Улас Самчук - Волинь (сторінка 63)

Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботі. Знов бачився віж з о. Клавдієм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго вибирали різні «жупани» та «курташини», а зупинилися на офіцерському «мундурі». Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нічого. Дещо задовгі рукави та широкий у плечах, але нічого. Підросте і добре. Зате матерія — діагональ, перша якість, не яка тобі жидівська тсндита. Гудзики також пріма. Сріблом ллють, і орли до того. Мабуть, чортів синок офіцерик в карти продувся, а може, кулею отам за цим містечком вбитий. Треба ж Матвієві сина свого між люди причепурити.

По кількох днях намостили воза і поїхали до Дерманя. Володько, мов принц який, у мундирі. Комір трохи заширокий, твердий і високий на Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечір приїхали на місце. Привіталися з рідними. «Скубента» нового до семінарії привіз», — заявив Матвій.

— Ну що ж. Хай іде в люди. Раз судилось йому паном бути — не минеш, — додає Єлисей.

— Еее, паном. Не на пана йому. Ціле літо волом тягнув. Не до пана, а до розуму довести хочеться, — розважає Матвій.

На другий день пішли до церкви. Тут повно народу. Революція дає себе знати. Тут не те, що в Тилявці. Там спокій, тут рух.

Після церкви Матвій іде розвідатися, що там і як у семінарії. Вона саме зі Житомира повернулася, куда поїхала була під час відступу російського війська. При семинарії двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що вчащати Володько.

І він гордий з цього. Він навіть не вистояв до кінця у церкві, вийшов на половиш Служби і подався подивитися на свою школу. Гарна школа. Велетенський білий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровенні вікниська, перед ними запущені квітники. Навколо будинку сади. Широколисті горіхи, каштани, сливи, яблуні та груші. Все гнеться під тягарем овочу. Через вулицю від семінарії старий двоповерховий будинок «корпус». Дві колонки підпирають старий спорохнявілий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у Лебедщині і проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось панів, що сиділи там, пили чай і весело розмовляли. Тепер балкончик спорожнів. Цілий корпус майже порожній і скидається на старе покинуте кубло.

Далі від корпусу «Ян». Це старий пам'ятник, що стоїть між чотирма велетенськими липами. На одній з них дошка, де вивішують оголошення. Тепер тут висять плакат. Володько читає:

— Таваріщі крестьяне!

Далі йдуть заклики, обіцянки. На кінці:

— Да здравствует міровая революція!

Ще далі дзвіниця монастиря з образом Святої Трійці. Через дзвіницю брама на, подвір'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Ті самі шумливі смереки, ті самі горіхи і каштани. Навколо «холодної» церкви так само, як і колись, ходять хлопці та дівчата. У церкві, чути, співають. Великий будинок, де живуть ченці, зі широкими сходами до помешкання архимандрита.

Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий і дорогий йому. Там у Тилявці все не так, все інакше, і недаремно колись так довго сумувала Володькова мати за цим місцем.

Володько тішиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої школи. Давня мрія його здійснюється, тільки тепер уже не те, що перед війною. Семінарія запущена. Учні не так гарно вдягнуті. Не всі однаково. Багато з них носить військові шинелі. Та все-таки. Добре, що хоч так.

Після церкви всі сходяться на обід. Приходить Матвій.

— Знаєш що, — каже він. — Нічого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще додому, Володько витріщив очі.

— Семинарія, — продовжує Матвій — тільки що вернулася. Ще нічого не влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижні.

Серце Володька опало.

— Але наука буде? — питає він голосом надії і розпуки.

— Казали — буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до погибелі. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стріляти. Ні.

— Певне, — згоджується Володько.

І через два дні батько та син від'їхали. Нарвали повний віз яблук, слив, грушок. У Тилявці того нема, а Матвій має повне право на овоч. То ж він садив ті яблуні, ті сливи, ті груші, що сьогодні засипають усіх своїми чудовими плодами.

Дома знов праця. Поле, рілля, ширінь. Вітер гуляє, сонце кладе навкруги ознаки осені. Досівають добрий шмат поля над шляхом. Володько від самого світанку скородить. Чорва, пухка рілля. Копита коней глибоко грузнуть у її поверхню. Сонце поволі обходить свій денний шлях і спокійно та гордо вступає туди ген за село, за черешні Івана Пустяка.

Володько не шкодував своїх сил. Цілий день віддавав своїй ріллі все, що мав. Ще півгодинки, і кінець. Він з приємністю востаннє обійде кілька разів коло межі Івана Кушки, заверне коні, пройде ще над шляхом і, дійшовши до свого подвір'я, витрусить борони та заволоче їх на місце.

Але поки що зупиняється і сідає перед кіньми на ріллі, щоби перевести дихання. З приємністю відчуває прохолоду землі. Босі, брудні ноги відпочивають, ніби на перині. Коні тяжко зітхають і протягають до нього свої морди. Він підставляє їм долоню і вони лапають по ній своїми грубими волохатими варгами.

— Ну, ну, — розмовляє Володько з кіньми. — Ось ще трошки і кінець. Напрацювалися? Молодці. Прийдемо і дістанете вівса. А ви любите його? І ти. Шпачка, і ти, Карий. Обоє дістанете. Ну, певно. Само собою…

Тварини розуміють його. М'які їх оксамитові носи з приємністю роздуваються, ніби бажають дати зрозуміти, що мова їх юначого пана цілком їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.

— Здравствуй, маладєц! — зненацька чує Володько над собою. Від несподіванки він здригається і піднімає голову. Майже над його головою на велетенському білокопитому каштані сидить і посміхається гарна панна. Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Каліновського. Він не раз бачив її, як вона сама, або в товаристві якогось офіцера, проїжджається верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги і нечуйно по ріллі під'їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер. На шапочці червоний серпанок. Сідаю жіноче на одну сторону.

— Ну, що? Втомився? — питає вона дзвінким, чудовим голосом по-московськи. Володько ніяковіє і зводиться на ноги. Червона барва заляває його шорстке обвітрене обличчя.

— Нє! — кидає він уривно, хитнувши головою.

— Це ти сам усе зробив? — питає вона далі.

— Певно, що сам… А тож хто, — відповідає він здивовано. Панна всміхається. Володько спускає очі.

— Любиш ти коні? Так?

— Певно, — коротка й самозрозуміла відповідь.

— А як ти звешся?

— Володько Довбенко.

— Володя. Гарно. Твій батько там живе?

— Умгу, — кивнув головою.

— Чудесно. Так ми сусіди. Можем бути приятелями. Ні?

— Ні, — як утяв Володько.

— А тож чому? Не подобаюсь я тобі?

— Не те… Я тут не буду.

— А то ж де будеш?

— До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся, — хвальнувся він.

— Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скінчив?

— Певно.

Панна голосно сміється, кидає «добраніч» і від'їжджає. Велодько проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася і махнула рукою. Кінь біжить. Червоний серпанок має на вітрі. Володько так довго проводить її поглядом, поки вона не зникла з його зору.

Коли залишився сам, в його голові миттю ще раз з'являється цей несподіваний образ. Хтось до нього прилетів, заговорив дзвінкою мовою, усміхнувся і зник. А він ось знов сам зі своїми кіньми.

— Вйо, коні мої!

Коні слухняно рушають і тягнуть борони. Скоро кінець. Володько підбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радісний сміх. Перед ним все ще рожевощока гостя, сині очі і червоний серпанок.

— Вйо, вйо, коники! Вже скоро кінець!

Цілим єством чує Володько величну радість повного життя. До нього все сміється радісним сміхом, і йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.

І гарний захід сонця, що так само спрацьоване, спокійно, маєстатично сідає за обнятий пожежею ліс, і гарний, повний міцних випарів, сутінок вечора, що заливає все навколо і творить чар неймовірної насолоди доцільного, великого і необхідно-потрібного буття. І навіть втома гарна, вриємна і здорова. І коли до цього шматочок якоїсь втіхи, крихітний промінчик чогось нового, щира усмішка рожевих уст — о, тоді стократ благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, тріпотливе, б'ється у кожній билинці, у кожній грудочці сирої землі.

Он Матвій вже вийшов, щоби востаннє провірити Володькову працю. Широко ступаючи, він іде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду, піднімає і викидає на межу якийсь віхоть пирію. Володько обходить над дорогою востаннє. Коні піднімають вуха, бо чують відпочинок. Сонце перекотилося за черешні Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лісу і вгрузло в його густу масу.

Вечором ціла родина збирається в хаті. Коні вже побрязкують при жолобі ланцюгами і смаковите заїдають обрік. Володько миє руки та обличчя. Мати ставить на стіл вечерю. Батько присідає на лаві, тримається рукою за бік і говорить:

— Ах, щось, різало ма', в боку коле.

«Ну, те в боку», — думає Володько і поглядає на батька, на якому не помітно нічого. Але раз він каже, значить, коле. Дрібниць він не любить завважувати. Бувало, протяв до кості пальця, лайнувся, шарнув ним об холошню, щоби кров стерти, і теше далі. А не вгавається кров, обов'язав якою ганчіркою, і все.

— Ви б, тату, полежали трохи, — завважує Володько. Батько не відповідає. Мовчки всі сідають до вечері.

Якась велична, чарівна сила зв'язує цей гурток людей. Нема в них радості і є в них радість. Нема в них горя і є воно велике. Он він, голова цього найкращого з царств, поглядає на всіх невеселими очима, і як не відчути того погляду, в якому стільки великої скорботи, стільки Божого, стільки незабутнього.

На другий день Матвій не звівся, як звичайно, зі свого леговиська. Йому тяжко дихати і зовсім не хочеться їсти. Субота. Завтра неділя, чотирнадцяте число — день, коли Володько мусить від'їхати до школи. На полі ще безліч праці. Володько роздумує: як залишити все те на руки хворому батькові?

— Може б ви, тату, до лікаря. Га? — каже Володько. Матвій відповідає не відразу. По хвилі поворушив устами і повернув голову.

— Ніколи, бач, не ходив з такими хворобами до лікаря, не піду й тепер.

Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його — як сказав, то сказав. Тільки в самих тяжких випадках звертався він до лікарів. Решта — сама природа лікар. Але тепер він подібний на дуба, бо стоїть на найвищому місці. Життєві буревії і громовиці не жалували його. Та все-таки дні його незчислені, бо чує він у собі силу небуденну.

Ввечері остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи, Матвій.

— Ось тут лежу і думаю, — каже він. — Ти, Володьку, підеш завтра пішки — до Дерманя. Інакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалівни і вернеться. У ліс їхати бабі тепер небезпечно. Нападуть гультіпаки, скинуть її з воза і заберуть коні. Там он коло рова за Васіїцями вбили так цього літа чоловіка. А я ось трохи полежу і встану…

Так і має бути. Володько виходить ще надвір. Має дещо попорати, приготовити назавтра воза. Хвильку став і постояв у темноті. Ніч. Зорі. Навкруги тиша. А може, йому відмовитися від школи. Для Володька це велика жертва, але ж батько… Може, він життям своїм жертвує. «Встану…» А що, як ні. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спині болить. Ні звестися, ні з'їсти. Прийшов до хати.

— А може, я, тату, поки ви встанете, того… Може, от поорю трохи, а тоді вже…

— Раз тобі сказав і досить! — твердо промовив Матвій. Тепер він ще впертіший, ніж коли іноді.

Володько більше не перечить. Настя вже й торбинку для нього приготовила.

— Ось пара білизни, — каже вона. — Друга пара на тобі… Поки хватить, їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, віддамо.

До того Володько додав: кілька малих зшитків, течку з цінними для нього паперами, шкільне свідоцтво і «Кобзаря». Одягу має досить. Перешитий з австрійської «шинелі» плащ, офіцерський мундир. Чоботи перешиті з Василевих. Дещо широкі халяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов сонце.

Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли ліг спати, інші думи до голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про те, що зустріне його там, на новому місці. У хаті темно. Батько не спить. Мати, як і завжди в таких випадках, стоїть перед образами і довго в темноті шепоче. Той шепіт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її великій душі, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так і чує, здається, як благає вона:

— Боже великий. Ти бачиш нас і наші турботи. Допоможи нам. З великої своєї ласки вділи нам частину щастя і благослови наші починання. Благослови, Боже, його, мого малого сина і пошли йому ангела свого, щоб хоронив його від усього злого. Поможи йому в його науці і виведи в широкий світ, де більше місця, як у нас.

Розуміє те Володько і йому стає приємніше. Може, і справді до нашої темної малої хати приходить Бог і ніхто, крім матері, не відчуває так виразно його присутності. З цією думкою хлопець засипляє.

На світанку другого дня прокинувся і почав збиратися в дорогу. Мати нашвидку готує сніданок. Володько йде запрягати коні. Прощання без плачів, без цілування. Плачуть та обіймаються пани. Володькові таке не личить. Ось уже має відходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий старим кожухом. На обличчі ледь помітна блідість. Очі поглибшали. Ліва його долоня лежить на грудях. Шкоруплі товсті пальці підігнуті. Права відкинута на постіль.

— Ну, — каже він, дивлячись у стелю, — йдеш? Іди. Не журися. Батько твій також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним і не падай духом. Чесна людина, чесна праця, чесні діла не пропадуть. Хоч з яких глибин наверх випливуть і люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських людей. Кепські люди — слабі люди. Обійди мовчки напасть і роби своє діло. І ще скажу: той тільки знає ціну «жизні», хто все на власній шкурі пережив. А як матимеш силу та правду за собою… Не бійся. І кепські люди схиляться перед тобою в пошані. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!

Володько стоїть у ногах батька і слухає. Після нахилився на постіль, похапцем взяв батькову руку і, як лежала вона догори долонею, так і поцілував її в самі мозолі.

— Ну, ну. Будь здоров, сину! — додав він. — А оце тобі на дорогу. Як видужаю, сам приїду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: