Улас Самчук - Волинь (сторінка 84)

Застав його у винятково дивному стані. Зробив собі зі снопів буду й у ній живе. Вдень жне або косить, їсти приносять йому. їсть мало. Зеленину, хліб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлібову печеру ряднами.

Тепер саме чудова погода. З небесної висоти світить повний місяць. Зі села чути вояцькі співи і гру гармонії. Коли Володько прийшов, Матвій умостився якраз для відпочинку. За своєю звичкою ліг горілиць, ноги і груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старі великі чоботи, на голові кашкет. Місяць ллє своє сяйво на поля, на стерні, на півкопи і на Матвія.

— Де ви, тату? — запитав Володько. Матвій почув голос сина і швидко звів голову.

— Тут — сказав він. — Це ти, Володьку?..

— Я.

— Прийшов?

— Так.

— Коли вийшов?..

— Сьогодні раненько…

— Го-го! То ти мусів добре смалити… Болять ноги?.. Володько нагнувся над батьком, найшов його руку і поцілував її.

— Трохи щемлять… Ішов навпростець. Через ліси…

— Так ліпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також «товариші»?..

— Ну, а хто ж. Повно. Батько зітхнув.

— Повно, — повторивши Володькове слово і не знає, чи казати що далі, чи ліпше мовчати.

— Перед двома днями заходив до Юхима, — промовив Володько. Матвій зацікавився…

— Ну, й?.. Як він?

— Казав здоровити вас… Обібрали його дотла…

— Не диво. Кого ж вони не обібрали. А як ще кого не обібрали — обберуть. А старий ще тримається?..

— Тримається, але обіцяв скоро зложити руки. Каже, що старий…

— Вісім десятків прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що твориться… Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би зігнали народ на сходку, хай би обложили… Але ж отого, що вони творять… Рвуть, толочать, грасують… все ж то праця людська… А для них то плювак. Думав: підпалю все до чорта і хай вигорить. Рука не піднялася. Поки жиєш, за живе думаєш… А наших там ніде не чути?..

— Наші ж з поляками…

— Додумались. Найшли собі пару…

— А про Василя нічого?..

— Мовчи тепер. Не згадуй. Нічого не чув. Пішов отоді, і як у воду.

Батько й син по довгій розлуці не мають більше слів для розмови. Все відоме. Все сказане.

— А вам тут не холодно, тату? — питає по хвильці мовчанки Володько.

— У житі? Ні. Навіть люблю тут. Пахне колос. Земля. А помовчавши, додає:

— Ми люди хліба і землі. Тому нас і ненавидять оті… Він мені каже: кров чужу пив. Я? Хм… Кулак… А коли так — хай буде кулак! Хай я кулак!.. Хай мій син — кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був… Треба мені було в народ іти і на кожному перехресті проповідь казати: люди! Йдіть всі право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он ці… пролетарі, як то вони себе йменують… Жид з ними, китаєць з ними, татарин з ними, ціла Азія з ними. Завели балаган. Он у селі паперів навішали, театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людові голову одурманити, щоби знищити його. Там обіцяють, а тут беруть… І заберуть.

Все чисто заберуть… Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде і згинуть!..

— І Юхим так каже, — зазначує Володько.

— Бо то правда. Скільки б не були при власті злодюги і брехуни — кінецьїм надійде. Ви, діти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В Україні досить розумних і чесних людей. Я півсотні літ день-денно лив свій піт, трощив свої кості. Плуг, коса, сокира, лом… Тепер нема на мойому тілі місця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав, виростете, хай маєте. І все дарма. Сьогодні прийшов паршивий шарпатюга до моєї хати, сів і розпорядки дає… Ууу!.. Як шкода, що сили нема. А то одною рукою в'язи скрутив би і вишпурнув би на гнійницю. Пролітарія! Воша смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор. Міліон на Голготу має йти, бо, бач, босяк і злодій задумали собі в панів бавитись!..

І Матвій урвав свою мову. Володько ще ніколи не чув такого гніву в батькових словах. Ні. Це не Матвій гнівається. Це гнівається земля, хліб. Це гнівається потоптана й опльована справедливість.

Перерва. Мовчанка. Мідяне сяйво лудить поля. Володько хоче відпочити. П'ятдесят кілометрів — кус дороги. Встає, кидає батькові добраніч і відходить.

На другий день пішов косити грабками ячмінь. Він перестояв і покляк. Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на «театри». В одній клуні збили сцену. Народу зійшлося безліч. Відкрили «брезент» і Володько побачив буржуйського офіцера та його денщика Голопупенка. Офіцер в карти грає, п'є шампан і лущить морду Голопупенка. А цей кривиться мавпою, меле нісенітниці. А юрба реве реготом з пришелепуватого хахла. Нещасна, забита юрба. Політрук Йойна Ціперович гаркавим голосом дякує за відвідини, просить не забувати гостинної червоної армії. Реве обховзаний грамофон, гойдається червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюціонера.

Село дістало наказ пекти для червоної армії хліб. Сільський комітет зібрав муку. Пшеничну, житню, ячмінну, вівсяну, яку хто має. Зсипали все докупи, розважили на «паї» і роздали господиням. Хліб той завтра має бути відставлений на фронт «бійцям». Село мусить дати «наряд» підвід. Але всі підводи були вже в наряді. Деякі тижнями гуляють по лісах. Стратон, що вмудрився заховати свої «орлята», не вилазив з гущавин. На нього почали ремствувати:

— Як то? Я вже третій раз іду, а той ні разу.

— Він у млині…

— У млині. Щось там дуже довго мелеться… Кожний раз, коли тільки треба підвід, то він або в млині, або до Дерманя поїхав, або на торг… А коли ж він буде дома?..

На цей раз до Стратонової баби прийшли не свої, а «товариші». Сказали їй:

— Слишь, баба… Не явиться твій старик до завтра, з хати один попіл буде.

Над ранок Стратон приїхав з ярмарку. Коні спали, бо кормив їх мало. Серце його на кусся рветься, коли бачить, як його Шпак і Білогривий «скидають стерво», тратять блиск, випинають клуби та ребра. Та що робити. Заберуть як стій. Усім забрали.

Крім Стратона, з Дерманських хуторів назначили в наряд нового Тарасового приймака Макара, Тита Когана та Володька. Матвій почув про це і тільки рукою махнув.

— То… Хто знає, чи приведеш назад коні… Як заженуть під Варшаву…

— Но, — каже Володько. — Будемо бачити. За цей час Володько навчився дещо большевицької мови. Тримає себе певно, говорить рішуче, з присмаком. Один матюк ніяк не дається йому. Не повертається язик на це мерзенне слово.

У Матвієвій клуні, крім коней, примістилися шевці. Весь час шиють фронтовикам взуття. Вечором один підходить до Володька.

— Слиш… Таваріщ. Скажі, гдє дєвкі хорошіє. Палучіш на сапагі товару.

Володько подумав і сказав:

— Підем у село. Покажу.

Пішли. Таваріщ радіє. Володько завів його під хату Соловія. Старий вже помер. Лишилась його горбата й осліпла бабця.

— Туди йди… Там прекрасна фея мешкає, — показує Володько.

— Вот харашо. А прімьот?

— Канєчно. Она такіх любіт.

— Ну… Палучіш на сапагі.

І большевик пошелестів через кукурудзу під хатину Соловеїхи. Володько посміхається і йде додому.

— Сукін ти син! — лається на другий день большевик.

— В чім справа? — питає Володько. — Сам знаєш. Зашел, а там столєтная яга. Тьху, чорт бері!..

Володько регоче.

— Дурак ти, товаріщ… У неї дочка є. Не бачив?..

— Врьош? Нєт. Дєвкі нє відал.

— Мало чого ти не бачив. А де товар на чоботи?

— За что? Обманул мєня і єщо…

— Нє обманул. Сам ти матня безнадійна. Сьогодні піди ще раз, але порядно обшукай хату. А товар давай. Обіцяв, так давай…

— Ну, на подошви достанеш. Чорт с табой. Но, как ти мєня обдул… Сматрі…

Володько сьогодні від'їжджає на фронт. Він міркує, як би йому виховзнути від цього. По обіді запряг коні, сідає на віз і їде в поле. Там за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько має намір поїхати туди, набрати конюшини, а як ніхто не слідкуватиме, чкурнути в ліс. Але тільки він виїхав на поле, як від хутора Хоми Еттоє виривається охляп на коні будьоновець. Володько побачив його, вдарив по конях батогом і пустився вчвал. Будьоновець пре навпростець через овес, махає люто кулаком і матюкається. Але Володько не оглядається. Він їде, як може швидко. Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже виразно чути ззаду його матюки. Володько розгонно під'їжджає до покосів конюшини, круто повертає, злазить з воза і спокійно починає класти конюшину.

Приганяє будьоновець. Кінь тяжко дихає і прихає піною.

— Ах ти, сукін син!.. А я думал, ти удірать? Развє ти нє відял, как я скакал?

— Кто тєбя знаєт, чево ти скакал, — каже спокійно Володько. — Мені он треба на дорогу паші.

— Ну, ладна. Бєрі пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьот. Вот чорт какой…

На дорогу Настя нав'язала Володькові вузлик хліба і сала. Володько виїхав. У селі чекають на нього Макар, Тить і Стратон. Тить і Стратон нервуються та лютують. Особливо останній.

— Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмі написано: прийде час і не останеться каменя на камені. У «откро-веніях» ясно писано, що Анцихрист родиться від жидівки. А Троцький хто? Не жидюга? Зібрав христопродавців і пре на народ християнський.

Тить слухає Стратона, але йому інше в голові.

— Ой-йой-йой! У мене на полі всі коси. Прийде сльота і все погниє.

Макар і Володько, як молоді, спокійно дивляться на справу. Макар тільки побоюється, щоб йому його білих кобил не забрали. При від'їзді тесть наказував: — Заберуть, то й самі не вертайся. Гляди мені!..

Макар чоловік спокійний, рівний, неговіркий. Колиі прийдеться до діла, хто знає, чи не вкладе він спокійної когось з «товаришів».

Всім чотирьом хуторянам вложили не хліб, а набої. Виїхали надвечір. З села виплутався довжелезний обоз і посунувся хвилястим шляхом. Для охорони приставлено відділ кінноти.

Над Крем'янцем сідає велетенське сонце. Хмарою знімається з дороги курява і засипає вуха, ніс, очі. Один за другим поволі котяться вози. Коло Крем'янця зустрілися ще з якимсь обозом, що йде напроти. Курява ще збільшилась. У деяких місцях підводи затикають шлях і цілий обоз зупиняється. Хвилина тиші. Після задні гукають:

— Ей, там! Поганяй!

— Стой! Куда паєдєш? Нє відіш, чтоль?.. «Гі-гі-гі-гі!» — ліржать і прихають коні. Хтось заводить «яблочко»…

Ех, яблочко, да наліваєтся,

Махно жіда осєдлал

і катається.

Серед ночі обоз в'їжджає в якесь село і зупиняється наніч. Підводи самі собі шукають пристановиська. Володькові вдається попасти під браму якогось дядька. Все-таки під накриттям ліпше, хоч ніч тепла, місяшна. З Володьком весь час тримається той самий будьоновець, що виганяв його.

Зупинилися. Володько впорює коні. Передовсім мусять дещо прохолонути. Після напоїть їх та підчепить до дишля опалку. Тим часом виняв шматок хліба, сала, розломив усе наполовину, одну собі, другу будьоновцеві.

Той взяв. їдять і гуторять.

— Чорт знает, кагда ета вайна кончітся, — скаржиться будьоновець. — Ваюєш, ваюєш, а что с етаво — чьорт знает…

— Глупа війна, — зазначує Володько.

Далі Володько відчіплює коні і веде їх до води. Посеред села тече річка. Вода чиста. Місяць відбивається і сипле у вічі скалки проміння. В осоці стависька крекотять жаби.

Коні жадібно п'ють. Володько їм підсвистує. Після веде їх до воза, закладає опалку і вмощується спати.

Ледь світок зчиняється крик. На сході яскраво-червона заграва. Над річкою білий кострубатий туман. Зо всіх дворів виїжджають підводи і лаштуються на дорозі. Вздовж возів чвалом пролітає на конях кількох вершників. У їх руках тріпочеться червоний вилинялий прапор. Стратон стоїть навколішки на своєму возі й уголос демонстративно молиться. Він хреститься широким розмашистим хрестом і вичитує «Отченаш», «Вірую», «Богородице Діво». На нього зо всіх боків сипляться матюки, кпини, але він не зважає.

Закінчує молитву словами:

«Господи, Боже неба і землі. Ти великий і могутній. Твоєю волею живе все на землі. Не допусти, щоб нечиста сила посміялася над твоєю величчю»…

— Ей, старік! — гукає якийсь большевик і додає мерзенну в своїй винахідливості лайку.

Обоз рушає. Володько шукає торби з хлібом, щоби поснідати. Але находить в ній тільки маленьку скибочку хліба. «Зжер, сукин син», — думає Володько, а вголос звертається до будьоновця, що ще поруч…

— Товаріщ! Ей, таваріщ? Ти сожрал весь хлєб. Ето нє потоваріщескі…

— Врьош! Я твоєво хлєба нє брал, — відгризається будьоновець.

— Но, но. Нє валяй дурака. Сожрал і канєц, — спокійно додає Володько.

Обоз виповзає з села і розтягається рівниною. Сонце піднімається, підбирає росу і починає припікати. Направо й наліво поля. Озимина в копах. Ярина ще на пні. В долині видно Божу Гору. Битий шлях тягнеться долиною Ікви.

Це місце, де шаліла велика війна. Села починають означуватись. Городи зазеленіли городиною. На полях засипають окопи. Коло полудня обоз досягає Божої Гори. Звідтіль чути глухе тріскотіння кулемету. Кіннота, що їхала спереду, звернула наліво і «пішла в атаку». В обозі повстала мішанина і рух. Всі квапляться швидше минути гору. Хтось дістав рану. Комусь вбито коня. Широким рівним полем у напрямку гори летять вершники, що здалека видаються зграєю гончих псів. З гори вирвалось кілька гарматних стрілів.

— На шрапнель беруть! — гукає хтось. Серед метушні Стратон десь дістав сокиру і вибив з власного колеса кілька шпиць.

— Сторонісь! — чути різкий крик ззаду. Обоз з'їжджає на праву сторону дороги. Швидким чвалом пролетіло кілька гармат. Коні в милі. Люди сердиті. Колеса гармат грюкотять по нерівному бруку. Крик, стріли.

Обоз починає їхати чвалом. Ось тільки минути гору, пересікти річку, а там знов безпечно. Міст на річці нашвидко збудований і гойдається. Але тримає. Навіть гармати витримав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: