Улас Самчук - Волинь (сторінка 62)

Але Володько… Ні. Він не з таких. Він не може не зрозуміти того, що ясне, мов сонце. Тож подумайте: хіба ж справедливо, що батько його мусів тяжкою працею здобувати собі шматок землі, щоб могти свобідно, безмежно лити на ній свій власний піт, а другі он мають маєтки, «імєнія», на яких вони ніколи не працювали і яких ніколи не купували. Бо хіба ж так має бути, щоб він, малий хлопчина, не міг дозволити собі на цілий олівець, зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як же так? Це він переносив, бо не розумів, бо думав, що так треба, що інакше не може бути, що сам Бог так хоче.

Але тепер… О, тепер це не так буде. Тепер він буде жити свідомо. Він знає, що вія син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлібом, що в нього міцне, невибагливе, не розніжене тіло і суцільна проста душа. Він думає так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землі, хто не бажає чужого, але й не дозволить, щоб і його використовували. Згадав Смірнова. Хіба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину «візьмуть на штихи»? Ніколи. Хай за рубля — все одно. Як смів він витягнути з Володькової кишені отого самого рубля? Як він, мерзотник, смів?

Тої весни Володько мало сидів у хаті. Гасав по полях. Вертався зі школи, де готовився до кінцевих іспитів, і йшов одразу в поле й ліс, щоб там вітати віднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що, може, не додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палітурках. І від читання її хмари по небі міняли свою барву, вітри гострішали і рвались не так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом і кров'ю. Володько не втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в кайданах люду, якого до цього часу не бачив ніколи, але який все-таки десь був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану поміщицьким нагаєм. І бачив виразно всіх тих гнаних, переслідуваних, катованих, а серце наливається правдивим гнівом. З уст виривалися надзвичайно піднесені слова, які вергли громи на тиранів.

Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не клени, не липи, а оті справжні катовані буржуазією страдники. Вони, напевно, проголосили б його своїм ватагом і рухнули б залізними лавами визволяти світ з-під влади кровожерних буржуїв.

— Ні, ні, тату! — сперечався він дома. — Що ви мені не кажіть, а так далі не може бути. Пани мусять бути винищені. Скільки вони випили крові з працюючого люду. Скільки воци загнали революціонерів на Сибір, скільки вони винищили люду.

— Но, — казав спокійно Матвій. — Я цього не бачив. Я прожив вік, але в нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть… А у нас, хвалити Бога, пан був пан, а мужик сам по собі, як кожний чесний чоловік. Коли мужик добився — мав, не добився — не мав. А пани… Візьми он наших… Та кого там вони катували. Мізерія, не пани… Та я тобі кажу: коли б наш чоловік до «управлєнія» такого «імєнія» став, той би доказав, а пани… Тьху, та й тільки! Хіба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та Петербургах. Що вони там учились, це тільки вони й знали. «Імєнія» їх запускалося, закладалося раз, другий, часом і третій. «Управляющий» їх обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обікрасти, коли ж той пан нічогісінько, от як той пень, не тямив. Так він тобі не вмів пшеницю від жита розтого… розпізнати… Я бачив пана, що плакав, коли побачив, що мужик косив його пшеницю і сів спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!.. Ех, каже, ви одні маєте право жіть, а ми должни уйті… От так, дурило, розважав… А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долоні і давай далі шмагати грабками. Пан не відстає… Все: а дай, дядя, я спробую…

Відійдіть, каже дядько, ні, то вкошу! Ви не подужаєте… А пан як найнявся. Дай і дай… Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках, штурхнув униз, загнав у землю косу і трах — розламав… Ех, каже дядько, вам не косити, а гуси пасти… Пан вийняв двадцять рублів і дав за косу. Дядько тільки усміхнувся… Так… А ти, — кровопивці. Та які в чорта вони кровопивці. Дурні, виродки — от що вони. Ти дай мені такий маєток, так я гори озолочу, а вони гнили в них щорік, щодень, поки не зогнили…

А земля, правильно, не сміє гуляти. Земля належить тому, хто працює і хто хоче працювати. Так і має бути. Даром ні. Не хочу даром, коли можу купити, а той, хто не може — в рострочку, на виплат. Знаю і тобі заповідаю: дароване завше боком вилізе. Тільки своє, працею куплене, солодке й дороге. Не оповажся робити інакше.

І Матвій вмовк. Висказав усе і точка. Що більше казати? А Володько хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.

Сталася ще одна подія. Володько не забуде її, не забуде, бо не може. Приємно і радісно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотіло, коли обидві черешні, що коло школи, обліпилися білим цвітом. Приємно і ще раз приємно.

До іспиту готовиться їх троє: Володько, Юдків Мошко й Антін Трохимів. Ці дійшли «до кінця». Решта розсипалася, хто куди, бо «нащо їм той ікзамен». Вони на попів не будуть вчитися, а мужикові й так вистачить.

Володько, Мошко й Антін — приятелі. Найстарший Антін, наймолодший Володько. За першенство змагаються: Володько і Мошко. Перший бере «Законом Божим» і «руским язиком», другий «аритметикою», хоча і Володько не відставав у арифметиці. Антін клегає позаду, хоча три роки гризе ту нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до іспиту і тремтить за них. Деякі вірші, як «Смерть Сусанина», «Слався, слався» викинули з читанок і з приємністю забули. Лишилося досить і без того.

Цього ранку сонце у змові з цвітучими черешнями. Свіжо, чисто, радісно. Хлопці не можуть всидіти в класі. Винесли лавиці на подвір'я під черешні — сидять, «зубрять» завдання та очікують на матушку-вчительку.

Але вона сьогодні ие прийде. Ні. Ще раненько виїхала високо вимощеним возом до Крем'янця. Натомість прийде її син, студент-панич. Приходила німа служниця і сповістила це своїм бебеканням та рухами рук. Ледь зрозуміли її.

Так. Він он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всміхається до хлопців, ніби приятель, і несе під пахвою кілька книжечок.

Прийшов. Хлопці встали, як звичайно.

— Добрий день! — сказав він по-простому і всміхається. На ньому студентський одяг. Кажуть, він десь у Києві чи в Одесі у високих школах обертається. Високий, блідий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить по-простому, так, як у всіх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама, чи сама найпростіша жінка. На всіх «викає»…

— Ваше прізвище як? Ага. Добре. Сідайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.

Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, він би й до нього викав. Володько і всі хлопці бачать, що ця людина побувала в світі і то не близькому.

— Ну от і гаразд, — (останнє слово для Володька новинка) каже панич. — Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви, Гольденберг, що значить ваше прізвище?

— Ну, почему ні. Золота гора, господін панич, — відповідає Мошко. — Гольд значить золото. Берг — гора, — додає для більшої ясності.

Панич сміється, Володько також всміхається. Небо і цвітуча черешня дивляться на них ясними очима. Подихає вітерець. Кілька наївних білих пелюсточків зривається десь там і сиплеться просто на лавицю, на голови й куди попало. Але ніхто їм не перешкоджає.

Панич заявляє, що він сьогодні не буде питати хлоиців. Він краще їм щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це «Малий Кобзар». А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Ні. Ну, то він розповість їм про нього.

Хлопці слухають: Моринці, ягнята, пан. Викуп з неволі. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млині на Лебедщині дядьків-завізників.

«І він умер. Ще перед смертю написав він своїм приятелям такий заповіт: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій. Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте».

І приятелі сповнили заповіт Шевченка. Викопали його домовину, що була похована на кладовиську в Петербурзі, та неревезли її в Україну. Тут поховали його над самим Дніпром на високій горі, яку здалека видно навкруги. І на могилі його поставили великий білий хрест. Під тим хрестом, на горі, над Дніпром-рікою лежить він, наш великий кобзар, наш співець слави колишнього, теперішнього і будучого», — закінчив панич.

Хвилина глибокої тиші. Обличчя хлопців поважні, непорушні. Ні небо, ні цвітучі черешні не рушать їх захоплення. Володькові очі вже давно бачать і степ, і гору високу, і ревучий Дніпро. А над усім білий, мов зі срібла, хрест, що береже вічний спокій незнаного, чудесного Шевченка.

Далі панич читає ще кілька Шевченкових пісень.

Якби мені черевики,

То пішла б я на музики,

горенько моє…

Черевиків немає,

А музика грає, грає,

жалю завдає…

Чоловічки Володькових очей зовсім змаліли. Але в них уже виник образ. Близький, зрозумілий, рідний.

Ой, піду я боса полем,

Пошукаю свою долю,

доленько моя…

І як вій це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хіба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко і про це не забув. Знайшов прості, теплі слова, вложив до них частину своєї душі і дав образ.

Дівчаточка на музиках,

У червоних черевиках…

Володько бачить тих дівчаток у червоних черевиках і парубків, що лицяються. Одна тільки з карими очима, боса, иу-дить світом. Вона не може на музики. В очах її карне ясні сльоза заздрощів. Володько чує її. Ах, коли б він міг допомогти їй.

Ще й ще читає панич пісні. Ясно, просто і разом так, що хочеться любити, хочеться встати, вирівиятись і стати отвертими грудьми проти дібевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо злилися в них і все горить, все палає яскравим сонцем любові.

Володько просить, щоб панич позичив йому додому «Кобзаря». Той зичить. Руки тремтіли, коли торкнувся ними тієї книжечки. Біжить додому. По дорозі зупиняється і читає. Дома заліз у малини за хату і знов читає. Степ. Сонце заходить. Безмежна до обрію ширінь і безлюддя. Одинокий віз, а під ним чумак. Товариші покинули його. Круторогі воли хилять голови, з далекого степу летять гайворони. Вирвалхся з отієї далекої' щілини, куди недавно засунулося сонце, і летять. Мають широкими, чорними крилами просто до чумака. Але той не лякається. Він просить їх не торкатися його трупа. Він не бажає, щоб і вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.

Вечором при лампі Володько розповідає про Шевченка батькові. Той натомлений вернувся з поля, поволі їсть і слухає.

Коли Володько скінчив, батько каже:

— Все то добре. Але я не вірю, щоб він коли такий був.

— Хто? Шевченко? — дивується Володько.

— Певно. А хто ж?

Володькові аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далі окремі, тверді слова:

— Так. Напевно видумали. Коли б був — усі б про нього знали.

— Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На ціле життя в москалі його запер.

— А який такий дурний цар був? — гостро додає Матвій.

— Та ж той… Миколай первий…

— А все-таки мало він розуму мав. Як так не давати народові про таких людей знати. Ет!.. — Матвій не знаходить більше слів, щоб висловити своє невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вірити в такі очевидні речі.

Кобзар приносить Володькові нову віру. Перед ним починає жити щось таке, чого до цього часу не розумів. Він не дає йому спокою. По іспиті їде до міста, заходить до книгарні і купує собі свого власного «Кобзаря».

Революція йде далі. Перед самими жнивами прийшов на відпустку Василь. Скорострільщик. Вирівнявся, поздоровшав. На плечах «пагони». Він прихильник Корейського і війни «до победоносного канца». Володько до нього з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.

— Але ти, Василю, тільки послухай. Я тобі нічого не перечу.

І Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом і слухає.

За байраком байрак,

А там степ та могила,

Їз могили козак

Встає сивий, похилий…

— читає Володько. Голос його рівний, дзвінкий. Слова вириваються виразно і вкладаються у струнку колону.

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала…

Тут Володько підняв свій голос. Очі його блиснули. Чути, як здіймається висока могила і сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберігає в собі великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночі встає і щоночі провалюється.

Василь вислухує.

— Даа! — виривається з його уст.

— Зачекай, Василю. Я тобі ще прочитаю.

Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим більше Володько читає, тим більше стає Василь слухняним та уважним. І коли б не батько, який нагнав обох піти вкосити вики, хто знає, як далеко б вони зайшли.

Надворі сльота. Сіє дрібний дощик. Жита похилені. Небо затягнуте сірою поволокою і вітер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечі свою перешиту «на елєгансько» шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника мішоч-ком і, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспівує під ніс своє улюблене «Било в мєня два друга, товаріща родних», але по всьому видно, що думка його не в пісні. Вона десь далі вхтає, тільки Василь тепер ще більше впертий, як був, і Володько не витягне від нього ні одного слова.

VII

Налягають жнива, але Василь мусить відійти. Матвій відвіз його ва станцію. Вернувся і в працю. День по день іде праця, мов машина. Володько вже як парубок. Навіть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабі. Скінчилась коса, пішов плуг. Хилить до осені. Полем, як і завжди, струнчасто стелиться бабине літо. Знов загоряються ліси.

Володько верне скибу за скибою. Матвій насипає коробку зерна, ступає ріллею і кропить її плодом. Після Володько скородить. Від сходу сонця до його заходу бігає день-денно по ріллі. Поле стає, мов скатертина, рівне. Вечором Матвій обходить його навкруги.

— Добре! Але піди отам коло межі зачепи. Та на лужках також ще пару разів бороною заверни. А то засохне і буде груда.

Сонце вже давко сіло. Ліс кинув довгу тінь і вкрив нею чорну землю. Володько майже не чує ніг, але слова батька — закон. Обертає каві і напомацки йде здовж одної межі, здовж другої, завертає на лужок, крутить там боронами. Ні одна дернина не сміє лишитися. Матвій ненавидить цього, а поле також.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: