Улас Самчук - Волинь (сторінка 9)

Василь помилився. Він сподівався, що Володько більше зацікавиться таким милим сотворінням.

— О, дурний ти. Ти глянь йому в рот. Диви-но… — і Василь схопив щеня, розтулив його маленький писочок. — Бачиш?

— А що там?

— Не бачиш? Дивись у пащеку. Вся чорна. Ціле піднебіння чорне. Буде лихе, а до того не сучечка, а собачок. Я назву його Пундиком. Зобачиш, який з нього псюра вийде.

— Дивись-но, щоб мама його часом не викинули в річку. А де ти його вискіпав? — Володько помітно лагіднів.

— Я знайшов його коло Чернечого млина. Якийсь дядько їхав з мішками і викинув двоє таких на луг. Одно було сучечка, я залишив її, а цього забрав. Хай хоч одно живе.

Володько пригадав батькові слова про смерть.

— Ну, так неси його додому. Я хутко прийду…

— Ти вже маму вговориш, добре?..

— Як удасться…

Володько таки не на жарт робився поважним. Зрештою, повага цього маленького чоловіка кидалася завжди не одному в очі. «Маленький та важненький», — говорив про нього дід Кошіль ще позаторік, коли він був побережником Таксаревого лісу і заходив не раз до Матвія. Спочатку Кошіль кпив собі з Володька, але згодом переконався, що жартувати годі. «Вихаратання» він не лякається, одурити такого теж не так просто. Тоді Кошіль на казки та небилиці вдарив.

О, цим, розуміється, можна купити цілого Володька. Але все-таки Кошіля він недолюблює. Пустомел.

Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гірко йому лишень, що батько так рідко коли звертає на нього увагу. Зате він один є для нього джерелом всієї мудрості та сили.

Але ще цього самого дня трапився випадок, що жорстоко підірвав Володькову повагу.

Коли Василь із щеням відійшов, Володькові стало самому сумно. Щось недобре себе почував. Якась лінь опанувала… Почав химерити. Корівки його понаїдалися, позлазились докупи в лозині та лижуться. І думає він: «Що робити? Бігати? Співати? Лізти в лозину, дертися на верби і гукати звідти? Безглуздо, ніяково. Не личить…».

Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний ставок, сполучений невеличким рівчаком з більшим потоком, перегаченим поганою греблею, яку вже сотні разів проривала повінь. У ставу риба. У річці можна ловити мацюпеньких сріблистих піскурців, можна робити з камінців та піску греблю, можна будувати млин. Але і це вже відоме, знане, набридле. Одно його справді займало — це оповідання завізників.,Їх у млині досить. Це все бородаті поважні дядьки з веселими поморщеними обличчями, з гучним і вічним реготом та твердими мозолястими руками. Цілими добами просиджують вони в млині, очікуючи своєї черги, їдять сухий хліб з кавалком сала, п'ють безліч джерельної холодної води та безупинно один одному повідають. Оповідають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском, направду безтурботним реготом.

Слухаючи таких оповідань, Володько зникав. Його не ставало. З нього лишалися тільки очі, широкі, витріщені, круглі синьо-сірі, та овальний роток зо свіжими, напухлими устами, що якось особливо, дико рожевіли, та ще його маленький гудзичок — носик.

Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився на Володька і не втримав: схопив малого на руки, до болю здушив, підняв геть над свою голову, а пізніше вліпив йому твердого, колючого та згучного поцілунка. Володькові страх соромно стало. Вся його пичка запаленіла. Дядько поліз до кошеля і видобув з його глибин два питльовані пиріжки з яблуками. Пиріжки білі, злегка припечені. Яблучний сік проникав назовні. Дядько незграбно взяв їх у широку жменю:

— На, малий, — каже…

Шлунок хлопця від самого рання нічого в собі не мав і просто заклинав його взяти… Одначе Володько сорому послухався. Ніяково. І так обличчя горить… Він, ніби не розуміє, знизує плеченятами і відступає назад. Він ще не оправився від тісних дядьківських обіймів…

— Не точись, впадеш, — зауважує спокійно другий дядько…

— Бери, дурний, коли дають, — каже третій. Дядько Павло немило здивувався, коли прийшлося пиріжки назад до кошеля ховати, і при цьому почав:

— То, знаєте, мовляв покійний мій тесть, царство йому небесне, бувають такі діти…

Але Володько вже втік. Коли про нього балачка, то йому годі… Він може лише слухати, коли на нього ніхто не звертає уваги…

Володько без вагань іде до млина. Правда, цікаво було б довідатись, що Василь робитиме зо своїм щеням, але додому ще рано.

У млині, як завжди, досить гармидерне. На греблі зустрічає Володько опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище, але він узяв собі за звичку завжди при людях, де тільки можна, кпити з Володька або робити йому прикрощі. Володько болюче це переносив, але не спромігся на рішучу відсіч, що піддавало Тонді ще більшої заохоти. Але коли хлопці залишалися самі, Тонда, здається, з приємністю слухав серйозних Володькових міркувань, при чому під носом у нього завжди з'являлися довгі і бридкі сопляки, які він підлизував язиком.

Зустрівшись, хлопці пішли на шлюз і влізли по небезпечній дошці, що дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрій колоді, що на ній опираються кросна ринви, по котрій біжить на колесо вода, і почали свої розумування, Тонда зухвало похвалявся, що він уже вміє важити мішки, красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати від дядьків хабара — три копійки, коли він змеле дядькові кілька пудів даром.

Ринвами з розгону люрить вода, повертає слизькі, чорні колеса і, розбиваючись на піняві кляки, з плюском летить під потоки. Внизу, кілька метрів під хлопцями, вирує зеленувата глибінь. Видно запінені гребені штучних хвиль, ніби там купаються табуни розбещених чортів. Плюскіт і гомін такий, що хлопці мусять, розмовляючи, кричати.

Тонда, розуміється, більше звиклий до цього і, мабуть, навмисне привів сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько гідно поводився і нічим не зраджував, що він у небезпечному місці. Навпаки. Він навмисно сів на слизькій колоді, звісив над вируючою глибиною ноги і бовтає собі ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив свої штанята.

При цьому він почав свої поважні розмови, — куди, мовляв, біжить ця річка, які риби в ній, скільки раків, де живуть лебеді, що ми живемо в Росії тощо. Все це Тонда травив, видно, тяжко. Обличчя його при таких розмовах робилося довге, ніби в лошати. Смішно виглядали його віддуті, широкі уста.

І тут сталося щось, чого Володько ніколи не міг сподіватися. Філософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на світі, крім таких цікавих для нього речей, якими заповнена його тямка. Ї зненацька з'являється, невідомо чого, Василь. Він перший побачив Володька і мусів кілька разів щосили з греблі гукати, поки його той почув. А коли ж Володько помітив брата, то по самім його вигляді зрозумів, що сталося щось надзвичайне.

— Володьку! А ходи швидше! Мерщій!..

Володько аж здригнувся і мало не стратив рівноваги на свому небезпечному сідалі. Він миттю зривається і, забувши за обережність, швидко, по гнучкій дошці біжить на шлюзі. Може, Василь жартує? Ні. Вигляд поважний, безпосередній…

— Ну, чекай, чекай! Дадуть тобі тато!.. А де твої корови?.. То ти так їх пасеш?.. Чекай!..

Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж він справді зовсім забув.

— В лозині корови, — викрикнув Володько, вдаряючи на слово «в лозині», але голос зраджував непевність цього «в лозині».

— Ага, в лозині… Піди-но, поглянь…

«В конюшині?..» — мигнуло в голові малого…

І в ту ж мить стрельнула згадка про здохлу корову, голосіння баби, слова батька… Ах, Боже!..

Він захолов. Він не знав, чи бігти до корів, чи кидатися під потоки. Кричати? Плакати?

— А де тато? — скрикнув малий…

— Біжи-но, то зобачиш…

О, горе! Що ж він тепер подіє? Бігти! Швидше бігти! Щось робити.

— Чисто корови виїли капусту, — гукає навздогін Василь. Ну, принаймні капусту. Володькові трошки відлягло…

Стрімголов наспотикача біжить він додому. Його куці ноженята лопотять по втоптаній стежці, перестрибують через маленьку річечку, в якій ловлять пічкурців, черкотять по болоті, чвиркають брудною водою, дріпаються обстріпані штанята. Нарешті його маленька постать викочується з-за лозових кущів і раптом кам'яніє… Він бачить уже свої корови. Батько оце тільки вигнав їх з капусти і сам власною особою, непорушне, мов кам'яний стовп, вкопався в межі городу. Ціла грядка білих оглоданих капустяних головок нагадує зграю потурбованих гусей.

Батько стояв неповорушно. Володько всіма фібрами душі, кожним нервом чув і розумів, що значить така стоянка. Він чує, як губиться, зникає його мужність, як під горло лізуть болючі сучки якогось жалю, як починає завмирати розбушоване серденько, як, нарешті, заливаються рідиною його очі і по щічках побігли дві прудкі гарячі сльозини. Він все-таки не плакав. Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що він плаче. Він тримав себе як справжній мужчина.

А батько, мов викут, мов залізний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою поворушив… Ні. На те він і батько. Лютий, могутній, без милосердя, як розгніваний Бог. Ні, не втечеш від нього і не вблагаєш.

Тікати! — мигнула думка. Бігти! Але куди? В річку? Хай і в річку. Тікати, бо буде зле.

Володько метнувся і зник у кущах лозини. Батько не промовив ні одного слова. Він, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме місці ще пару хвилин, повернувся і пішов на подвір'я. Прийшов Василь і погнав худобу до хліва.

Володько опинився сам-один у кущах. «Тепер довго, довго не могтиму я з татом розмовляти», — думав він. А сидить над річкою в гущавині. Росте тут, чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяної рослини. Сидить, обома руками обняв голову. Ревіти, кричати! Боже! Боже! — повторює безконечно. Хотів молитись, але хіба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли ніхто в світі не може зрозуміти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва? Мамо!.. Де є мама? Ні, він сам винен. Він розуміє це. Але… хіба ж? — Страшно подумати. Він уже бачить здоровенну батькову ручиську, що затиснула його малюсіньке рученя, тверда, заяложена ремінна батькова попруга вже танцює по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцює… Йому соромно. Він знищений. Він забитий — той Володько, що є в його очах, його мові, той Володько зникає. Його виб'є батькова ремінна попруга.

Починає сутеніти. Холодна хвиля осіннього вечора ринула лугом. Ноженята, мокрі і порепані, починають дошкульно мерзнути. Неймовірно велике і криваво-червоне сонце неохоче засувається за чорну скибу ставища. Ціле небесне склепіння гнітить своєю мармурово-холодною величчю, наповняючи всенький світ, близький і далекий, суворою, недоторкальною мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди і земля. Навіть струм холодної води бринить жорстоко. Кілька листочків на похиленій вербі безнадійно трінотять, але холодне дихання вітру здмухнуло їх, і вони летять у ще холодніші хвилі річки.

Минуло ще з півгодини. Холод і голод, щораз більше докучливі, зачинають рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. «Треба йти, може, вони вже забули». Устає і йде. Та коли зрівнявся з городом і при згасаючому світлі дня помітив нагі огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову зробилося нудно й жахливо. Дві сили боролись. Але все одно нічого не поможе. Треба йти.

Йому ж і самому шкода тієї капусти, та що подієш? Ще? Ну, що тепер?

Не живий і не мертвий переступив хатній поріг. Хай діється, що хоче.

Перша накинулася мати. Мати є завше мати. Вона знає, що чекає Володька, тому наробила тарараму. Працюють у неї лишень язик та уста. Яких тільки не дістав Володько прізвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга. Цим мати намагалась зменшити батьків гнів та відтягнути й одвернути кару, що грозила її дитині. Знала вона також, що через те й сама може дістати кілька «черезплечників» та пострибати босою навколо хати, але хіба це може стримати матір?..

Батько насуплений і грізний сидить коло столу, лупить «бараболі в мундирах», вмочає їх у сіль і міцно розжовує з хлібом. Володька він майже не помічає. Аж коли малий роздягнувся, і збирався шмигнути не до столу (не до ідла було), а мерщій на піч, у найзатишніший куток, устав раптом і батько, здіймаючи свою попругу…

— То ти, трясця твоїй матері, так пасеш худобу! — почав він, навмисне розтягаючи з притиском слова.

Володько не дослухав усього. Він, мов в'юн, метнувся і миттю зник під піччю. Спершу шмигнув під піл, а звідти потайки, попід тапчаном, на чотирьох ногах, буцаючись у перестрасі об усяку всячину, перемандрував під піч.

Володькова звинність не дуже подобалася батькові. Він зробив два кроки в напряму печі, розкарачив ножиська перед самим виходом Володькової цитаделі і безцеремонне: — Вилазь, стерво! — гримнув…

В очах Володькових лише два здоровенні брудні батькові чоботи та кінець згорненої удвоє попруги. Той кінець так страшно, так неймовірно страшно, погойдується перед очима хлопця. Залізна, вичовгана, блискуча пряжка.

— Ой, тату, тату! — вже репетував Володько.

— Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! — Чоботиська батька перед підпіччю незграбно затупали. Голос його з-поза заціплених зубів виривається. Шипучий якийсь.

— Ви-лазь мені! Вилазь, кажу, бо засічу!.. — при цьому вже не втримався батько. Нахилившись, шмагнув попругою під піч. Володько різко скрикнув і відскочив до другого виходу, у безпечний кут. Вже не видно йому батьківських чобіт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала з другого кінця, і Володько, тремтючи, буцаючись головою об мур, пересувався з одного місця на друге. Це ще гірше дрочило батька. Бачучи, що нічого з того путнього не вийде, він покликав Василя.

— Василю! А дістань-но ти мені його. Ну ж! Раз-два!.. Тягни його сюди!..

І попруга батька досить дошкульно торкнулася Василевих штанів, що збільшило його рухливість.

— Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мій!.. — лементував малий злочинець, але руку його, як він її не ховав, піймав уже Василь і тягнув на хату. Ось батько зігнувся. Ось простягнулася його пальката ручище. Ще хвилька, ще мент і безборонна Володькова ручка в тісному потиску батькової долоні.

— Ой, гвалт! Мамо!..

Але батько вже сягнув Володька. Мов легеньке пір'ячко, підхоплене буревійним поривом гурагану, так вилетів Володько з-під печі й опинився в батькових руках. Той перегнув малого через коліно. Дошкульні удари попруги посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого великим чоботом. Він звивався, після кожного удару ним смикало, шарпало, а з уст його виривався різкий та болючий рев.

Малий Хведот утік і сховався на піч у самий кут. Мати шпурнулась на батька, але її забіги не значили більше, ніж удари розлючених хвиль моря об незрушну гранітну скелю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9196
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: