Улас Самчук - Волинь (сторінка 74)

Це влучає в саме серце народу.

Дядьки приходять до притомності, й один, той саме Сидір, вискочив на сцену, високо здійняв п'ястука і крикнув:

— Люди! Прошу слово!..

— Говори! — крикнула юрба.

— Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собі поставити товарищеві Каміняці і товарищеві Комарові следующий вопрос, де, спрашується, ті дєнгі, які ви забрали в оцих людей?

— Нема! Забрали! Пропали! — загомоніло скілька голосів.

— Стоп, люди! — підняв руку Сидір. — Ще вопрос. Каміняка зірвався і почав кричати:

— Я тебя, сукин син, на місці вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..

Але Сидір стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далі. Вони чують, що більшість у залі на їх боці. Виразно помітно гнів народу проти Каміняки…

Комаров уже не пнеться більше наперед. Ціла його хробрість погасла, мов свічка. Бліднуватий, прищулений, він забився під самі лаштунки сцени і звідтіль визирає… Сидір розтягнув широкі, барви буряка, губи, внизив зір у Каміняку.

— Тии! Як ти не замовкнеш… — зашипів він люто. — Досить із тебе, зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де гроші дів?.. Народе! — звернувся Сидір до людей. — От моя думка… Всіх оцих плєнних товаріщов відпускаймо на всі чотири сторони. Хай ідуть собі, звідки прийшли. А щоби вони не наробили нам у селі какіх бешкетів, то виведемо їх за село і пустім… Кто желаїт, може пригласітся в конвой. Тольки за село і досить… А оцих, — показав на Каміняку і товариство, — маємо посадити на їх місце, бо вони не отвєтіли на наш вопрос… Чи не правильно я кажу?..

— Правильно!.. Само собою… Де дєнгі народниє?.. Хай відповідають…

Виступив Каміняка.

— Товариші крестьяне! Дєнгі єсть!.. Я прі сєбє не імєю, но ані сховани на потреби войска. Плєнних можете відпустіть… Як хочете… Але дозвольте нам з товаріщом Комаровим піти до штабу і принести всі наші отчета.

Сидір на таке не погоджується, але юрба ділиться надвоє. Одні дозволяють Каміняці й Комарову піти до штабу. Інші ні. Врешті всі годяться відпустити їх. Полонених відпускається також на волю. В допровід зголошується знов-таки Скиданець…

Вечоріло. Люди наговорились і почали розходитись.

— Еет… Чорти зна що… Хай про мене один другого живцем зжере… Халєра їх бери всіх разом.

— Одні так, другі отак… Одні за Ордія, другі за Овсія, і розберися в них. Чесному чоловікові спокою не дають…

— А все-таки той «Петлюра» здорово того… Молодець!.. Я покметив, що він рехтельний чоловік. Коб заслати отаких на села більше, і знав би чоловік, за кого і що держати… А то ж стовпотворенія. Чи ж не ганьба, щоб отакий Каміняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зіркатим бахуром без штанів, цілою громадою кермував. Де ж таке видано? І батько його не був господарем, і дід, кажуть, зі Знахорцем кінською політикою через Бущенщину управляв. Хіба люди забули, як якого дідові по смерті Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А це за намітки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, і поки люди бабу відволокли — у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нічого не сталося. Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибір не заслали. Бо що, кажуть, Сибір. Завезуть туди, пошляється між каторжниками, набереться ще більше злодійського ремесла, вернеться і знов біда. Кажу. То вже кров така. Большевики… Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними такі Каміняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилізе…

— Ну, а куда ж?.. За ким підемо?..

— Куда. Нікуда! Пока незвєсно, хто управляє — нікуда! Коли темно навколо — люди сплять… От і все… Просвєщеніє треба людям дать… А з Каміняками нам не по дорозі. От забрали у людей гроші, й уже, один з другим, у кулаці затиснув. Дідова кров… Твойо — мойо, а мойо — не твойо!..

— Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матері.

Так гуторять дядьки і поволі розходяться. Каміняка з Комаровим і рештою штабу подалися до «корпусу». Полонених з місця вирядили в дорогу. Скиданець миттю з'явився з конем і повів їх. Дорога мокра. Поволі розтає сніг. У деяких місцях земля випнулась назовні чорними м'якими латами.

Полонені почвакали виміняними чобітьми в напрямку Мізоча. За ними на коні бундючне їде Скиданець.

У приходській церкві ударили в рейки та щити на вечірню…

Володько вернув додому і не встиг доїсти своєї вечері, як до хати увігналась Тетянина Харитина і крикнула:

— Петлюрівці!

Всі — Єлисей і ціла родина — зірвалися мов опарені.

— Де?

— На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрільбу… Люди вибігають на поле і бачать: від Мізоча наступає на Дермань видимо-невидимо петлюрівців! Тікайте, хто куди може!..

— Чорт зна що! — виривається у Василя. Куди підеш вночі? В Бущенщину!.. І Василь побіг надвір. За ним вибігли всі. Надворі рейвах. На всіх подвір'ях люди. До Володька прибіг Петро…

— Ну, що?.. — питає Володько…

— Петлюрівці! Наступають… Від Попового!.. Біжім до монастиря…

— Ні! — каже Володько. — Вибіжім «під гору» і подивимось.

— Добре!

Володько гукнув, що він з Петром женуться на розвідку… Вибіжать за Тетянину хату, подивляться, прибіжать і скажуть.

Добре. Раз-два і хлопці за селом «під горою». Темно. Повіває західний вітер. Під ногами мокро. Засапані, зупинилися. У грудях сильно калатає серце. Заперли дихання і слухають… У темноті за ровіцькими хуторами чути біганину, рейвах. Хлопці присідають до землі.

— Бачиш? — питає шепотом Петро.

— Ні.

— Не бачиш! Дивись… Отам… Отам… Лавами… Оооо! Встають, біжать і падають знов… Наступають… Бачиш?

Володькові виразно мигнули в очах якісь чорні постаті на ровіцьких полях, що зриваються від землі, біжать і знов падають… Саме в той мент з Тихонівських займиськ виривається і розноситься в темноті вечора протяжне:

— Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..

Нема ніякого сумніву. На село напали петлюрівці. В очах хлопців мигнули страшні картини. Підпалені хати, стрілянина… Тікати! Бігти до монастиря. Бити на сполох. По цілому тілу, мов блискавиця, пробігає жах, сила й бажання життя. Де рятунок?..

Мов шалені, хлопці біжать до села і кого не зустрінуть, гукають:

— Спасайтесь! На село наступають петлюрівці. Люди метушаться. Баби в плач.

— Бач! Не казала я… Сидіть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачіпають. Ні! Що то ви, дурні баби… Ми ось вам!.. І бачите. Послухали отого каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу… А тепер їх халєра найде, а ми за все покутуй!..

Молодші, особливо учасники славетного здолбунівського походу, накинувши на себе, хто що мав теплішого, дали чосу в Бущенщину. Поважні дядьки хапаються за палиці і палкують до монастиря. Володько з Петром поперли також туди.

Коло монастиря Содом і Гоморра. Перед «корпусом» велетенська юрба дядьків. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все нові і першим питанням є:

— Де той сукин син? Де він?..

— Втік! Втікли всі. І гроші забрали…

— А хто вартував? Такі ж собаки, як і ті, кого вартували. Давай їх! З-під землі давай! Он село в «опасность. Підпалять село, а ті каторжани втікли. Давай їх!..

Але крики дядьків даремні. Каміняка і вся чесна кумпанія встигли щезнути, як віск від лиця вогню. Дядьки ввірвалися до «корпусу», рознесли на тріски штаб, розбили машинку. Сидір, який і тут виявив найбільше притомності духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо він просить слова. Поволі втихомирились. Сидір пропонує вислати напроти петлюрівців депутатів від села з білим «хлагом». Не татари ж вони. Зрозуміють нас.

— Добре! Правильно! — Наскоро вибирають депутацію, але як тут серед ночі йти з білим «хлагом». Все одно не побачать.

— Ну, а що ж тоді? Зложити руки і чекати Божого змилування? Село! Люди! «Обчество!» Я вам кажу… Коли ми такі будемо, коли: а що? а як? А… аа!.. Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всі, кому тільки захочеться. Бо ми гречкосії, хлібаки, борозняна черва… Ось пожалуста!.. Явиться вам такий паскуда — ось із тамтого кутка, надягне тобі матроське кльош, і вже йому ціла громада в ноги… Проше пана капітана! Веди нас, баранів, хоч у прірву… І ми ліземо в прірву… Найшли рай! Рай! Земля даром, море по коліна, груші на вербі… От що! І вже ми роззявили рота і вже повірили. І вже дайош Здолбунів, батарею, ароплани. Вже готовий у прірву. А шубовснув з головою, попав у халепу — розум тоді вилетить з макітри на плечах і хоч патиками його бери… Ради нема…

Сидір аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Після виривається один із натовпу:

— А куди підеш? Не бачиш?.. Ніч навколо… Тьма! Тьма-тьмуща!.. Гадаєш, вийдеш на горби, станеш і гукнеш: сонце, зійди! Освіти нас і наш «хлаг», білий, невинний, чистий «хлаг»! Діти ми! От що! І ще раз кажу: діти! І сонце нам не зійде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам піднесе його і з ночі стане день. Кричиш, Сидоре… Ми всі кричимо, а крик криком і є… Справа, зліва, звідти, звідци наступають — петлюрівці, большевики, Каміняки всякі… А от ти вийди і крикни нам так, щоб одразу пізнали ми: це ваші, а це не ваші. От ти господар первий сорт, а Петлюри од Леніна не розрізниш… Не є це, скажете, саме главне?..

— Чекай, поки воно зійде… Поки Бог його сам піднесе… Роса очі твої вигризе…

Ніч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всі, хто чувся молодим і винним, покинули свої хати і подалися в Бущенщину. Там ліс, яри, є де знайти притулок у цей терпкий час. У вікнах хат блимають слабенькі вогники світла. Жінки ломлять руки, нарікають на нерозважних своїх чоловіків. Всі сподіваються: ось увійдуть, оточать, запалять першу хату від заходу, пустять огонь з вітром, і не стане Дерманя на цих пригірках, ярах, лугах. Згинуть сади, а працьовиті люди кинуть селище і підуть на всі чотири боки шукати місця, де би притаковити свою голову.

Ніч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевність, рейвах, виття собак… Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як Содом і Гоморра, на пожертя вогневі пекельної помсти.

Та все це скінчилося значно простіше. Переляк і рейвах зчинили ж тому, бо товариша Скиданця, того «морового» кавалера і відчаяного революціонера, спіткала дивна пригода. Він привів зі Здолбунова полонених і визвався їх провести назад, поза володіння дерманської республіки. Коли опинилися на полі, полонені легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зі сідла, зняли з нього все, до сорочки включно, і пустили стрибати босоніж по примерзлому різучому сніжку через ровіцькі поля до села. До всього котрийсь халамидник пустив за стрибуном кілька шворких куль з його власної карабінки. Кулі продзижчали під самим вухом Скиданця, але наміри їх були виключно виховничі та заохотливі. В той час в очах Скиданця постали лави, полчища петлюрівців, що ринули на нього зо всіх сторін. Він не жалував ніг своїх, гнався через поля, мов божевільний, і, прибігши до першої хати, наробив шелесту на ціле село.

А Каміняка, Комаров, весь штаб і хоробре воїнство республіки залишили свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:

— Ех, коли б так одного з другим розклав на стільці та вилічив кожному півсотню шомполів… Отоді знав би, як чесний народ з пантелику збивати.

Минула ніч, а село стояло собі, як і до цього часу. Навпомацки вертаються втікачі. Деякі одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю. Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на віз міхів, всунув під солому «люшню» і пособкав до мостиського млина.

Приїхав, зніс міхи, зважив і очікує на чергу. Стоячи коло воза, Грицько бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось ніби знайомий. Іде, зрівнявся. Сіра вовнянка на потилиці. Комаров! Їй-Богу, він… І як він сюди в це глухе село попав?

— Ей! Товариш Комаров? Куди? — гукнув Грицько.

Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Він же знає, як радо поговорили б тепер дерманці зі своїм проводирем.

— Стой, Комаров! — крикнув Гриць рішуче. Комаров почув, але одразу в ноги. Гриць висмикнув із соломи «люшню», приложив до плеча, прицілився — бац!..

Влучний був той бац… Комаров пробіг ще кілька десятків кроків і клякнув до мерзлої землі, влучений під саму лопатку.

Зчинився рейвах. Повибігали з хат, із млина люди. Он на дорозі на мерзлій гноївці лежить чоловік. Він вовтузиться. Ноги його совгаються по землі. З грудей вириваються ті звуки, в яких не чути вже ні гордощів, ні злоби, ні любові… Це ті звуки, якими людина ловиться за останню можливість, щоби втриматися на цьому світі. Він не хоче вмирати… Ні, ні. Зовсім навпаки. Йому неймовірно хочеться жити і, почувши коло серця дотик смертельних щупок, він згадав усіх, хто б тут не був, і кличе на допомогу своїм стогоном…

Гриць сам отетерів. Він і не думав, що за чотири воєнних роки його зір навчився так непомильно вціляти. Кинувся до коней, поправив їх і під'їхав до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивні, і Грицько повіз свою здобич на вічний суд.

Вечоріло, коли Грицько довіз Комарова до Дерманя. В останнього ще жевріла іскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною піною, що переливалася кутками уст і стікала по щоках до вух. Шкіра його обличчя набрала барви чищеного воску і відрослі волосинки неголеної бороди стирчать наїжено…

— Комаров! Комаров! — загули ті, що чапіли коло «корпусу». — Давай його! Давай, сучого сина! Втік! Обдурив, обікрав і втік!.. Ууу!

Кілька десятків дядьків хижо кинулося на Комарова, муром оточили залубні Грицька. Здавалось, вони всі накинуться і розірвуть Комарова на шматочки…

Але Комаров уже не боїться. Він лежить горілиць у залубнях, ворушить губами, повільним рухом язика випихає з рота кров. Він силиться щось промовити.

— Та-ва-рі-щі! — зовсім тихо виривається з його кривавих уст. — Та-ва-ри-щі!.. Атвє-зі-тє меня к Гна-тю-ку!..

Мур дядьків миттю холоне і німіє. Вираз облич міняється…

— Вмирає! — хтось, майже пошепки, промовив…

— Може б, кликнути попа?.. — додав другий.

— Куди там… Цей в Бога не вірив. Каманіст же… Не знаєш?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9196
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: