Улас Самчук - Волинь (сторінка 85)

За годину обоз втихомирюється. З сусіднього села чути вибухи гармат. Це «стали на лінію» ті, що недавно приїхали. Вони завзято обстрілюють Божу Гору.

Пополудні обоз в'їхав до більшого села, в якому повно кінноти і підвід. Коні потомлені, спраглі. Люди чорні від спеки і вітру. Володько хоче їсти, але про якесь задоволення цього хотіння нема чого й думати. Перш за все необхідно напоїти й покормити коні.

Дуже дивно бачити, що Стратонів віз став зовсім нездатним їхати далі. Шпиці одного колеса вибиті. Драниці драбин стратилися, солома зникла і скриньки з набоями лежать на голій дошці.

— Не можу далі їхати й кінець! — рішуче заявляє Стратон якому старшому. — Ну посудіть самі…

Старший видався «плохий». Оглянув розбитий віз і заявив:

— Чорт с табой! Катісь сєбє дамой! А патрони розложіть на другіє вози.

Стратон заметушився, мов опарений. Схопив скриньку і переклав Титьові. Другу Макарові. Третю хотів дати на Володьків віз, але якраз десь взявся будьоновець, який рішуче спротивився.

— Пашол вон! Хатіш чтоб тєбя с'єхал? Валісь ти с сваїмі патронамі к чортовой матєрі. У нас нєт мєста!

Стратон не має часу змагатися. Дві скриньки патронів скидає на землю і біжить до старшого.

— Так я вже їду!.. Таваріщ старший. Я вже їду…

— Атвалівай! — кричить той. Стратон швидко обертає коні, поспіхом частує їх пужалном і від'їжджає.

— Хитрун, — байдуже заявляє Клим. Тить лютий і тільки спльовує чорною густою слиною. Володько посміхається.

Хоч-не-хоч, а Володькові прийшлося таки взяти на свій віз одну скриньку набоїв. Другу вложили Макарові.

Обоз виїжджає далі. До нього долучується ще кілька десятків возів і відділ кінноти. На місце «будьоновця» до Володька пристає якийсь новий вершник. Кінь і одяг зраджують у ньому когось більшого, як звичайного козака. Володька почав він кликати «мальчик».

— Єду с табой! — заявив він Володькові. Час від часу до нього під'їжджають вершники, і він дає їм розпорядки. За селом обоз повертає наліво і сунеться навпростець без дороги через засіяні поля. Ні початку, ні кінця його не видно.

Тільки десь там далеко, далеко спереду помітно тріпоче червоне полотнище і чути спів. Володько вже чув ту пісню. Це переробка «Стєнькі Разіна».

Із лєсов, лєсов дрємучіх

Будьоновци ідут.

В сваїх руках магучіх

Савєтов флаг несут.

Ми люді, люді всє простиє.

Крєстьянскіє сини.

Разбіть палкі стальниє

Паляков созвани.

Спів сильний, розгульний. Нема часу роздумувати над ним, але Володькові повстають в уяві «дрємучі» ліси і ті «розбійнички», що на схрещених мечах несуть свого раненого отамана. Мимохіть чується й сам учасником якогось шаленого походу розбійників. Суворі, загорілі люди. Стрілянина. Ні одного слова без триповерхового матюка. Побіч їде на коні сильний, загорілий, з горбатим носом козак. Кашкет його набакир. Зір вперто скерований наперед.

— Куди їдемо, товариш? — запитав Володько.

— А вот увідіш. Сіді й малчі! — відповів той. Володько чує дошкульний голод. Тить також скаржиться. Коні зовсім потомлені. Минають села, поля. Сонце хилиться до заходу. Спека спадає.

Надвечір в'їжджає обоз у село. Підводи роз'їжджаються. по подвір'ях, тому, мабуть, тут зупиняються наніч. Володька, Макара і Титя тримають окремо, їх завели на город, поставили просто на буряках і сказали чекати, поки не прийде новий наказ.

Володько одразу береться розшукати щось попоїсти. Йде на город, вириває кілька стручків фасолі, вигребує бараболі і береться варити юшку. Але в чім. Рада проста. Йде до господині городу і просить баняка.

— Боже, Боже, — тошніє жінка. — Перший рік, як засіли після біженства, і знов отака пагуба. А смуток би на них лихий найшов.

— Ми, тітко, не по своїй волі. Нас вигнали. Я от взяв з дому хліба, і большевик вкрав. Сам цілий день, як собака, голодний.

— Хіба я на тебе кажу. На них. На отих волоцюг… Боз-на-відки прийдуть і топчуться по городах…

— У нас вони все знищили. Нічого не шанують.

— Кара від Бога і більш ніщо…

Володько взяв баняк і хоче йти.

— А чекай-но, — зупинила його тітка. Пішла в сіни, дістала кусник доброго житнього хліба і великого кислого огірка. На, хлопче. Хоч що-небудь поїж. Самі знаємо голод.

Володько подякував, стоячи з'їв хліб та огірок. Після пішов з баняком до своїх хуторян. Там натрапив на велику несподіванку. Саме приїхали з фронту козаки. Багато їх коней поранено. Кожний власник таких коней кидається до підвідчиків, щоб замінити скаліченого коня на здорового. До Володькових коней також один присватався. Оглядає кобили, міряє. На поводі у нього великий сивий кінь. Задня його нога прострілена.

Володько дивиться на нього, а далі питає козака:

— А де ви цього коня взяли?..

— А тєбє что?..

— Мені він знайомий. Не в Тилявці часом?..

— Да. Может бить. Там ми стоялі…

Не було сумніву. Це Матвіїв Шпак. Володько одразу пізнав його, хоча він дуже схуд.

Колись веселий, стрункий, тепер повісив голову. Задню підстрілену ногу весь час тримав у повітрі.

— Це мій кінь, — каже Володько. — Ви узяли його у мого батька. Більш ви в нас не можете нічого взяти. Обидві ці кобили жеребні і за пару тижнів матимуть лошата.

— Да. Ето не гадітся, — заявляє козак і після того пристав до Макара. У цього також кобили. Дві череваті старі кобили. Козак оглянув одну й заявив: — Вот ету випрягай.

— Хіба ж вона годиться під сідло. Це ж не коняка, а корова. Я сам у кавалерії служив і знаю, що до чого…

— Всьо равно. Нет лучшей, а ваєваць нада. А тєбє вот ету: лошадь дам. Ето лошадь первой сорт, только прострелена. Я обещал сотню ляхов за нєйо на тот свєт отправіть.

Нічого не помогло. Одну з Макарових кобил випрягли і забрали. Макара на цілу ніч відправили додому. Що він тут з каліченим конем робитиме? Лишився Володько з Титьом.

Володько ще зварив юшку, пішов до одинокої на цілий полк польової кухні і випросив жменю солі, щоби посолити її… їли всі три. Юшка недобра, пісна, але нема часу перебирати. Тить молов на всю. Макар не квапився. Вигляд у нього кислий. Він непевний, чи його виміняний кінь дійде додому.

Макар від'їхав. Сонце захопить і починає сутеніти. Коні вже під'їли. Володько і Тить стоять і не знають, що мають. робити. На землі купа скриньок з набоями. Десь за селом чути, як строчить кулемет. Якийсь большевик розносить і роздає часописи. «Красноармеец» і «Красная Звезда». Друковані вони на сірім поганім папері. Володько дістав два часописи і почав читати.

Велетенські успіхи хороброї червоної армії. Накази. Описи. Оповідання. Вірші. Володько читає так довго, поки не стало зовсім темно. Після роздумує над прочитаним та вслухується в настрій оточення. Йому хочеться затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж не звичайний вечір. Таких вечорів мало буває. Колись він сам згадає не раз цей винятково дивний час і, може, колись, на старості літ, сяде й розкаже своїм дітям та внукам про те, що діялось на нашій землі. Всі будуть слухати й казати: «Слава Богу, що минуло, а ще більша Йому слава, що лишило нам науку. Нам і нащадкам нашим».

Місяць піднімається, тіні густішають, на патину буряків сідає роса. По селі крики коней і людей. Тить розлігся на. взнак на скриньках набоїв і хропе. Коні жують зів'ялу, зім'яту конюшину. Ну, думає Володько. Мабуть, тут і переночують. Але ні. По часі розгонно під'їхав той самий вершник, що їхав з Володьком.

— Мальчік! — загукав він. — А, мальчік! Паєзжай за мной. Старік тоже!..

Володько зіскакує з воза, будить Титя, вкладає собі й Титьові на віз скидані Макаром скриньки й рушає. За ним їде Тить.

Виїжджають за село. Місячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими деревами. Далеко спереду маячить вершник. Десь ззаду дроботять коники Титя. Проїхали з годину й опинилися в якомусь не то садку, не то гаю. Зовсім тихо, хоча під деревами видно вози й коні. Вершник знаходить місце для Володька, а Титя веде ще далі. Володько під'їжджає під розлоге дерево і зупиняється наніч. Розпрягає коні, прив'язує їх так, щоб вигідніше могли відпочити.

За хвилю приїжджає вершник. Він дає Володькові мотуз і каже, щоб пішов отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й приносить добру в'язку вівса. Вершник прив'язує свого коня до Володькового воза і питає:

— Єл ти что?..

— Мало, — відповідає Володько.

— Ну так паді са мной…

Мовчки обидва відходять. Ідуть досить довго. Приходять в гущавину гаю. Тут стоїть обставлена високими дилями загорода, посередині котрої палає велике багаття. Навколо лавиці, столик, комердяки. Скрізь стоять, сидять, лежать люди. Мужчини і жінки. Ці останні стрижені, у мужеських одягах і в кепках.

— Здаро, братва! — проговорив вершник.

— Здравя желаєм, таваріщ командір! — відповіли йому хором.

— Чай єсть? — запитав командир.

— Єсть…

— Тяні сюда! Кто там сєводня хазяйка?.. На двоїх лєй. У мєня вот маладой таваріщ жрать хочет. Ну как ляхі?..

— Нічаво. Наші пака толька балуют. Сєводня ссаділі єроплан.

— Їхній?..

— Панятно. І то обознікі, с вінтовок… Гріцко-шорнік здорава бйоть. Трі пана забралі і ломаную машіну…

— Жівиє пани?..

— Жівйот. Адному тока башку свернуло.

З'являється теплий в алюмінієвих чашках чай, чорний грубий хліб і холодна яловичина. Командир їсть стоячи, Володько присів на ісусні дерева. І чай, і яловичина смакують надзвичайно. Володько їсть і розглядає обличчя людей та їх одяги. Сяйво багаття яскраво освітлює ці дужі у шкіряних одягах постаті з крутою й уривною мовою. Називають себе політруками, воєнкомами, або просто «командірами». Розмова точиться живо. Час від часу зривається й вибухає буревій реготу. Сильні білі зуби блищать у сяйві полум'я.

З'їли, що подали.

— Сит? — запитав командир Володька.

— Кажеться, — відповів той.

— Вот eтa вазьмі с сабой, — і подає боханець хліба і торбину цукру. Володько мовчки бере і відходить до свого воза. Глибока ясна ніч. Місяць звівся на височінь і світить завзято.

Володько примостився спати на возі. По деякім часі приходить командир.

— Спіш, мальчік?..

— Сабіраюсь, — відповідає Володько.

— А мнє будєт там место? — питає далі.

— Пожалуй, хватіт, — каже Володько. — Вот здесь, — і сам відсувається на бік.

Командир пробує, чи досить соломи, йде кудись, приносить оберемок вівсяних отрубів. Стелить для себе і для Володька. Після обидва лягають разом горілиць. Через віти дерев моргають на них зірки. Десь-не-десь прокрадається' пасьмо місячного сяйва. Командир сильно позіхає і починає розважати.

— Ех… краще було б півнем родитись… Не людина, а хмара летюча. Сьогодні тут, завтра за тридев'ять земель, а післязавтра в чорта. Ти сам то звідки?

— Я? — перепитує Володько. — Тутешній. Волиняк. Верстов вісімдесять від цього місця… — Цілком поважно відповідає Володько.

— Батька маєш?..

Володько відповів. Після командир зацікавився Володьковою освітою. Дістав відповідь…

— Я так і думав. Освіта важна річ. Ніс мужицький, а очі одразу того… Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва, брат, річ. Сам-Маркс на математиці пролетарський клас у другу степень поставив. От, наприклад, Бог… Був Бог, а тепер виявляється, космічна сила суворо, як два рази два, підпорядкована законам вищої математики… Тисячі літ людські тварини не могли додуматися, що всяке тіло, занурене у воду, тратить на своїй вазі точно стільки, скільки важить витиснена ним вода. Будь то камінь, людина, чи індійський слон. А от з'явиться ще Архимед і скаже: от та он зоря, якої світло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мільйонів літ, є ніщо інше, як якась неіснуюча тепер формула, складена з смішно нікчемних математичних знаків.

Ні? і тоді питаю: де Бог? Що є Бог?..

Володько слухає, але чує не те, що говорить командир, а той ледь помітний відгук слів у ньому самому… Він чує, що в ньому швидко прокидається і миттю по цілому тілі розливається велике бажання й собі вплутатися в хащавини темних командирових міркувань. Але дух боротьби й змагання ставить Володька в становище противника.

— Бог? — каже Володько. — Про це тяжко говорити… Колись, як я був дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вірив у Нього. Тепер же я часто чув і читав, що Бога нема. Під тим напором я часами переставав вірити в Бога, але я пізнав Його…

— А от цікаво, як?..

— А от як: передовсім мене цікавить, чому люди так багато придають ваги тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються первопричин! того закону. Ви самі сказали, що тисячі літ люди не розуміли такої простої речі. А як зрозуміли, то' що з того? Чи можуть вони змінити той закон. Чи знають вони його причину?..

От візьмімо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина це твір, зложений із клітинок. Що кров, яка підтримує життя клітинок, має якісь там червоні тільця. Що в цілому тіді здорової людини є тих тілець 22 біліони. Що завдяки функції печінки живуть вони, здається, всього 20, днів. Щоб ми з вами могли жити, мусить наш організм фабрикувати тих тілець 10 міліонів в одну секунду. Навіть відомо, скільки разів за своє життя переходить кожне тільце через людське серце. Це робить воно коло 3000 разів. Серце людини це вічний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мільйонів ударів. І тільки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди…

І от скажіть мені, товариш командир: чи розумієте ви, не дивлячись на цілу масу математичних знаків, що то є людина? Чи розумієте того майстра, хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?..

Слухаючи таке, командир аж звівся на лікоть.

— Чорт бери, — проговорив він. — То ви вчена людина!.. Цифри, до яких командир ставився з таким пієтизмом, приголомшили його. Володько одразу помітив його перехід з «ти» на «ви». І ще помітив, що він не знає, що йому далі казати, тому звернув на інше.

— Да… Це все глупо. Життя страшно дурна річ. Особливо наше. Воюй, бийся… Ви, молоді, не знатимете такого…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: