — Кричать спереду. Річка. Переправа. Здовж зборхані купи колючих дротів, що погрузли в жовтувату, ніби бронзову, воду.

За річкою вся земля вросла колючим залізним чагарником. Вузька доріжка просічена поперек до окопів. Туман довгою палькатою рукавицею розп'явся над річкою, ніби бажає згрібнути її, щоб линути на запаскуджені поля. Із землі піднімаються випари, що б'ють на мозок, пригадують трупи, яких поки ще не видно. Навколо мертво, ніби тут ще не було людей, ніби це місце на якійсь новій планеті, де віками панували одні гурагани.

А чи хто дивувався, цікавився цим мертвим місцем? Ледве. чи так. Хіба Володько, цей гусак з витягненою шиєю, який, здавалось, хотів заглянути кудись у щось вище і більше за нього. Решта принишкли і, обережно один за другим, дибає вже несвіжими ногами, певно з різними думами: одні бажають знайти гроші, інші офіцерські плащі, ще інші мріють про годинники, розсипані тут панкуватими австріяками, у котрих, як відомо, годинники, мов картопля, родяться на полях. Далі… Хто знає їх, ті злободенні, рухливі, сміложиттєві думи, що рояться у тих головах на полі великого бойовища цього вогкого соняшного ранку.

І нарешті роздовбаний цементняк. Так от він, отой недоступний чортяка, на котрому поламало зуби не одно стрільно… Але все-таки дивіться: он бабахнув, видно, «чамайдан», розколов цемент і химерно, направо й наліво, розгорнув його щелепи. Кілька куснів людини, у вигляді погнилих ганчіряк, валяється навкруги. Таке побачив Володько уперше, кликнув Василя і вказав. Але хіба Василь сам не бачить.

— Когось розірвало, — каже він, — але де голова?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: