Улас Самчук - Волинь (сторінка 60)

— Ей, рєбят! За работу! — репетує прищуватий москалисько. Ніби з неба впали ноші, рискалі, сокири. Не з неба, а з-під землі. Земля ця родючою стала на такі речі. За окопом он невеличке шатро, і коло нього вовтузяться «нєхлюдки» у велетенських чоборниськах з попідв'язуваними австрійськими попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок, а в ньому притаковилося кілька «котьолків». Щось вариться. З боків, тут і там купи знаряддя — руского й австрійського. Робітники підходять і беруть. Москалі ділять їх на партії.

— Ви, десяток, шінєлі, сапагі і всякеє такое барахло снасіть… Да, сукіни сини, нє варавать, ні то кантрабьошкі всипєм…

— Ви, п'ятьдесятков, трупов іскать. Больше вон там! — тикнув рукою на поле, що збігало до річки, засіяне колючими залізними ожинами, що розповзались в неладі, куди їм заманулося.

— А ви, кто посмелей і умнєй, сюда! Аружіє сабірать, но, чорт бярі, єслі каторий башку потєряєт. Ти, малиш, — кивнув репаним носом на Володька, — до первой групи ступай. А ви руж'я, шашкі, патрони — всьо, аднім словом, сбєрітє, нє дайтє сирой землє етіх прекрасних вещіц… Понялі?

— Понялі!

— Все понялі?

— Все!

І «нєхлюдка», що несе своє пригноблене тіло, спереду, і десять молодих хлопчаків за ним розлізлися по ходах, сполученнях, бліндажах. Володько не відстає. Ось він у глибокому бліндажі. Причі з дротяних сіток. Стіл зі селянської хати. Під столом пляшки, кілька пар черевик, бляшанки з консерв, рушниці. Сиділи тут, кинули все і вивтікали десь до другої ями.

Але люди ті були працьовиті. Гляньте, чого тільки не понаробляли. Он вихід, сходи з різьбленими поруччями. Далі перебіжка, ще далі майданчик для невідомих потреб, здзьобаний стрільнами, які розкидали білі березові кілочки. Ніби діти бавились тут, поки не посварилися і не розкидали…

Онде-о Василь. Він ще з одним дричить на ношах купу прогнилого м'яса. Володько підбігає…

— Не підходь! — кричить Василь. — Хай він згорить, як смердить! — Володько не потребує близько підходити. Він і здалека бачить те, що колись звалось австріяком. Його поперли в долину, де копають довжелезну яму.

Фу! Яку бридку дістав Василь роботу.

В обід не міг їсти, все плював.

— На них черви, як борозняки, лазять, а ти… Тьху!.. В отих он «заграждєніях» півсотню підібрали.

Натомились всі за день, як чорти. Спати йдуть у покинуте село, де ще стояло кілька розбитих хат. І пісні навіть не лізуть на думку. Клякнути десь, схилити голову і спати. Всіх контролюють, бо хто сміє «казьоние» добро по домах розволікати.

Прийшли всі гаразд, але одинокий старший зі шлаковатою головою дядько Польок втяв штуку. Чорт знає, де він того пильника на свою голову дурну вискіпав. Приніс у малій кишенці блюзи один револьверовий невистрілений набій, зсунув на потилицю заяложену, подібну на стару капицю, шапку, присів і давай пилувата.

— Що робите, дядьку Польон?..

— Папіросницю.

— Дивіться, щоб воно вам не приснуло під ніс.

— Скорше йому очі виприснуть… І не договорив. Бах! Польон сидів на камені й полетів навзнак.

— Ой, ой, ой! Рятуйте!

Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка відкотилася, з пальців на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана.

— Сукин син, старий дурень! — лається хтось. — При котрий за санітаром!..

Але санітар біг сам. Польон лежить на землі і янчить. Підняли його і шапку й понесли. Після довго всі гуторили і лаялися.

Володько, звичайно, коли приходив звідкись додому, любив розповісти матері про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде оповідати. Все тут таке якесь, що в голові не вміщається, і хочеться тільки байдуже, ніби лінивий дядько, що ледве коли витисне слово, махнути рукою.

Ліг, а сон обертається другою стороною і сниться далі, тільки в інших барвах та тонах. Ранок знов вертає вчорашнє. Зубате коло скреготне чіпляється часу і повертає його незграбними рухами. Одно сонце таке, як і завжди. Опаляє собі навкруги товсту землю, що рветься з руїн, щоб воскреснути та крикнути всім величезну знану пісню.

Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути груди, щоб аж видно було ребра, і кричати:

— Обіймемось! Ти і я! Ми обоє потопчемо смерть. Ось вона під моїми ногами, бо я чую виразно її кістяк під підошвами. Над нею, певно, воскресає трава і квіти відкривають променисті очі.

Другого вечора Василь оповідав дивні речі. Шкода, що Володько того не бачив. Михалків Карпо провалився у глибоку яму, де сиділи мертві австріяки. Карпо з переляку онімів, а поки розкопали та витягнули його, був непритомний.

Третього дня ще одна пригода. Купа людей зі села Жолоби напоролася на «фугас». Як чмихнуло — п'ять молодих хлопців вилетіло під хмари, а назад вернулися куснями.

Поле, річка, місця, де купчилися колись села, вкрилися віспою і ходили там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечної землі, щоб знов оговкати лік на рани її.

Коли вертались хлопці до свого села, видавались старими. Кількаденний побут на місці смерті поклав на них знак, який вже не зійде з них. І Володько також дістав той знак, можливо, сильніший від інших, бо торкнувся він його душі, коли ще та шукала лиш форми. Ооо, не дивуйтеся виразові його очей, в яких радість подібна на смуток, а смуток зовсім відійшов за «лаштунки». З нього буде також людина, але не сподівайтеся бачити в ній себе, ваших батьків — розгорніть минуле далі, де в тінях стоять ваші пращури, і в них хіба шукайте Володька. І ще можете дати волю уяві — будучність розсікти простими лініями і на її шахівниці в шаленій грі пристрастей узріти молодого партнера. Це може бути Володько — тихий хлопчик, що виріс у затушкованій Лебедщині з вербами, з річкою, з чорногузами під соняшні співи птахів… і попругою батька.

Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Він ще жиє, але він сам не пізнав би тепер Володька, який пройшов щойно вступ до першої капіталі.

Стало легше й простірніше. Таки вперлися й війну пхнули назад. Пішли собі обози, зникли розхижілі фуражири, гарматні стогони втихли також, лиш час від часу «тилякі-земці» розлогими гарбами турбували шляхи.

Матвій за зиму і весну стоску «бамажок» склав. Між рублівками з'явились і «четвертні», і «катеринки» навіть. Складав їх уважно, щоб не заломити кінців і не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля — бо ж хіба рости це гріх? Ой, ні! Мабуть, так писано там, звідки походять всі скрижалі заповітів.

І так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корівка з ялівкою. Пара конят. А де ж решта? Відомо. Ненажера-війна лишила чіткий слід, але сила землі і мужика все направить. Всі рани, всі руїни залиже, знесе, зведе, поставить хоч що…

Жнива вичавлювали з Матвія останній піт. Після контузії ще гірше бастувала спина і найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у височінь, кожний її суглобчик болів окремо вишуканим болем.

Але старий встав. А як же. Брав грабки і йшов класти пшеницю. Настя підтакувала, закачувала рукави… Її руки висохлі, мов копистки, барви тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями — «оті западющі тарани, і для кого він таке витесав».

Василь також косою шмагав, покоси рівняв, мов дядько з бозна-яким досвідом. Катерина, хоч до пізнього вечора вистоювала з милим під вербою, але ранок є для всіх ранок і праця безжалісна, мов суд. Земля тоді тягне гаками, тяжечі вії спадають на очі, ноги іноді мліють і підгинаються… Ну, але молодість є безоглядний пан, і рабство його і в болях має насолоду.

А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота — все одно. Поля скинули одяги, зашуржіли під плугом стерні, зійшов опар. Корови гуляють, бо розходу, як оком глянеш.

Знов закипіли бої з угорщанами. Лісами, запустами, ярами ходили армії, обтяжені тяжкою зброєю. Напади, проти-напади. Вогні тут і там жеруть шелестливе листя, а диму повно — колотиться дикими начосами долиною.

В ці часи Володько затвердів, обвітрився, помудрішав. Голова його не займалася «дурницями», як це було колись, коли хворів, коли було стільки вільного часу в лежні, в болях і стражданні. Тепер він пружний, мов тятива. Чоло і лиця бронзові, очі ще синіші, пружні, з гострими скалками погляду.

Коли вів у бій своє воїнство, у думці його було одно: перемога. Пер шалено з гори, а обличчя ріже прудкий вітер. За ним решта, назустріч угорщани. Збігалися і каміння з палицями йшли в роботу. Гулі, синяки, кривава слина… Еет, що то значить. Зате радісно йому прогнати «чортових постолячників» на їх гору і заволодіти їх просторами.

Незрівняно-величний інстинкт боротьби. Чари влади і сили найбільші за всіх. Лишень неміч і страждання рівнозначні їм за силою, тільки нерівнозначні в наслідках.

Сніг застав Володька в лісі. Перший незабутній, м'який, мов кіт, сніг непомітно крадеться до землі і вкриває її. Он вогонь ще димить. Кілька дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попеліє, і в ньому лишаються на зиму недопечені картоплі.

— Гей, гей! — кричать пастушки. — До-до-му.

Всі йдуть по снігу додому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрі хвости попадають між ноги і бомбаються по колінах. Хлопчики й дівчатка востаннє цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохіть озирають місцевість, де все замовкає, глухне, згортається. Дерева, ніби баби перед сповіддю, стоять понуро, каються і б'ються в груди. Он граб «Перегуда», що розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза «Дудля» звісила коси і легко хитає сюди й туди. Сніг обтяжує, її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що «стогне ночами», по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грім утретє бив його, та не збив. Там і стоїть на втіху нечистому. І липа-дуплянка з дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усміхається і плющить поволі очі. Спи, спи, стара!

Але другого ранку староста заповів до школи… Їй-богу? Правда це? Хіба ще існує десь на світі школа? Он Володько і читати, мабуть, забув. Він вже давно роздивився в лісі за добрими полозками з коріння і мав намір одразу вирвати їх з землі. Навіть сокиру в батька вкрав і деякі долота погострив.

Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пішло до біса. Торбу нап'яв, опалка кусень засунув до неї і гайда в саму третю групу, де і чорт йому не рівня. Тепер провались ви, усі Родіони. Вони й ще десь позаду плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засів і дістав, уявіть собі, навіть «закон Божій — вєтхого і нового завєту». Наука неабияка. Ну, а Володько, цей просто вже бозна-які премудрощі витинає. «Задачник» — часть III. Там уже й дроби і ще більші математики. Для нього, зрештою — парубка, хоч сватай — все то рівно раз плюнути, а всі ті «стіхотворенія», як «Смерть Сусаніна» чи «Вєщій Олег», лепетів, мов скоростріл.

Как нинє сбєраєтся Вєщій Олег

Отмстіть нєразумним Хазарам…

Ах, як це велично. І малюнок. Лицарі у гостроверхих шоломах та кольчугах. Олег спереду і темний ліс стіною, з котрого з палицею дід-характерник виходить. Довга біла борода, хитон підперезаний широким поясом, при котрому висить якийсь ріжок.

Скажі мнє, кудєснік, любімєц богов,

Что збудєтся в жізні со мною?!

Наказом і благанням згучать слова. Брови спадають на очі, дружина завмирає.

Открой мнє всю правду, нє бойся меня,

В награду любого возмьош ти каня!..

Характерник непорушний, мов викут із каменя. Дума виразно сходить на його чолі й очі впираються в далечінь безмежну. І раптом відчиняються його уста і пливуть з них слова, що пророчать князеві велику славу. І щит на воротах Царгороду, і багатство, але все-таки смерть його чаїться в його коневі.

І Володько виразно бачить, як потьмарились князеві очі, як подивився він на свого улюбленця білого гнучкошийого стрибуна, заніс ногу і став на землі. «Візьміть його!»

Дружинники беруть коня і відводять. І дають йому іншого. З місця учвал рушає князь і дружина, дуднить сира земля під твердими ударами копит. Лише кудесник старий стоїть на своєму місці на взліссі і довгим світлим поглядом проводить комонну валку аж ген до обріїв.

Володько не раз аж скрикує від ясності і краси картини. Війна, смерть і знов життя. Бувальщина, що ховається за всім, зникає. Приходить хтось, каже слово. І слово те, мов огонь, мов ясність сонця. І все, що далеко було, виразно підступає, вдягається в шати, переливні барвами і променем. Горять очі від краси, а розум каже: найважніше, Володьку, жити. Жити і ще раз жити!

Он друга група і там Ганка сидить. Має червоненьку спідничину. Чи ж їй це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак підбере до личок своїх і до очей. Пружна така, краща від усякої панянки.

Коли Володько встає говорити своє «стіхотвореніє», то говорить одній Ганці. Учителька могла собі кивати головою. Він на неї не зважає, а говорить чітким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто, і дивись: на тобі, Ганко.

Учителька вже не та. Стара, добренька, з солодким голосом «матушка». Тамта поїхала і не вернулась. Володькові пару днів не подобалась зміна, але в скорім часі матушка також стала його прихильницею.

У грудні забрали й Василя. Три дні ходив зі збитою на потилицю шапкою, як рекрут, а на четвертий батько запріг коні у гренджоли, мати торбу харчів взяла, і, хоч він пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не можна без сліз. От нащо вже Володько. Хіба ж він мало бачив, пережив? Хіба ж не тверде його серце, мов ота крем'яна галька? Але Василь є Василь. У нього такі милі очі, такі задавакуваті і такі самовпевнені. І чуприна в нього ніби посріблена. На чолі, на носі і карку ластовиннячко. Все те Володькові подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, більший, сильніший, а хто знає, чи й не розумніший від нього. Тому й любив. Тому, коли відвозили Василя, примостився на мішку оброку і цілу дорогу, аж до школи, ковтав тверді сучки, що, кляті, невпинно підлазили під горло. А коли востаннє цілувалися, не видержав і соромливо спустив сльози. Ах, коли б принаймні всі зі школи не так витріщали на нього оті зірки. Ганка все-таки невесела. Може, згадала, як проводила тата, що десь «поляг у первих боях».

У січні прийшли від Василя перші поклони. Кому тільки не кланявся до самої землі і чиїх не обцілував «сахарних уст і білих ручок». Так уже казав закон. Сам Матвій відписував йому «подробно», як і що. Підписував великим, чітким письмом: «твой отєц Матвій Довбенко» з добірним, лапатим гачком над й, який, здавалось, хотів на подобу шуліки здійнятись у височінь і бозна-куди відлетіти.

…а у березні сталася революція.

Революція

— Ну, діти, — сказала одного ранку матушка-учителька. — Сьогодні не будемо вчитися. Прийшла телеграма, що наш цар Ніколай Алєксандровіч відрікся престолу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9196
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: