Улас Самчук - Волинь (сторінка 80)

І, не зупиняючись, женеться далі. В селі того вечора зібрався сход. Почали радити, кричати. Хтось говорив палку промову… Всі, мовляв, повстають. Людвищі, Жолобки, Титильківці. Всі, як один; Он на Ляхівцях забили трьох жандармів…

Але Тилявка вагається. Одні — за, другі — проти. Перемогли другі. Агітатори поїхали. На другий день рано з південного сходу почули гарматне бовхання. Хто і на кого стріляє, не відомо. Донеслися чутки, що то бій з повстанцями. У Шумську на греблі засіло кількох хлопців з кулеметами, які випустили кілька стрічок по «галєрчиках», що саме входили до містечка. Але зле. Не видержали. Ті засіли і випалили кілька сальв з рушниць. Хлопці втікли.

У Людвищах ніби гурт хлопців з рушницями напав на відділ війська. Кількох підстрілили. Військо втікло. Що буде далі, невідомо. Всі чекають і сподіваються, що прийдуть петлюрівці. Кажуть, вони десь там за Ямполем.

Минає ще одна напружена ніч. У деяких місцях чути стрілянину. Ранок приніс уже перші наслідки. Над тим місцем, де стоїть село Людвищі, зненацька починають здійматися тяжкі чорні хмари. Час від часу чути рушничні стріли.

До Тилявки прибігли перші втікачі.

— Палять! Біда! Ховайте нас! Рятуйте нас!.. Пропали ми!..

— В ліс! В хащі!

А димові хмари все ростуть, піднімаються, сягають сонця і закривають його. Робиться моторошно. З-за пригірка і садів виривається вогонь. Небо подібне на розжарений метал. Вряди-годи виривається від землі і б'є в височінь новий стовп огню. З'являється, спочатку легкий, далі все сильніший і сильніший вітер. Димові хмари колотяться, розтягаються і, розчепіривши дико довжелезні кострубаті крила, летять на схід.

Здається, в тому місці провалилася земля і весь огонь її нутра вирвався назовні. Шириться навкруги гострий запах згару. Гора, ліс, сади, верхи смерек окутуються димом. По стерні стеляться кусники чорної ватри.

Всі люди навкруги лишили свої хати, свою працю. Людвиськими полями біжать якісь люди, добігають до долини і зникають. У Тилявці ширяться чутки, що по Людвищах те саме чекає Жолобки, Титильківці, Рохманів і Тилявку.

Матвій кинув працю на полі, пішов на подвір'я і почав швидко зносити до льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одіж, посуд. Настя винесла з хати майже все, навіть образи. Коні й корови Володько з Катериною погнали в ліс.

Пополудні до села увірвався якийсь відділ війська. Майже всі вояки в довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комірами. Люди пізнають ті кожухи. Це знані людвиські кожухи.

Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана відчинили свининець, випустили поросята і кількоро з них підстрілили, мов дичину. Шукали сметану та яйця, але всі хати порожні. Декому дісталося скоштувати нагаїв.

У лісовій хащавині на Угорщині повно людей з худобою. Коні, корови. Всі перелякані стурбовані. Володько також тут. Він сидить під великою липою на купі скиданого труску і думає. Дивні, виняткові думи. Нема на них слів. Вони родяться з глибини нетрів людського я, ростуть у гнів, у лють, у велику душевну рану, яка не знає ліків і не знає забуття. Вона ятритиметься ціле життя і дошкульним болем вічно викликатиме спогад цих винятково дивних днів.

Він думає також, що вже час іти до школи. Але як залишити в ці дні своїх рідних і хату. Підеш і, може, востаннє попрощаєш ті будови, які коштували стільки тяжкої праці.

А зима не стоїть. Старі люди, діти… Куди з ними? Де порятунок?

На другий день прийшли й до Жолобок. Тилявку обминули. Але Жолобки стояли одною пусткою. Хатки приготовані на пожертя вогненній силі. Одначе впала кара на п'ять господарств. Решту пощадили.

Дні минають. Непевні, чорні. Дими поволі розгортаються по долинах і легким дотиком, ніби лякаючись чогось, опадають на землю. Тихне. Караючі чужинці в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять із лісів, оглядаються. Он хати їх… Он попелища… Он там на ріллі вдовиця з гурточком малих. Плачуть, бо що ж робити. Батько їх кілька разів обійшов Карпати і десь «за царя і отечество» з життям розпрощався. Обікрало воно його, нерозумного сліпака, а ти, матір, і ви, діти, сидіть на ріллі під голим небом і плачте, плачте!..

Плачте, бо ваші сльози ще танші, як роса, як вода морська. Ніхто не прийде до вас і не запитає: за що вас карають? За дідів своїх, за батьків? За царя і отечество, якому вірно служили, і за ті століття, за які з ваших душ не вийшов ні один терпкий відрух, ні один спротив, ні один протест. Плачте, бо ви закопали самі себе в підземелля, де пекло на землі і де скрегіт зубів.

П'ятниця, субота. Завтра неділя. Село чекає вас, люди. Он хати ваші стоять. Ідіть і займайте їх знов, бо це ж ваші. Чуєте? Ваші, і ніхто на землі не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на ній, як і завжди, жаріє в сяйві вечірніх променів. Але на дзвіниці ніхто не турбує великого дзвону. Тихо навколо… Йдіть, люди, і займайте ваші хати і вашу церкву.

Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули ліси, печери, вогнища і вернулися під стріхи свої. Пережили ніч, а на рано село вже оточене ланцюгом завойовників. Нема виходу. Зігнали малих і старих, матерів, наречених…

Зі сотень вибрали тільки шістнадцять самих молодих. Виставили під панським парком на вигоні і з кулемета висікли. Після на купу скидали і приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата під самим цвинтарем в кінці села, не боялася до сина свого підійти. Він лежав на купі з відбитим куснем голови і не міг вмерти. Мати сама власними руками підтримувала його голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої крові через її старечі пальці.

Варта відійшла. Розібрали своїх синів ті, кому вони належали. Коло цвинтаря виросла велика могила, на якій заборонено поставити напис.

От які дні. Матвій переживає їх по-свойому. Ціле його єство знов, мов слимак, згорнулося само в собі й скам'яніло. Чоло вкрилося знаними зморшками, і кожна з них наллята виразним гнівом. А все-таки він не забуває свого.

— Тобі, Володьку, на школу час! — завважив раз. — Мусиш пішки, бо ж як тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчі…

Катерина забажала й собі навідати Дермань. Добре. Значить, підуть удвох.

Вийшли раненько. Пішли шляхом у напрямку Жолобок. Минули ліс, увійшли до села. Онде свіжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дійшли до вигону. Володько звернув з дороги і знайшов те місце з виразними слідами події. Земля ще не встигла впити рештки розлитої крові. Володько зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенські осокори. Онде палац. Он хати і корчма. Онде, навіть, пасуться гуси. Небо сіре по-осінньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи шумлять, чи, Бог їх знає, як звуться їх тихі різні звуки, що не мають ні початку, ні кінця. Затям собі, Володьку, те все. Доторкнися щупками пальців ще раз цієї латки гарячої барви землі й іди далі. Йди і вчися…

І він пішов. Довга знана дорога через поля, ліси, гори і доли рідної землі. Йти по ній, чути кожний відзвук твого кроку, бачити барви неба і землі приємно, але боляче. Західний вітер жене хмари. По полях зграї вороння і шпаків. Десь-не-десь видно орачів. Скрізь розсипані барвисті рухливі плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття і гріються. Дим стелиться низом, не торкаючись землі.

Цієї зими Володько ще з більшим завзяттям пустився здобувати твердиню знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомітними рисками, що надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бій. Переможець той, хто має силу і вміє володіти ним. Життя наглядно дає йому жорстокі лекції. І черговою з них була та, яку пережив він цієї зими в непокірному, гордому Дермані. Одного ранку зненацька вступив до цього села відділ війська. Брали з вулиці всіх мужчин, кого зустрічали, і зігнали до зали семінарії. Школу розігнали. По селі заповіли суворий наказ, щоб зійшлися всі молоді мужчини на сходку. Хто не з'явиться — смерть.

Зібраних у залі клали по черзі і навчали гумовими кишками так довго, поки жертва була притомна. Така наука залізним прутом випекла в душах цілого покоління спомин і параграф закону, який передадуть з покоління в покоління, як обов'язок і осторогу. Деякі говорили:

— Так нам і треба. Не вміли шануватися в свій час — рік минув і заплата виявилась.

Єлисей з приводу цього говорив:

— Но… Злушпачили не одного… Але коли б не цих два дні, наше село стратило б десять років. Сумна це правда, але правда.

У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все нові і нові датки. З'явилися отари жебраків. Повернулися на свої місця біженці війни, знайшли на місці своїх хат руїни або ями. Прийшла зима, а з нею голод. Цілі ватаги торбоносів подалися на східні села по хліб. І от ідуть з хати до хати з торбами молодиці, дівчата. На них подерті свитки, самі взуті в постоли.

— Дайте, людоньки добрі, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас від голодної смерті. Дома дітки наші мруть. Ні хати, ні хліба. Смерть одна…

І так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг. Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотілося вбити в свою голову все, що створив людський розум, пізнати всі глибини, всі висоти. Кожний день — нова сторінка велетенської книги життя і Володько не тільки перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всіх її місць і переживав цілим своїм єством повноту її многогранного змісту.

Зовсім не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом із сонцем вставав, ішов за звичкою у садок оглядати, як цвітуть дерева. Коли піднімається сонце, вони кришталевіють і блищать. Хлопець не знає, що йому робити. Співати, танцювати.

Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають-також.

Одного дня по Великодні Володько пішов відвідати свого приятеля Володька Галабурду. Соняшний пахучий день. Черешні відцвіли, вишні осипаються, яблуні та груші в повному розгарі. По горах і долах, скрізь — там і там біло, прозоро, пахучо.

Хата Галабурди в садку. Вікна відчинені, і віти яблуні-виноградки сягають серпанкових занавісок.

Володько входить до хати. Дома — нікого, крім сестри Галабурди, Наталки. Сидить перед вікном спиною до дверей і шиє на машині. На шиї у неї висить центиметр. Сонце ллється просто на її каштанові кучері і кожний волосок світить, горить і відливає бурштином.

Володько за своєю звичкою ніяковіє. Несміло привітався, запитав, де Володимир, і що ж далі? Стоїть і невідомо: тікати, стояти далі? Очі його в таких випадках надто синіють, а щоки пашать жаром.

Наталка оглянулась і чогось зраділа.

— Ааа! Моє поважання! — проговорила вона так весело свій новий привіт. Крутнулась на свому округлому стільці і зірвалася на ноги.

— Уу, як давно, страшенно давно вас бачила. Сідайте! Трохи приємно помовчимо. А наш шибеник нажерся і хто і зна, куди подався. Кажуть, ходить у луг ворон дерти. Такий парубій, і ворони. Як вам це вміщається в голові?..

При цьому Наталка заклала свої нагі руки за потилицю і міцно натягнулася, її пружні молоді груди виразно округлились.

Володько часто бачив Наталку, знав її звички, але ніколи не завважував ані її грудей, ані темних вогких очей. Це відкриття ще більше занепокоїло його. А тут ще сонце, яблуневий цвіт.

— Ух, як втомилася! Така весна, а я, мов каторжна. Шию й шию!.. Дивіться, Володьку. Дивіться, скільки в мене праці. І все мушу перешити. А це ще від свят. Мене вже там лаа-ають… Ех!.. Але ну його!.. Не розірвуся я! Ні? Там весна така… Що в те вікно влізе весни. А вийдіть лиш отуди на гору під цвинтар і гляньте вниз. Страх — стільки того цвіту! Мама казала Володькові: висип палісадник. Де там. Повіявся і лекцій не вчиться…

Але сідайте ж! Боже мій! І чого ви, Володьку, такий соромливий. Ну, як дівчина. Такий парубок. Ви вже напевно якусь симпатію маєте. Що, ні! Но-но-но! Ха-ха-ха! Як рак. Боже! Тож ви спалахнете! Знаєте… Ні. Вам таких речей, Боже борони, казати. Читали ви Винниченка?

— Читав, — кивнув він головою.

— Ви? Винниченка? Ви Іван Царевич і читали такого автора? От вам і моє поважання.

Наталка прижмурила свої чорні очі так дивно, що Володько спустив свої додолу.

— А сонця, цвіту скільки! Боже, скільки цвіту і вже, напевно, починають співати соловейки. Ні? Напевно!

Вона підстрибнула до вікна, відщипнула срібно-рожеву квіточку яблуні і протягнула Володькові.

— Нате, Іван Царевич. Прошу. Це від мене. Найбільше люблю ці і ще конвалії. Такі порцелянові, холодні, але… — і вона цмокнула.

— Ну… я вже б пішов… — несміло заявляє Володько.

— Я вже б пі-шов… — кривиться з нього Наталка. — Це чудесно. Посидів, намовчався, начервонівся і все думає, як би драла дати. Ну, йдіть, йдіть, вельмишановний Іване Царевичу. До побачення…

Володько встає. Знадвору подихає вітер. Гілка цвітучої яблуні ворушиться, й її тінь на лутці вікна тремтить. Серпанок занавісок надувається, мов вітрильник. Десь вискіпався метелик. Його платинові крильця мигають і торкаються цвіту. Думка хлопця посилено працює. Йому надзвичайно приємно й одночасно хочеться кудись сховатися, втікти. Відчуває, як його істота двоїться, стає в суперечність сама собі. Він напружено вслухується в саму суть цього виняткового для нього менту і намагається знайти йому якусь назву. Якісь натяки, знаки, півслова. Цвіт, серпанок, метелик, голос Наталки — все одно, що прудкий вітер з різучим снігом в обличчя, від чого воно горить огнем. І от знов злилося все. Серце тремтить. Не розуміє нічого зокрема. В очах барвисте, на душі тепло, в грудях боляче.

Дівчина використовує його захоплення. Вона не думає, не розуміє, лиш чує і регочеться. Він прокидається, очі наливаються теплою синьотою.

— У вас чудові очі! — викрикує вона. — Ніколи не думала, що у вас такі чудові очі!

Це вже занадто. Все має свої межі. Володько зривається, кидає «до побачення» і біжить геть.

Наталка лишається сама. З неба ллється сонце. Ллється на цвітучі сади, квітники, на золочені хрести церков. Повно весни і хвилювань. Під ногами м'яко. Стежка в'ється лугом, на котрому зеленіє трава і барвисте горить безліч квітів. Над вільхами вертко шугають щебетливі ластівки.

Від цього дня Володько сам не свій. Світ його обмежився до дуже малих розмірів, але ціле пережите недавнє минуле не хвилювало його більше, ніж ця незначна подія.

Наталку виминав. Вчитися вже не має сили. Після лекцій не йде одразу додому. Він іде в семінарський сад, обходить гору цвинтаря, минає гай і зупиняється над Галабурдовим садком. В його пінній глибині втопився будинок хати і лиш череп'яна сіра стріха тримається поверхні. Над усім, виблискуючи сріблистими крилами, літає зграя голубів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: