Улас Самчук - Волинь (сторінка 88)

Син Володько і батько Матвій привчають покинуту большевиками молоду булану лошицю. Вона шарпається і стрибає в плузі, мов спутана блоха. Але Матвій заціпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулаці сирицевий повід. Лошиця зводиться дуба, мотає запіненою мордою, хвицає задніми копитами. — Нічого! Нічого! Підеш! Підеш! — Через заціплені зуби промовляє Матвій. Володько тримає чепіги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий, мокравий чорнозем. Уночі лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, і. тепер ще он валуни по синьому розкидані. Вітер дме і булана грива лошиці шарпається на всі боки, а бурштинові її очі почервоніли.

— Підеш, підеш! — крізь зуби говорить Матвій. — Мусиш!.. Вьйо!

Булана рушила і потягнула плуг. Плита верне скибу, тне коріння, тріщить пирій… Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на кусні. Раз, два обійшли, на буланій піт виступив. Стала, прискає пружнім диханням. Ти три роки. Струнка, пружна, мов стріла.

— А тепер впряжем до неї Шпачку, — зазначує Матвій. — Хто сказав, що вона не піде? Піде! Тільки треба вміти її заставити…

В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнані до останнього. Не помагає ні матюк, ні нагай.

— Стой! Вон пашет челавєк!

Плигнув у грязюку дороги, женеться через свіжу скибу.

— Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!

Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.

— Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура нагана.

— А вот!.. Не хоть в лоб? Очі його, мов шротини.

— Падайді толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режім…

Матвій наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху. Великі його чоботи злилися з землею і, видається, ніби він вгруз в її поверхню, ніби виріс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю і, здається, видно, як б'є вона чіткими, сильними ударами.

— Xa-xa-xa! — зареготав большевик, тримаючи в лівиці повід буланої, а в правиці нагана. Його вип'яті, мов бараболини, вилиці, скісні чорні очі, твердий, низький лоб, мов литі зі старої бронзи. Піски, пустиня, кінський піт. Номад, думає Володько.

Груди Матвія знімаються і опадають. Він дивиться на кулак з наганом, корчиться, ніби бажає плигнути на свого грабівника, але в останній хвилині з силою вириває себе з такого стану, круто повертає і без єдиного слова йде в поле.

Володько дивиться за батьком. Вітер розкидає поли його куцана. Ноги його ступають рівно, широко й рішуче.

А большевик випряг одну коняку, прив'язав її ззаду тачанки і впряг булану.

— Садісь, маладєц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастанєш!

Володько плигає на тачанку. Большевик сів на сидіння. «Вьйо!» — гукнув сердито і шмигнув нагаєм булану. Та пальнула задніми ногами, шарпнулася і сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий матюк, завинув на лівий кулак віжки, а правою схопив за цівку рушницю, що стояла коло нього, і зо всього розмаху гепнув прикладом по буланій… Та витягнулась, рванулась і зі страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.

Гналася, мов вітер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка, мов дитяча забавка, плигає по нерівній дорозі. Мигають поля, ліс, село. Долина, вигналися на гору і розгонно вкотили на панський двір.

— Стоп! — натягнув віжками большевик. Булана стала. На ній нема сухого місця. З рота, ніздрів рвуться кусні піни. Живіт, спина й зад у милі. Ноги тремтять.

— Відал? — звертається до Володька большевик. — Вот так с вамі нада!

Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю. Помахом рукава розвів на чолі піт і грязюку, плигнув на землю, кинув Володькові віжки, а сам пішов в напрямку великого будинку з оббитими стінами.

Вечоріє. По небі летять клубаті хмарини. Навколо рейвах, нелад, ніби тут панував землетрус. Он якісь хліви, чи стайні. Тинк на них упав. Гонти на стрісі прорвані, ніби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка, обламки грабель і ржаві вила. Далі купа недосушеної з будяками конюшини.

Коло неї стоїть кілька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.

З будинку чути крик большевика. За мент він виходить з-за рогу хати, плюється в Бога і підходить до Володька.

— Сукини сини! — кидає він Володькові, хоч той не розуміє, в чім справа. — Бєрі вон ту клячу і атвалівай ко всєм чертям!

Володько біжить до коней і бере ліпшого.

— Нє ту! Другуйю! — кричить большевик. Володько бере ту, яку показує большевик, вискакує на її гостру спину і верхи клигає в село.

Матвій ішов у поле. Не раз ішов він по цій землі. Не раз болів він над її долею, але сьогодні, в цей страшний день, він виразно став лицем в лице з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Ніколи, ніщо не перемогло його. Він не лякався війни. Він готов був зустріти смерть на полі бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в своїх п'ястуках свою зброю.

Але сьогодні… Ні. Він чує ще той регіт, той зневажливий лютий погляд. Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Між нами нема рівності! І ти, і я — ми станем ще, і буде тоді останній бій. Матвій бачить поле своє, як лежить воно перед ним доступне, мов раб. Ріки поту пролив за нього. Сина в бої послав. Цілі ночі продумував і брилу по брилі складав цитаделю своєї сили. І, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мільйон Матвіїв треба. Сто мільйонів синів треба послати в бої. Інакше прийдуть з наганами, випряжуть твого коня з плуга і посміються.

Матвій пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вітер б'є крилами в його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що післязавтра мав би відійти Володько до школи. Але хто дома?.. Сіяти. До чорта. Піде.

Западає ніч. Матвій вертається додому. В хаті порається Настя. «Господоньку; Господоньку! — журиться вона. — І куди той хлопчисько з отим каналієм поперся? Ще возьме там у лісі… Бахне, і буде по ньому. Що такому каторжанові…»

Матвій мовчить, їжа його не бере. Посидів мовчки, а опісля вийшов надвір. Ніч темна і вітер. Пішов на дорогу і слухає в напрямку жолобепького лісу. Минають хвилини, години, а Матвій не сходить зі своєї стійки. Навкруги все німе, чорне, мовчазне.

Нарешті над'їжджає Володько. Матвій здалека помітив його, і коли син зрівнявся, зупинив.

— Стій-но. Що то приволік? — каже Матвій.

— Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.

— Не тре'було брати. Все одно завтра за рівчак витягнеш. А та не лопла?

— Ні. Але зірвалась напевно. Як не витягнє до завтра ноги, буде добре.

— Халєра чортова. Все зжере і сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не хотілося напоротись на кулю, а то би… Aле поживем, побачим. Завтра доскородиш отам, а післязавтра до школи.

— А як же ви самі?..

— Не журись. Тут вже я досію, а ти вчись деінде сіяти.

Завели коняку до стайні, дали їсти, а самі повечеряли і поклалися.

На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допріг до неї Шпачку. Придивившись, помітив, що новому коневі вибито око. На місці ока — струп. Нагаєм, видно, смальнув.

Скородив мало не до вечора. Думав, докінчить, приготується до завтрішнього походу. Але надвечір несподівано з села виволікся якийсь обоз. Дядьки, дядьківські коні, вози, а на возах ранені. Безліч ранених. Лежать по два, по три на возі. Пообв'язувані і так. Стогнуть, кричать.

— І де їх стільки наклали?

— А хто їх знає. Дістали.

Підвода за підводою сунуться ходою, на цілу дорогу від села до лісу розтягнулися. Кілька вершників, кілька підвод санітарів. Одна з таких підвод зупиняється чомусь коло Матвієвого подвір'я.

По часі до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний, опалий, тихий.

— Випрягай з борін коні, бо поїдеш, — каже він ніби не своїм голосом.

— Куди? — питає Володько.

— А от, — кивнув головою на большевика.

— Тільки до Шумська, — каже той по-українськи.

— Але ж коні цілий день у запрязі були.

— Ну… Довезеш до Шумська і вернешся. Матвій мовчить. Він раптом чогось змінився.

— Ах, одвези вже їх. Все одно, — каже він і, повернувшись, іде додому.

Володько швидко розпрягає коні з борін, запрягає до воза. Він сердиться. Чортзна-куди на цілу ніч їдь. А завтра конечно хотів вийти в дорогу.

Виїхали. За Жолобками починає вечоріти. Обоз повзе ходою. На возі коло Володька сидить большевик. За ними якісь лантухи. Наганяють і переганяють вершники. Коні загнані, обтріскані багном.

— Ну как там? — питає большевик одного з вершників. Той тільки махнув нагаєм.

— Паніка? — питає; ще.

— Чорт єво разбєрьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.

— Що там таке? — питає большевика.

— Та відступаємо. Знову будете під панами. Франція цілу Варшаву жене.

Володько мовчить. Що має казати. Одні відходять, прийдуть інші. Чи не все одно? Пригадав тих, з якими пішов Василь. Де вони. Пішли туди десь к Поділлю і не чути більше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули і зникли. Нагадали якийсь сон, щось неймовірне і відійшли. Десь туди все йшли, к Поділлю. Хлопці веселі були, у сірих чемерках, у кепках, у шоломах. От уявляється: дощ, грязька дорога, а вони йдуть — все молоді, молоді, мов діти. Катерина вийшла і стоїть на порозі.

— Ей, дівчино! Дай Боже, чорнобривко!

Катерина сміється собі на них. Це ж ті, що нікого не зачіпають. Петлюрівці. Славні хлопці між ними. А як увігнався Василь. Що ж, не був то гарний козак? Ніхто би не сказав, що то був той самий Василь, що виріс десь на хуторі в Лебедщині, що любив собак і коней, що кпився з Володька. Коня ж мав. Ех, і був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так і бачить, як розпускає підпруги сідла. А остроги побренькують, шабля при боці. Руки міцні, жилаві, довгопальники зі злотосрібними волосинками.

— Ех, — виривається у Володька. Большевик подивився на нього.

— Чого зітхаєш, козаче?

— От так собі. Думав, завтра піду до школи. А це не близько.

— А то ж куди?

Так і так. Володько оповідає.

— Тепер пропало, — закінчує.

— Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.

— А не до Житомира?

— От дивак.

А помовчавши, каже:

— А ти хіба мене не знаєш?

Володько подивився на нього. Здається, щось знайоме, але пригадати не може. А той посміхається й мовчить.

— Hi. He знаю.

Уста большевика щільно, смішливо стулені.

Мовчить. Володько не питає також, їдуть поволі за ступом на схід. Ніч там. І хмари туди женуться. От туди, у ту щілину між небом і землею затискаються. А небо тяжече і, коли б не вітер, рухнуло би і завалилося би отак просто на все. Грохонуло би і вкрило би горами поля, і були би скрізь, як глянеш, гори одні. Краще хай провалиться, щоби море стало з хвилями. Щоби буревій, щоб рокіт хвиль і вітру отак вдарив і відбився, вдарив і знов відбився. І так от щоби билось все навкруги, повне бурхливого життя, повне сатанської борні. А ми, щоб отак на кораблях, всі як один. Очі струнко вперед, брови нап'ято стягнуті, а груди проти всіх хвиль, проти всіх буревіїв.

Ні. От в очах тягнеться низка возів з потрощеними, хто зна чиїми, синами, що стягалися сюди зо всіх степів, зо всіх пралісів. Напнуте небо і поля, поля — ген аж туди десь поля.

Вітряки під Рохмановом стоять. Розставили свої довгі руки і борються з напором вітру. Містечко Шумське втикане жаріючими світляками. Широкий став прибиває під греблю хвилю за хвилею, а взад і вперед через міст обози. Туди йдуть, назад ідуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають шиї, дядьки байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить хвиля чи взад, чи вперед. Вечір, мов чорний кіт. Поволі, крадькома крадеться, замотуючи вози, коні, тачанки таємничою оманою. Руїни млина Райха, дебелі мури, за котрими засідали з кулеметами повстанці і строчили отуди по той бік стависька в очерети. Отам тарахнула на лід німецька бомба, від котрої вмерло з переляку кількох жидків. По греблі марширували «гелєрчики» в синіх рогатівках і награвали французькі марші. Після їх кілько ж впало до бруку, прошиті, наскрізь кулями. Боже, скільки гармидеру було! Горіли села і трупи сипались, мов спілі грушки. Земле моя! Країно моя!

А обоз усе сунеться греблею. Ось перші хати. Вікна заставлені ставцями. Блідо жаріють електричні грушки. Вітер зо ставу розгонко вдаряє в телефонічні дроти і вони дзичать тривожно. Кілька — раз, два, три, самоходи ллють сяйво своїх рефлекторів, а на них стрижені, в кепках жінки з санітарними опасками на рукавах.

— Стой! Куда прьош?

— Разійдііісь!

Дебелі, цибаті коні, мов вуглевочорні примари, вириваються, плигають через вози, через дядьків. Підкови копит цокотять об камінь і крешуть іскри. Вони проносяться, як вітер, і зникають. Ніч живе, ніч страшна, неповторна. Мов глибина морська, таїть у собі життя, смерть і буревій. Ці неймовірні люди, народжені ще вчора, сьогодні пишуть хаос своєрідного, перекрученого Апокаліпсису. Сюди люди, туди люди. Одні до других лицем, грудьми. Дороги нема. От упав хтось і по ньому проїхала тачанка, бо був слабий. Отам на полях фронт. Там сто п'ятдесят тисяч. Дві тисячі ранених, тисяча трупів. До чорта співчуття!

Але Володькові все-таки пощастило вирватися з того рейваху. Дістав посвідку, що їздив три тижні, відкинув задок воза в рів, вьйо! — і поїхав.

За Рохмановом порожньо. Вітер назустріч і ніч, мов антрацит. Коні намацують копитами шлях, що ліг тут взад і вперед. Пройшло ним людей, заплющ тільки очі і дивись: всі народи, всі мови, всі барви. Йшли, минали, падали далі від куль, та знов ішли, втомилися і спалахнули гнівом. І от горять… Всі горять. І нема кінця. Мов навмисне вітер дме і земля, оця українська смоляна земля, дихає на всіх п'яним жаром приваби. Ах, як найти слова, щоб розповісти і щоб знали всі про дні та ночі, коли люди, коні й тачанки йшли отак через поля, мов збиточні діти, а вмирали на городах, там, де ростуть гарбузи та цвітуть безсмертники.

Під Жолобками знов обоз. Знов дядьки та коні. Вершники подібні до привидів. Під горбком стовковисько. Кілька підвід з'їхалося в купу. Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далі під гору не в стані. Сили її вичерпані. Вона дійшла до тої границі, за яку вже не зважилася переступити. На неї накинулися з нагаями і, як звичайно в таких випадках, били. Але коняка не встала.

Знизу над'їхали тягареві самоходи. Пружне світло їх рефлекторів освітило большевиків, дядьків, вози і коняку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: