Улас Самчук - Волинь (сторінка 86)

— Дивлячись, які молоді, — каже Володько. — Я, наприклад, досить зазнав його. О, досить. Війна. Зміна шести влад. Цар, Керенскій, Центральна Рада, Гетьман, Петлюра, большевики, поляки, знов большевики… От вам і не шість, а вісім змін. Хіба це не досить? Ви… Чи знали ви, скажемо, в дев'ять років, що таке смерть? Бачили ви кров? Чули рев гармати? А я, товаришу, все це не тільки бачив, а пережив кожним нервом, кожною з отих 222 кісточок. Дитячим нервом і дитячою кісточкою. А це, товаришу, різниця.

Володько чує до цього чужого чоловіка якесь інтригуюче довір'я. Він навіть задоволений, що може довідатись про глибші й таємніші думки цього сирого створіння.

— Також, — добавляє Володько в перерві, поки командир намірявся відповісти, — і щодо Бога. Скажу сам за себе. Називаю себе найбільшим дурнем дурнів. Від кількох літ я захотів не вірити. Я навмисне перестав хреститися й молитися. Я навіть слово Бог демонстративно пишу з малої літери. І мені спричиняє приємність. Розумієте? Те саме, як дитина бавиться з вогнем. Але в глибині душі я забобонне боюсь Бога. В часи упадку чи особливо тяжких ментів життя я потайки молюся з глибокою вірою, що Бог вищий від моїх дитячих химер і він з приємністю дарує мені їх. Але це є легке відношення до своєї віри. В будучому… О, товариш командир, я напевно буду не тільки вірити в Бога, але й буду шукати форми для тієї віри….

— Даа! — протягнув командир. — Чорт знає, що з вашого брата за народ вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюціонер. Такі слова, у стільки літ. Скільки вам? Шістнадцять? Не більше. Але ви людина недурна. Ні, ні. Недурна. А яка, по-вашому, зо всіх змінених влад найліпша?.. Моє питання дурне. Знаю… Але все-таки. Надіюся на вашу одвертість…

— Хм, — сказав Володько. — А по-вашому?

— Наша! — зазначив твердо командир. — Наша! Ми, молодий чоловіче, дикі. Так. Але ми за найбільшу правду…

— Ну, а як з вами хтось не погодиться?

— Хай спробує. Бачили отих людей, що вгощали нас чаєм? То є суд, закон і розправа. Люди, мов з криці. А наші козаки. Сам чорт їм не брат. Нам ось тільки Варшаву… А там… Берлін, Париж… Котовського посадимо у Варшаві. Будьонному — Берлін… А Париж у царство Тухачевському. Над усім Лєнін із Троцьким управлятимуть… З Москви! Цілою Європою! Розумієш?

Такий розмах імпонує Володькові. Він не бачить командира. На хвильку забувсь його вигляд бронзового монгола.

— Це так, — зазначує Володько. — Тільки чому ж Москва?

— Москва?.. Центр! Розумієте? Москва центр усього.

Вліво — Азія, вправо — Європа. А в Москві червоний прапор, Інтернаціонал. Кремль — серце пролетарського миру. Наш прапор проповідує: «Пролетарі всіх країв — єднайтеся»!

Всіх країв. Розумієте?..

Володько мовчить. Командир продовжує:

— Але цього ніяк не тямить народ. Всякі Пілсудські, Петлюри, Денікіни. Це ж смішно. За панські маєтки, гайдамацьку матню чи золоті погони кров лити. За свободу, землю, за світову силу працюючого народу! От наш бог; бог, якого поставив Маркс на перехресті математичних формул!

Останні слова вирвалися з його уст патетично й натхненно. Володько відчуває безцільність розмови з ним. Він нагадує собою собаку, який, що більше його дражниш, то лютішає. Володько ліпше мовчить. Командир замовкає також. Хвилева тиша. Але обидва думають. Володько, по-перше, починає розуміти, що цей прихильник математики не має нічого спільного з математикою. Друге, що помічає Володько, що цей чоловік не є ніяким інтернаціоналістом.

З неба рине місячне сяйво, з неба моргають зорі, роса падає на траву, на покриття Володька, голосно жують і пирхають коні.

Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок соняшний і рухливий. Уночі не видно було ні тих возів, ні коней, ні людей. Попід деревами скрізь повно війська. Он там палає багаття, вариться у відрі вода на чай. Кілька обпалених сонцем жінок вештається коло буди з написом «лазарет». На сонці стоси книжок.

З другого боку дороги під недобудованою клунею німецького складу шикується до вимаршу відділ кінноти. Між ними побачив Володько черевату Макарову кобилу. Яка дивна і смішна та тварина в новому становищі.

Цілий день Володько їздить на поле по овес, по м'ясо, по хліб. Увечері знов довга розмова з командиром, вислідом якої стало те, що командир признає за Володьком його вченість і вміння логічно розважати. Володько рішає використати командирове довір'я і просить, щоби той відпустив його додому. Той погоджується. Відпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв десь далеко спереду на самій позиції, куди долітали ворожі кулі. На щастя, стріляли мало. Більше працювала кіннота. Тить вертається ледь живий.

— Ото, чуєш, стою… Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? — думаю. Пак, пак, пак! — чути здалека. Пуля! Стрільнуло мені в голову, і я грохонув на землю. Але ж коні. Ті тобі не тямлять, що і як.

Так оповідає Тить. Перед від'їздом командир каже:

— Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разів дорогою підберуть.

Він звелів, щоб з ним їхало двох козаків до обозу другого розряду.

Виїхали раненько. Коні відпочили і підкормилися, тому біжать прудким бігом. Минають села, мигають поля рідного, знищеного, стоптаного ворожими ногами краю.

В полудень відпочинок у Крем'янці. Рух, гармидер. На ринку юрба народу, і семіт-промовець страшним гаркавим голосом з піною на устах викрикує щось про красну армію. Чути лишень:

— Кгрррасная агрррмія… та… та!..

Він викрикує це безконечне число разів. Його голова, руки і навіть очі роблять розпачливі рухи. Володько деякий час стоїть, не слухає, що той викрикує, тільки спостерігає його дикі й розпучливі рухи. Він цілком подібний на тих своїх співбратів, що в Судний день розпучливо благають Єгову миллосердя над ними. Коли ж ні, коли Єгова не послухає, вони погрозять йому, вони кинуть проклін на себе й на дітей своїх. Але Єгова не допустить до такого кінця. Ні, ні. Того не станеться.

Збоку стоїть двох дядьків. Прижмуривши сірі очі, вони уважно слухають промовця. Після один хльостко спльовує і поважно зазначує:

— Чортів жидюра!

Більш не сказав нічого. Його товариш обернувся і кинув:

— Ходім!..

Обидва пішли вниз. Володько також кидає ринок. Він читає оголошення, що в залі ліцею публічний народний концерт. Простує туди. Старими сходами піднімається на перший поверх.

Усі стіни заліплені плакатами. Заклики, гасла, карикатури. Найбільше карикатур.

У залі й по коридорах снуються люди. Поміст затоптано, запльовано. Скрізь валяються окурки. Вряди-годи грає міський оркестр марші, в'язанки народних пісень, «Інтернаціонал». Після кожної точки на сцені з'являється промовець. Знов — Кгррасная агррмія!.. Знов рухи, слина, вигуки. Але публіка слухає. Одні поважно, другі насмішкувато. У багатьох пришпилені на грудях червоні стрічки.

По часі Володько лишає залу. Його кортить оглянути місто. Він іде знов через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але багато крамниць зачинено. У деяких вікнах червоні пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молоді жидки.

Смєло ми в бой пайдьом,

За власть савєтоф…

— виспівують вони.

У кожного на кепці звізда, на грудях червона стрічка.

Володькові ця парада, ця радість, це свято синів Їзраїля не до вподоби. Надто підкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони свою непевну перемогу.

Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою чекав Тить. Його не цікавить нічого. Він думає тільки одно: як би найскорше додому, під свою стріху.

Володько сердиться. Надто різкий контраст: оті там з червоними стрічками і цей гречкосій. Володько починає розуміти, чому-гі виграють, а ці програють. Але все-таки він вдоволений. Кожним днем революції, кожним рухом, кожним словом у його душі росте й міцніє майже новий ще один Володько. Це той, що не тільки любить, не тільки думає, а й гнівається та ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землі, цвіту і синього неба, твердіє, набирає пружності та кантатах тривких форм. Любов. О, вона вміє любити! Кожний крок життя оплачений упертим змагом. Як не любити здобутого? Як не бажати ласки й втіхи тієї землі та її дітей? Вийти в поле широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привіт. Або впасти до її чорного лона і цілувати її, гризти її, сосати живучі соки її…

Але, Боже великий! Ти дав, крім любові — гнів. Планета тремтить перед гнівом твоїм! Ти створив вулкани й буревії. Ти дав сонцю страшні плями, страшніші від огню. Володько вже вступив за межу раю на землі, вкриту тернями, каменюками й чортами. Велика сталася подія. Родився ще один мужчина, а на його устах, в гостроті синіх очей, на білому рівному чолі ліг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.

Зо всіма тернями, зо всіма каменюками, зо всіми чортами — боротьби.

Матвій не чекав так скоро побачити Володька. Дні і ночі проводить у полі. Усією душею ненавидить «їх». Не бажає «їх» бачити. Він бореться собі далі, мов медвідь, зо всіма перешкодами, але з ними нема сили. Тому, мов звір, що не здолає перемогти чогось, чуттям своїм береже себе й оминає небезпеку.

З Володьком приїхали обидва козаки. Вони мали залишитися у селі в свому обозі, але той, чорти знають, куди потягнувся далі.

Матвій побачив Володька. — Аа! Дивись… Так ти вже?..

— Вже, тату!.. Але… — і пояснює. Чоло Матвія наповзає на очі.

— Так до «предсідателя» їх. Хай шукає когось, хто їх повезе далі. А де ж Титко?

— Втік, халєра. Тільки припер додому, навіть на двір не заїхав, увігнався дохати, вхопив кислого огірка, лобок хліба і гайда в поле… Хто знає, в яких хащавинах він «возить копи»…

— Еее, Титко!.. Шворнем такого не прикрутиш, не поїдеш. Теж кусок видався… А?..

— Був у нього, — перебиває Володько, знаючи, що батько має на думці «предсідателя».

— Ну і що?..

— Каже і Богом клянеться: нема нікого. Ціле село в «наряді».

— В «наряді»… По лісах. А половина: вози поломані, коні скалічені. Бачив нашого Шпака? Вічний каліка. А був кінь…

А козаки налягають, щоб везти їх далі. Володько цілий день не їв. Матвій поміркував, натягнув «куцана» та чоботи.

— Сиди дома ти. Я ще поїду… Подивлюся на «них»…

Не випрягаючи зі шлей коні, Матвій поїхав далі. Володькові протести зайві. Матвій ще є все-таки Матвій.

Володько лишається дома. Хвилина тиші і спокою. Мати ходить у поле. Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городі, Катерина, як дівка, співає пісні, жне… Обози переїхали і потягнулися десь туди д'заходу. По стернях стоять та чорніють копи. Овес чекає косаря.

Матвій три дні барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до Антоновець і вернеться.

В Антонівцях скинув козаків. По дорозі назад зустріли інші. Всілися і хоч-не-хоч, а до Обич відвезти мусів. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками нова банда:

— Стой! Паварачівай, старік!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..

— Такі ось каналії землю нашу обсіли. Питаю, звідки. С Тамбовскай. Бач. Наперло зо всіх кінців. Гаддя не народ!.. — говорить повільно, але твердо Матвій. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла…

При вечері Матвій весь час сидить мовчки. Володько спостерігає батька і намагається вгадати його думки. І аж в кінці вечері несподівано звертається до сина і заявляє:

— Нічого не пошкодую, щоб ти став грамотним!

І більш нічого. Знов мовчить і знов думає. Але Володько вже розуміє батька. Пощо слова. Думка і чин. Ось дві передумови для людей, що творять будучність. Володько це чудесно розуміє. Це не викрики, це не маячення, це не легковажність. Розум, праця, віра! Слова, які вщерть налиті живою кров'ю, натхнені живою душею.

Матвій іде відпочивати. Як звичайно, спить він у клуні. Між своїми снопами, між своїм знаряддям. Запах зерна свобідно вливається в його широкі втомлені груди. Так само, як і колись, кладе на груди знак хреста, так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього місце і бути йому охороною в часі ноні. Душа його спокійна. Вона певна, що минулий день, як і всі попередні, був днем, що творить одну сходину до того незнаного і разом знаного кінця. Вона сходить догори, їй розгортається небо… Вона бачить багато зі своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в хаотичному ладі, подібний на страшну музику. І в нім іде Матвій, такий самий, як і все, що його оточує.

Володько працює в полі. Разом з батьком він вимахує тяжечими батьківськими грабками. Ані його руки, ані плечі не набрали ще необхідної сили та пружності, але він не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно, рівно, помах за помахом, згортає він великі стебла вівса. Довгий, рівний покіс лишається за ним рівнобіжне до двох довгих слідів, витоптаних його ногами. Ш-ш-іі, Ш-ш-іі. Батько спереду, син за ним. Від покосів пружно відбризкуються коники-стрибунці. Зграя куріпок довго чаїлася, щоби пересидіти небезпеку. Але бажання марні. Ритмічно і неухильно наближається небезпека. Фр-р-р-р! Всі, як одна, зриваються і летять туди десь у Мозолянку. Ніхто на них не зважає. Косарі рівно виводять свої покоси від межі до межі. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолі піт і йдуть далі. Нема спину. Треба зібрати засіяне зерно, що ось виросло, вкрило собою землю, а тепер проситься до клуні.

Через пару днів приходить Настя з Катериною. В'яжуть і складають у півкопи. Володько возить снопи до клуні. Розпустив довжелезного драбиняка і тягне додому по кілька кіп нараз.

Смажить сонце. На коні падають гедзи. Піт заливає очі. Дорогою сунеться возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний дядько. Сидить на голій дошці, а ноги звісив на стельвагу. За його плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.

— Во! Но! — гукає щохвилі дядько і газдилить пужаля-кою по сухих ребрах конят. Але ті мало звертають уваги на таку поведінку. Сунуться собі помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.

Дядько під'їжджає до Матвієвого хутора. Саме в той мент Володько везе хуру снопів і наміряється в'їхати просто в клуню на тік.

— Стой! — чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, він в'їжджає на тік, бере довгі вила і скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що ті снопи рівняє.

По хвилі входить до клуні большевик.

— Ти что?.. Нє слишал мєня?.. — говорить він.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8679
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9249
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5827

Пошук на сайті: