Улас Самчук - Волинь (сторінка 82)

Йди, йди, чоловіче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, які тебе не торкаються. О, ні. Іван стане, постоїть, скрутить папіроса, попросить огню, не дістане і знов сховає його. А за той час оповість, що там люди толкують.

— Он, кажуть, що тікають вже ці… Женуть їх з-під самого Києва. Ох, кебто вже скорше ті большевики!..

— Большевики? Де вони?

— Йдуть! З-під Києва йдуА. Ці тікають — страх. Все кидають. Кажуть, он за тиждень і зміна влади… Знов «наші»… Від захоплення Іван зручно чвиркає кутком рота.

— З кіньми треба «осторожно». Кажуть, ці вже по дорозі забирають. Скажи там свойому дядькові.

Володько слухає і не слухає. Большевики? Ці тікають? Б'ються? Ціла Україна в огні? Все в огні. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть большевики і знов пройдуть по селах, містах нові порядки, нові закони, нові слова. Знов.

Ага. Ганна.

— Ну як? Що?.. Дала їй?

Ганна виймає щось і подає Володькові… Лист! Відповідь. Ні. Це не відповідь. Це Володьків зім'ятий листок у тім самім рожевім конверті.

— Прочитала, — каже Ганна, — і вернула.

— І більш нічого?

— І більш нічого. Тепер у неї безліч праці. Он, кажуть, большевики йдуть…

Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов… Ах… А як же Наталка? Що вона?..

Знак запиту і точка. Нема відповіді. Йди, Володьку. Йди геть. Шовкова тепла ніч і зорі поволі плинуть. А там десь у просторах ідуть большевики. Володько знищений. Він може записати собі цю хвилю, як першу лекцію. Одвертим і щирим не завжди безпечно бути. Зрозуміння твоїх почувань не шукай у когось, а силою фактів приневолюй признати їх. Жінки. Не помічав їх існування у справжньому їх вигляді. Перший зудар з ними вплинув на хлопця мов струм холодної води на гаряче залізо. Любити їх без ненависті не можна. І тут, як і скрізь, найнебезпечнішим місцем — легковажність.

Висипався ячмінь. Замовкли соловії. Зачервоніли і налилися соком черешні. Скінчилася школа.

Володько не міг перемогти в собі свого почуття. Ходив, мов ранений. Юначі його очі засвітились небезпечними вогниками ненависті. Хотілося б на комусь помститися. На пальцях відчуває замість нігтів звірячі пазурі, що час від часу показуються на світ, то знов ховаються, мов у молодого тигра.

Збирався йти додому, але майже несподівано налетів буревій большевицького наступу. Чутки і розмови про це не вмовкали, але ніхто не думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподівалися і раділи.

— О!! Чекайте! Як прийдуть ті!.. Вони цим покажуть!..

— Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Лєнін і Троцький все по-старому повернули. За комунію ні слова.

— За грабунок карається смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там взяв курку. Мужик поскаржився і большевика розстріляли мов собаку.

— Не твоє, не бери. Хочеш мати — купи!.. Такі розмови чути на кожному місці. Ніякі слова, ніякі противні докази не мають успіху. Так допекли «ці», що нікому не може прийти на думку, щоби були ще гірші. Одного ранку зненацька по кутку чутка:

— Тікають!.. Ховайте коні!

Всі, хто має коні, пре ними в ліс та хащавини. Володько схватив дядькові лошаки і пігнав «у Хвищик». Густий грабовий молодняк. Побіч рів, зарослий калиною, терном і дикими черешнями. До самого рову і далі через ліс глибоким проваллям врізалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.

У гущавині рух і життя. Скрізь поприв'язувані коні, а коло них гуртами молодь і старші люди. Коні нагодовані. Як тільки що — за повід, махнув на коня і гайда далі. На взліссі і на полі варта. У лісі також вартовики.

Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня вища від всіх дерев і звідсіль видно польову дорогу, що йде від Верхова. Видно також чеську колонію Борщівку, поля, луг. Десь на сході раз-пораз чутно гарматну мову. Між листям кругом Володька спілі ягоди. Не можна втриматися, щоб не рвати їх. Він їсть їх і спльовує кістки на землю. З-за горбка на схід по дорозі з'являється якийсь гурт людей. За кілька хвилин Володько бачить, що то вояки. Число їх невелике, а з ними один вершник.

Вояки не йдуть, а майже біжать. Варта з-під лісу подає сигнал. Володько також свиснув умовленим посвистом, щоб там, унизу, були готові. Кілька людей має зброю і коли б ворогів не багато, їх можна зовсім легко підстрілити.

Майже одночасно з протилежного кінця дороги з'являється якась підвода. Вона доїжджає до тієї дорожини, що збігає вниз «до Хвищика». Вершник, що іде з утікаючими вояками, помічає підводу, наганяє коня і чвалає їй назустріч. Підводчик раптом зривається, обертає батіг пужалном, гараздить по втомлених конях, звертає на дорожину і пре вниз у провалля…

— Стуй! Стуй, пся крев! — крикнув вершник і пустився через овес навперейми за підводою.

— Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!..

Дебела, суха коняка вершника ледь клигає вівсом. Вершник погрожує, що буде стріляти, але не знімає з плечей рушниці. Піхотинці, що біжать дорогою, теж погрози не виконують.

В той час із лісу чути кілька стрілів. Це селяни. Вершник відразу зупиняється, круто повертає коня і тікає назад вівсом на дорогу.

«Пак! Пак! Пак!..» — впало ще кілька стрілів. Вершник зо всієї сили острожить коня, але відразу щось з ним сталося. Він випускає з рук повід, деякий час ще незграбно підгицує на сідлі і далі падає на землю.

В той час з-за гори, звідкіль вибігли вояки, вигулькнуло ще кількох вершників. Пригнувшись до кінських ший, вони навзаводи пруть вперед. Піхотинці, що біжать спереду, починають нервуватися і нараз розсипаються по полю.

Знов чути кілька стрілів. Деякі попадали просто на дорозі. Але вершники пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблі.

— Ааай! Матка Боска! — виразно вчув Володько і побачив, що піхотинці позривались на ноги та попіднімали вверх руки… Але шаблі вершників замигали над головами піхотинців. їх все меншає. За хвилину вершники кидають усе і з місця пруть далі. Ще хвилина, і вони сховалися за могилою.

Володько швидко злазить з черешні і, розгортаючи галузки кущів, біжить до коней.

— Большевики! — гукає він. Але там уже всі знають про це.

Із села прибігло кількох розчервонілих і засапаних дядьків:

— Вертаймось додому! Большевики!

— Додому! — подається далі ланцюгом чутка. Прибігли також ті, що стріляли, з рушницями «на пасі». Вони вдоволені своїми успіхами. Все-таки не даремно «патронів» висмалили.

— Це я його так, — хвалиться Іван Сурко.

— Нєє.. Бреш, брате! Он і Мифод свідок. Я! їй-бо, я!..

— Та не бреши!..

— Хрест на церкві, комин на хаті, що я…

— Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай там, — і тикнув пальцем у небо, — на тебе його й запишуть.

— А в селі, — захоплено оповідає відомий ентузіаст «зміни влад» Терешко, — пооовно! Повно! — з притиском зазначує. — В'їхали й одразу: «Гдє староста?» І різнув матюком. Кавалерія з «красним хлагом» пролетіла… Кажуть, сам Будьонний…

— Ну… То «наврат»… — сумніваються скептики. — Який-небудь з менших.

— Але кавалерія! Ех! Кожний, як вогонь. Сорочки розхристані, шапки набакир. «Ті» ще в селі з маслом та сметаною розправлялися, а ці, грім їх убий, як з неба! Ох же й наклали їх. Ні одного «в плєн»… Всіх — на місці…

— Здорово! Звісно пани. Сметаною захопилися.

— А баби після, знаєте, оджогами їх, коцюбами! А це тобі, Яську, сметана! На, на! Їж!..

— Ай, да баби! — гукають будьонці. — Так їх, панов, сукіних синов!..

Всі вдоволені такими вістками. Більш нетерплячі хапаються вести коні додому.

Обережніші втихомирюють:

— Почекай. Не прися на рожен… Чорт ніколи не спить. Нарвешся на такого, заметуть тобі коники, як стій…

— Ні чорта. «Ці» не чіпають…

— Не чіпають. Почекай побачиш. Уже «їх» досить було. Хто не прийде, не скаже— на, тільки — дай… Ні?

— Звісно.

Дядьки вичікують. Аж надвечір розвідка приносить остаточну вість, що все тихо. Виїхали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На дорозі лежать розкидані «Яськи», але на них не звертається уваги. Завтра накаже староста й підберуть. За Осовцем, там, де Мізоч, заходить велике червоне сонце. Навкруги тихо. Хтось затягає пісню. Решта підхоплюють і в її звуках никнуть усі події дня. Ніби нічого й не сталося. От водили собі коні на пашу, а тепер вертаються додому.

У селі повно чуток, але ні одного большевика. Увірвалися, наїлися самі й коні, і далі. Здається, то не люди, а буревій. Коні їх загнані, вічно в милі, що, змішавшися з порохом дороги, творить ніби шкаралущу. Одяги різні. Англійські, старі німецькі, російські. Зброя також різна. Одні шаблі справжні козацькі, і вони самим своїм виглядом наводять на людину неприємне почуття. Вигляд їх — вигляд диких. Чорні від сонця і вітрів обличчя. Груди розхристані, сильні, оброслі волоссям. Мова їх рішуча, коротка — наказ і лайка. Перечити їм небезпечно.

Володькові пригадалися оповідання про татар, Пугачева, Стєньку Разіна. Це вони — душі минулого, мешканці безмежних степів злетілися в орду і під зручним керуванням ханів пруть на захід.

Минає кілька порожніх днів. Спіє жито, ячмінь. У селі спокій. Одної суботи парний вечір. Над заходом у нерішучості зупинилася отара хмар. Поволі вони піднімаються по небу. Дійшовши до якогось місця, бризнули вони теплим дощем і розтопилися. Сонце сховалось. Показався молодик і кілька зір. Дерева ніби спітнілі. З землі піднімається легкий теплий туман. Віддзвонили на вечірню.

На полях «за Поповим» крики. Полями від Мізоча біжать люди і кричать. Що сталося? Від крайніх хат добігають неймовірні вістки. З Мізоча прибігли люди і перелякано оповідають, що з лісів вийшло дуже багато поляків. По дорозі вони нищать усе.

Того самого вечора в Бущенському лісі розпочалася гарматна канонада. Раз за разом бовхали гармати і робили довгу й гомінку луну. І не відомо, хто з ким б'ється, де вороги. Село принишкло і мовчить. Люди виходять у садок. Місяць, зорі, тіні на землі, легкий теплий туман і гарматні вибухи з лунним шумом.

Аж ранком прийшли вістки: Бущенщиною на захід сила-силенна поляків просунулась. Мов злива. Без доріг, без ладу, отак просто, хто кудою, під розлогим прикриттям лісу. У деяких місцях зупиняться, обернуть кулемета, сипнуть у небо «по кавалерії» і знов втіки. А будьоновці, мов чабани, зо всіх боків на кониках гарцюють. Часом десь гармата загуде і лупить у саму гущу.

На другий день народ коло церкви. З'явилися набундючені «хлюсти» при французьких шаблях з острогами. Це все ті, що «з первих днєй революції под красним знамєнєм кров пролівають». З Дерманя їх чимало таких пішло «туди», а тепер вернулись, щоби показатись усім, що з них вийшло та й кому треба носа втерти. Тепер вони пуриси великі. Тепер їм море по коліна. Тепер «твайо-майо, а майо не твайо». Захоче — з поповою дочкою в танець піде. Дудки відмовить, коли вся власть савєтам, коли хто був нічим, той усім.

В понеділок рано «заказали» коні вести «на прийом». Повели. Кіннота коней потребує.

Від самого Києва без відпочинку пруть. Впав кінь — покинув, другого давай. Буревійним маршем пролетіли Україну, і «дайош Варшаву».

Через село «коло Попового» пройшло того не мало. Обоз. Київці, волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На возах чорні люди з червоними ганчірками. Скриплять немащені вози, тріщать колеса, падають коні. Матюки, курява, поржавілі рушниці. Реве гармонія:

Я на бочкє сіжу,

а пад бочкай слізка,

утєкайтє, палякі,

бальшевікі блізка.

Хрипить гармонія, хрипить забитий курявою голос. Іде орда зі сходу на захід.

Український степ, Дон, Волга. Далека Азія, жагучі вітри, сипкі піски. Очі бронзові, скісні, а на чолі шарпає вітер зруділе волосся. Все то під барвою Маркса. Все то слухняні й п'яні слуги великого «пророка». Хто визбирав їх таких якраз, як треба, таких, один на другого подібних, таких хижих і таких спрагнених перемоги?

Буржуй, бєз разсуждєнья

давай-ка міліони…

теперь нашє правлєньє,

тєпєрь наші закони…

Так. Це їх «правлєніє». Це також їх закони, писані не чорнилом, а живою кров'ю на живому тілі конаючої імперії.

Ех, яблучко, куда котішся?..

Хто знає, куди. Хто скаже, яке заборонене дерево зродило тебе і який гріх зірвав тебе та пустив котитися. Маркс? Царі? Сатана, що збурив пекло, щоб на його місці поставити сатанський рай?

І, здається, нема ні кінця, ні краю тому обозові. Хто кормить їх? Земля. Адже ж вони «за землю і волю кров ллють». Хто має їх кормити. Он на полях вівси зелені. На возах коси. Он пасуться селянські корівки. Село «самообложиться» і дасть. Не дасть — «реквізиція лишків». Не хватить — «все на фронт»… І тоді не запитають і не попросять. Візьмуть, а хоч, то й кулю в лоб додадуть.

Володько йде в село. Близяться жнива, але село святкує. Приїхав і зупинився якийсь штаб. Ні. Не штаб це — цирк. На всіх парканах, стовпах, воротах, скрізь, де тільки знайшлося догідне місце — плакати. Ось бородатий кацап сохою оре поле. На нього нападають здоровенні пси з написами:

Дєнікін. Петлюра. Колчак. Юдєніч. Врангель. Кацап хвицає постолом, лупить Дєнікіна в зуби, Петлюру в бік, Юденіча в зад, Врангеля піймав за хвіст, розкрутив і вишпурнув за Чорне море. Ось там нарисовано, як Пілсудський навзаводи кидає Київ. Його воїнство з «яйками», сметаною, курми, «квасьним млєкєм» пре за ним навздогін. Баби з коцюбами женуться за втікаючим воїнством. Під усім підписано: «До лясу, панове! До лясу!»

«Ми на горє всєм буржуям міравой пажар раздуєм!»

«Мір хіжінам, вайна дворцам!»

«Да здраствуєт красная армія — защітніца слабих і угнєтьонних!»

«Пралєтарії всєх стран — саєдіняйтесь!»

«Релігія — опіум народа!»

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: