Улас Самчук - Волинь (сторінка 69)

— Чужа кров, що ж… А що робить наша власть? Кажуть, Таксарі почали за свої розбиті тартаки впоминатися. Воно понятно, але, що можна зробити таким способом, як вони задумали. Послали в село німців, щоби контрибуцію для жида стягти. Мощаничани виставили за селом кілька «пулімьотів» і сипнули по німцях, бо ж знаєте… Коли вже вони прийдуть стягати контрибуцію, не проси змилування. Зате, по кількох днях, до села прийшла ціла німецька рота. Виловили матросів і інших главарів, зачинили їх у магазині і живцем спалили. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.

Матвій подумав.

— Не віриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.

— Ну, знаєте. Хто його знає. Титко каже, що йому самі мощаничани розказали. Все, каже, село розбіглося. Хто куди бачив. І кобто покарали винних. А тож невинних якраз; бо хто винним чувся, хіба дурний дома сидіти.

— Ні, — сказав Матвій, — Не втримається ця вдасть. Он усе більше про большевиків гуторять. Ті золоті гори обіцяють, а ці відразу з нагаями та канчуками заходилися.

Від цього часу Матвій занехтує думку про нову купівлю землі. Він весь стурбований. Оповідання Стратона вплинуло на нього надзвичайно. Він знає Мощаницю, знає людей з неї. Колись навіть купив у одного мощаницького дядька корову. Дивний світ для Матвія настав. Незрозумілий. Він знав свою силу і вагу і вперто, сміливо йшов від перемоги до перемоги. Але настають часи, що вимагають інших сил і інших борців. Матвій розуміє це, але не чує більше сили вступити в лави нових змагунів. Він починає розуміти, що змагання тепер не за землю, ту, яку він десятини сточував та тісний родинний вузол в'язав, а за право влади над тією землею. Він поволі починає розуміти, що й він не був паном своїх мрій, а був він лиш знаряддям якихось вищих від нього сил, які щойно тепер зводять жорстоку боротьбу за втримання влади над ним. А що ж він? Невже він чесний, справедливий працівник, що ріс, як росте дерево знизу доверху, не має сили озватися за право своє? Мабуть, так. Мабуть, не має він тієї сили. Він не має змоги відорватися від скиби, з якою цілинне зрісся. І тому ходить він тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.

За пару днів прийшлося поїхати до Кордишева до млина. Виїхали з Володьком раненько. Дзвінкий літній ранок. Тиша. Сходить потужне сонце. Ліс жолобецький співає небуденну пісню, хоч вічно одну і вічно незмінну, їдуть долиною над річкою. Над рівною зеленню лугів вигойдується туман. Зрідка вилітають з молодого очерету чайки, попадають під зливу раннього проміння і там виблискують сріблом своєї барви. Які вони вперто неспокійні. Скільки настирливості. Хижі їх голоси скаржаться і плачуть сердитим плачем.

За цілу дорогу мало зустрічають людей. Не видно революції. Здається, відгула війна, вернувся мир, спокій. Он на лівому схилі долини хвилюється пшениця жолобецького пана. Між нею цвітуть волошки і червоні маки. На лузі та очереті цвіте дика коситинь. Спокій.

Коло млина, як звичайно, завізники. Сидять на сонці селяни, курять, регочуть і очікують своєї черги. Знаходяться такі, що знають Матвія.

— Ааа, дайбо здоров'я! Як маємось? Що доброго, дядьку Матвію?

— Та звичайно. Доброго тепер не жди.

Матвій з Володьком зносять мішки, важать їх. Завіз великий і зараз змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на ніч. Ось тільки підживляться коні, й назад. Володько поїде, а Матвій залишається.

Поки підкормлюються коні, Володько йде оглянути млин і став. Дещо нагадує йому Лебедщину, але тут став значно більший, глибший. Стависько також велике. Вода в ставу чиста так, що видно дно і зграї рибок. Над ставом крутяться і кигикають чайки. Володько сідає на самому краєчку дерев'яної запруди і вдивляється в прозору воду. Онде лізе рачок. Так давно не бачив цих цікавих тваринок. Йому приємно сидіти так на сонці і бачити життя, що нагадує дитинство. Але разом, яка велика різниця між теперішнім і колишнім. Як неймовірно далеко пішло життя наперед. За цей час відбулася війна, почалася революція. Міняються влади. Змагає до самостійності його пробуджена країна і от-от здобуде цю самостійність. Вона вже вважається самостійною і Володько її громадянин. Він уже це розуміє і йому навіть приємно це розуміти. У нього вливається якась частинка гордості від того розуміння. Цей млин, ці люди, цей став — все, все навкруги це Україна, і навіть отой рачок у ставу, це вже багатство України. Як радісно, як приємно. І дарма, що он ті селяни так мало почувають себе господарями своєї держави. Вони не можуть цього почувати. В них немає такого радісного, приємного чуття.

Матвій покликав Володька. Хлопець сам незчувся, яким чином виникли в нього такі думки. Все це навіяв спогад дитинства. Він зірвався і пішов до батька.

— Ну, так поїдеш до дому, — сказав той. — А завтра рано приїжджай.

Володько відчіплює опалку, гнуздає коні. О, ви, мої добрі коні, думає він. Гладить блискучу пружну шию карої. Вона дивиться на Володька добрим байдужим поглядом. Киргиз також не перечить нічому, їм обом байдуже. Вони пройшли війну, пережили дуже багато. Зазнали ці тварини всячини, і коли б не купив їх Матвій, їх кості напевно валялися би по ярах разом з тими, яких цілі стоси отут валяються та свідчать про прикрі часи. Добрі, щирі, спокійні тварини.

Володько любить свої коні. Нема причини їх не любити. Він сідає на віз і іде. Шкода гонити коні, а часу досить. Коло хуторів Ляхівці доганяє двох гайдамаків. Він вперше їх бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж тепер, невідомо звідки, вони тут взялися.

— Стой! — різко гукає один з них. — Куда єдєш, маладой человек?

Володько зупиняє коні й пояснює.

— Харашо! Так і нас с сабой подвєзьош! Пригай, Мітька! — звернувся він до свого товариша.

Володько перечити не бажає. Підвезти їх не така біда. Гайдамаки щось там лаються, що мало соломи на віз намощено. Володько пояснює, що він з млина іде. Одвіз мішки, тому не міг набирати більше соломи.

Гаразд, їдуть далі. Володько трохи дивується, що гайдамаки розмовляють по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. Їдуть. Яке йому до них діло. Перед Жолобками один з гайдамаків звертається до Володька:

— Слиш, козак. Ти атвєзьош нас сєводня до Кременца. Лошаді імєєш харошіє. А что, ані казьонния?

Володько чує і знає, до чого той провадить, але мовчить і не оглядається. «Казьонниє»! Тоді коли вони сновигали по полях, грузли в снігових заметах, гибли, мов мухи в осені…

Не бійсь… Тоді він один з другим не бачив, що то «казьонниє». Вйо! І Володько чомусь злісно хльоскає по конях батогом, ніби ті щось винні.

— Не можу я вас везти сьогодні до Крем'янця, — раптом сміло озвався Володько… Гайдамака підняв голову.

— А почему?

— Бо не можу!

— Ето не аргумент… Павєзьош… Да, да. Павєзьош, павєзьош! Нє то ми і лошаді твої канфіскуєм… Ета казьонниє.

Володько далі насуплено мовчить. Що казати. Він дуже добре розуміє тих нахабних і дурних парубків, може, зі сусіднього села, які живуть скорше інстинктом, ніж розумом. А раз мають револьвери при боці, що їм тоді на перешкоді дещо поглумитися над безборонним.

І ще зміцнився Володько у запозиченому від батька переконанні, що ніхто тепер, по війні, не думає творити порядку. Нема сили в людей, щоб наново взятися за працю. І хто би то не був, чи ось ці гайдамаки, чи большевики, всі вони однакові вороги порядку і справедливості, бо всі вони хочуть ще бенкету, революції, хочуть пожити, бо нащо «стільки-то років кров проливав». І всі вони найбільші вороги тих, що працюють та щось мають. Революція, права чи ліва, перш усього лягає тягарем на господарів. Ті дадуть, що мають, і кожний, хто не прийде, не скаже «на», тільки «дай». Це селянське пересвідчення знає Володько і тому поділяє байдужість своїх сусідів до всіх. «Еее, всі вони однакові!»

Але Володько, як син землі, може бути іншим захоплений. Цього захоплення поки що не поділяють ні Стратон, ні Іван, ані навіть рідний батько. Воно має свій грунт не на землі, а в душі. Він прочитав уже Кащенка. Він вивчив Шевченка. Він знає, що були колись Січ, Запоріжжя, вільність. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з чубатими козаками, з дніпровими порогами, зі степами широкими. То була Україна. Так. Це Україна, його батьківщина, дивна й незнана земля, що має два обличчя. Одно чорне, з потом праці, друге радісне, усміхнене, рожеве, як барва рожі, зрошеної росою. І це приваблює Володька. І за це він хоче битися і звести до бою батька, сусідів — чорних, зачовганих працею чоловіків… Володьку! Ти смішний.

Коні біжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять і курять. Виїжджають з долини на пригірок.

Їдуть вулицею. Під'їжджають до кращої більшої хати.

— Стій! — чує Володько. Оглядається. — Стій тут. Підем снідати. Хто тут живе?

— Дяк, — відповідає Володько і зупиняє коні.

— Прекрасно! Он і дяківни тіп-топ виглядають. Стій і чекай на нас.

Зіскочили і побігли на подвір'я. Володько сидить на возі. Коні стоять і помахують хвостчми. На них падають гедзи і тнуть. Гайдамаки сховалися в сінях, звідки одразу чути гармидер. По деякому часі вибігла струнка і гарненька, вдягнена в суконку з доморобного полотна, дяківна. Вона усміхається. Володько дивиться на неї з-під лоба.

— Чого ти такий сердитий? — питає дяківна. Володько сказав, чого.

— Ну, то ми їх там заговоримо, а ти їдь собі і все… Знають вони, де ти живеш?

А Володько й сам уже думав над цим. Тепер міркує лиш, як його краще «чкурнути». Дяківна допомогла. Пішла до хати і, коли гайдамаки поїдали яєшню, вийшла та махнула рукою. Володько рушив, спочатку хода, далі смикнув по конях батюгою і тільки хмара куряви знялася за ним.

Другого ранку Володько був у Кордишеві й усе оповів батькові. Той зазначив, що тепер не дасться вдержати ці коні.

І його слова справдились. Через кілька днів до Тилявки прийшов відділ німців. Виявилося, що це той самий відділ, що так особливо розквитувався з Мошаницею. Зі собою мали вони ще багато мощаницької здобичі. В однім добрім мощаницькім возі зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось, чим би можна того воза замінити. В Матвія стоїть на подвір'ю добрий «казьонний» віз. Побачили його і без слова заміняли на мощаницького. Та на цім не кінець. Володько привів саме з паші коні. Німцям сподобались вони… Оглянули, відв'язали кару кобилу, шось гергочуть і ведуть геть. Ціла Матвієва родина в лемент, але це мало впливає на німців. Володькові сльози стоять на очах. Німець вивів кобилу на шлях, веде за повід. За ним ступає розгублений Матвій, а за Матвієм Володько. Вони не хочуть вірити, що той чужий чоловік забере їм їх власну коняку. Вони йдуть і на щось надіються. А може… А може, він таки змилосердиться…

— Пане! — просить Матвій. — Не беріть мені її. Я не буду мати чим робити в полі.

Який він дивний, той Матвій. Це ж все одно коли б він благав отой камінь, щоби він зірвався і летів птахом.

Але Матвій все-таки не падає духом. Йому приходить на думку неймовірне. Коли дійшли аж до церкви, Матвій виймає з кишені свого пуляреса, видобуває з нього «катеринку».

— Пан! Гей, пан! — кличе Матвій і підходить аж до самою німця. Той оглядається, Матвій тицяє йому катеринку. Той робить вираз ображеного, але, пройшовши кроків десять, зупиняється. Володько бачить це, і в його душі острах та надія. Кобила байдуже стоїть, помахує хвостом. Сонце ллється на її чорну гладеньку спину, на клуби і відбивається. Ось вона зводить високо голову, випростує пружні шпичасті вуха.

Німець протягає руку і бере в Матвія сотку. Натомість передає Матвієві повід Карої. Володько підстрибує.

— На! — гукає Матвій. Володько підскакує, миттю злітає на кобилу і з копита пускається в чвал. Матвій суворий і сердитий поволі йде вулицею. Він міркує. У нього вже виникло тверде рішення продати ті коні. Не мине їх революція.

А німець пішов собі далі.

Ще через кілька днів прибули до Матвія купці. Сторгувалися і забрали кару і Киргиза за три тисячі й сто карбованців. Половину «миколаївками», половину «хвартушками» та «осиковатими». На цих останніх герби й атрибути Української Держави. Але ні Матвій, ні Володько не виявляють з того великої втіхи. Не чуються вони в своїй державі. Хтось, десь невідомий править тією державою, з якої тільки і є, що ті «осиковаті» знаки державної скарбниці.

Наближаються жнива. Матвій купує нові коні, звичайні селянські коники — сіра кобила, карий кінь і в добавок до того, купує великого, молодого, але дуже занедбаного коростявого шпака.

Перед самими жнивами сталася подія, що лишила Володькові глибокий слід. Одного дня з Дерманя прибуло кілька молодих жінок. Між ними дядькова Єлисеєва Палажка і молодша дядина Мотря. Їдуть до Почаєва. Це уперше, відколи затихла війна. Кличуть також Катерину і Володька.

Володько на такі справи перший. Мандри, відвідини незнайомих місць… Іти широким шляхом, полями, лісами, селами… Звільнитися трохи від турботи і гризот щоденних… Думати над долею рідного краю і любуватися його чарівною красою — на це Володько перший. І мати не проти цього:

— Бувало, дітоньки, й сама ходила… Десяток разів, милі мої, ішла відвідати святе місце, де сама Мати Божа на камінь ступила і лишила вічний слід.

Ще звечора палахкотить у челюстях печі вогонь. Печуть коржі і смажать м'ясо. На другий день раненько — ще сонце не винеслося з-за жолобецького лісу — відхід. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи позв'язував на палиці, а йде босоніж.

Пражить сонце. Направо й наліво поля мов застиглі золоті озера. От-от підкладай косу, серп і вали дорідне жниво.

Їдуть через Крем'янець. У місті тихо, чисто. Коло будинків поліційної управи вартовий у шоломі. Німець. Стоїть і насуплено дивиться. Дивні, суворі люди. Нема в них усмішки.

Перейшли Широкою і звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньої «уєздной касси» Володько зупиняється. Вдивляється в напис «Повітова скарбниця» і над цим тризуб. Приємно. Ніщо інше не вказує, що це українське місто, хай хоч що-небудь.

Далі на гору. Звідтіль видно ціле місто. Білі, великі будови ліцею, собор, монастир. Сади розкидалися по взгір'ю. Гора Бона нагадує забутий, врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади і знов села.

Велична земле моя, радість моя! Благословляю красу й ширінь твою і люд правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, і над твоєю долею засяє ясна зоря свободи. Ще крок, ще тільки один крок… І чудесна, споююча, свята свобода розгорне золоті свої крила над цими селами, садами, полями.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: