Улас Самчук - Волинь (сторінка 89)

— Добєй єйо і канец! — гукає хтось. Один виймає револьвер. По дорозі ворушаться густі тіні. Баах! Коняка ще кілька разів хитнула головою, але до її решток вчепилося кількох і стягнули в рів.

— Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачівай! Паєдеш с намі!..

— Дароогу, трам-та-ра-рам! — Ревуть шофери. Володько бачить, що не виверне. Коло воза справа й зліва освічені обдертуси з рушницями цівками вниз на животі. Він проситься, що з'їде ось туди вниз і обернеться. Протискається повз вози, повз самоходи. Коли минув, одразу погруз у темноту. Дорога вниз порожня. Пустив віжки, віз попхнув коні і вони погналися вниз, в глибину, в чорну ніч.

Гналися довго й шалено. Земля все опадала і спини коней, втікали від зору і не могли втікти. Парк Калиновського вперто змагається з вітром, осокори, мов скелі гір, перевертаються, хиляться, зникають за плечима. За ним шумлять ялиці, клени пускають лист за листом, що летять по вітрі, мов телеграми. Дошки мостика затарабанили під колесами, підкинули сердито воза і лишились.

Вже на другому боці долини, на горі, коло церкви коні перестали слухати батога. Але далі нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить. Кожна хата принишкла, причаїлася в темноті ночі, приплющила вікна, замкнулась заверткою і хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують великий ворохобний світ. Нема іншої ради, як брехати. І вони брешуть — завзято, безупинно.

Дома розпряг коняки, витер перевеслом змилені їх стегна і накрив дергами. Приходить батько.

— Таки приїхав? — питає. Голос його змінився. Тихий голос, не Матвіїв. Володько швидко оповідає й спльовує. Після йде до хати, п'є кварту молока. Мідяне світло лампочки лазить по його загорілому лиці, але нічого не помітно з того, що перед годиною переживав. Матвій мовчить. Настя готовить на завтра торбу, бо ж «він» все-таки піде.

— Не спиниш його. Ой, людоньки мої, по батькові, геть рихтик по ньому, пішов. Задумав і хай тут гори вернуть, хай валиться земля… Пішов і вже. Рід такий, бачте…

Обличчя Насті таке, як і завжди, що до нього хочеться побожно молитись. На ньому та вічна тепла скорбота матері, в очах той тихий смуток і ті завжди готові сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть ті вчі. Породила їх, а тепер стократ дужчі за неї і біжать — куля не куля — не зупиниш. Лиш любов тобі, мати. Лиш ночі довгі і молитва. Хай Бог хоронить їх там десь у широкому світі, на чистому полі, в далекій дорозі, під вітрами, під дощами, лицем в лице з небезпекою.

Володько добре знає матір і знає її думки. Вони ж бо виписані на її чолі, очах, устах. Але він не встане, не візьме за сухенькі плечі і не вимовить: «Мамо моя!»

І не подивиться в її безодню очей, і не осушить ті сльози, ни, хоча ціла його істота обнята пожежею великої любові. | Не вчило його життя пестощів. Було завжди шорстке й холодне, і всі очі дивилися вперед насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хліб. Ні, ні, сину чорної землі! Тобі не лестощі, тобі мовчазним бути. Тобі горіти страшною думкою і в серці, в м'язах тіла складати силу. Схід і захід сонця несуть на тебе вогонь, потоп, мор і меч. Ніхто, ніхто на цілій широкій землі, ніхто не розділить тягарів твоїх. Сам-один, по коліна в твердій землі, ти здвигнеш налитими пружними м'язами і струснеш планетою. Так буде.

Батько. Він сидить на лаві, погрузлий у думи свої. Не торкайте його. Коли він думає, хай все мовчить. Сьогодні дума його насправжки особлива. Обличчя його закрите туманом і тільки невиразні контури брів, чола, носа, бороди. Здається, він далеко серед широкого поля вкопався в землю і головою торкається хмари. Чорні, густі мряки налітають, закутують його, колотяться і рвуться далі. Володько не одважується озватися до батька свого. А слова є. Слова самі гуснуть у горлі й печуть. У хаті порожньо. Катерина й Хведот сплять у клуні.

— Так, кажеш, і ці відступають? — виривається з батькових уст.

— Дуже спішно, — відповідає Володько. Мовчазлива перерва. Батько хвилюється. Син і мати дивляться на нього і не розуміють його.

— А той… — починає поволі продовжувати мову батько. — Нічого він тобі не згадував?

Володько не розуміє. Дивиться на батька широко відчиненими очима.

— Хто, тату?

— Ну, а той, що з тобою їхав. Володько думає й хитає головою.

— Питався тільки, чи не пізнаю його…

— І більше ні? А до мене прийшов… — Тут знов перерва. Матвій змагається сам з собою. Слова не ідуть на язик. — Прийшов і каже: знаєте, дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Ні. Не можу, кажу, вас знати. Народу стільки перейшло. За сто літ стільки не перейде, як за ці роки. Були й такі й сякі. Були добрі, були злі. Шлях, кажу, коло нас і земля наша для всіх вітрів одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.

Матвій перериває мову і дивиться в землю. Права його долоня спокійно лежить на коліні.

— А після… Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього і сам відгадав усе. Нема нашого Василя.

— Нема?

Володько звівся на ноги. Очі його широко відчинені. Він не вірить. У це не можна повірити. Ніяк не можна. Он і мати не вірить, але й вона встала. Всі повставали й дивляться так, ніби між ними сам Василь. Ніби він, і не він. Не можна, щоб його не було на світі. Всі ж бачать його перед собою таким, як того літнього дня, коли він примчав каштаним конем додому. А може, то був тільки сон. Може, не було Василя, ані того дня, ані взагалі нічого того на світі не було. Сон був і всі не вірили в нього, бо несила було вірити. А може, це тепер сниться. Ніч темна і глибока. Навколо, як широкий наш край — ніч одна, а тоді все ж таки всі бачили ясне сонце.

Матвій, мов з каменя різьблений. Він завжди такий, коли треба. Тоді на його чугунних долонях ще виразніше випинаються галузки жил, а очі металом горять. І, видається, навколо громи б'ють, а він грудьми проти всіх сил. Вража куля десь там на полях стяла його сина.

— Ну, — сказав Матвій. — Більше ми не могли зробити.

А Володько повний подиву, як і колись. І тоді, і тепер він любить батька свого, свого великого, свого дужого. Неймовірна вістка з большевицьким обозом прилетіла. Хата погрузла у глибину, у прірву, лиш батько один над усім. Хай. Так сказала земля, так хотів її Бог.

Прийде ранок завтра, і другий син разом з сонцем встане і піде. І понесе спомин про Василя над полями, над селами і містами. Мов книгу велику кладе пере очима і бачить, що було. Від дошки до дошки перечитає її. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними ночами виривав думу за думою і складав їх у відповідні місця.

Полями, довгими шляхами, через села та міста проходили не люди, а тіні того, що прийде. Проходили мільйонами. Отам далі падали, мов у прірву, не було їм ніяк вороття, бо треба було йти і треба було впасти. Яка безодня облич, яке число очей. Потом всіяні їх куті з металу лиця.

Полки, дивізії — їх безліч, мов гнані вітром сюди й туди пройшли. Тяжкі копита з підковами, і дужі грудниці, і посторонки круті, і хомути. Колеса двоколок крають шляхи. І батарея за батареєю — жерла барви в'ялої трави в чохлах. Поволі йдуть вони, поволі обертаються велетенські колеса, поволі ступають копита, а земля вгрузає. Кокарди, патронташі, тесаки, за ними солдати.

Минулось. Натомість встала легенда, якої ще не було. Предки вийшли з могил і на тачанках пройшли степами. Вони боролись і побороли, вони шукали і знайшли. Хай будуть благословенні дні, коли сонце світило їм. Хай пам`ять про них вовіки царствує. Он їх сліди і по них ідуть, все йдуть, все нові, все спрагнені перемоги. І коли ті, що увійдуть у землі свої переможні, стануть до сходу і до заходу на всі сторони великого світу, вони засвідчать: землі ці куплені за піт і кров поколінь. Вовіки хай живуть на них вільні люди. Чуйте, глухі, і бачте, сліпі! Ми кажемо це вам усім — навіть тим, що ненавидять, і тим, що не вірять.Кінець частини другої

Батько і син

Жолобецький ліс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце, яскраво, радісно, барвисте. З полів стікав у долини молошний туман, що відпливав у напрямку лісу й там зникав. По стернях, по свіжозораних нивках розсипались соняшні промені і все навкруги починало сміятися.

На хуторі Матвія зчинився рух. Володько прокинувся також, але з приємністю пригадав, що сьогодні неділя і він може трохи повалятися. Спав у клуні високо на стіжку свіжої вівсяниці під самими кроквами. Сонце продиралось у кожну щілинку, будило, вабило надвір, жартувало. Володько вдоволено потягнувся. Вчора пізно вернувся з Дерманя, йшов кілька десятків кілометрів пішки, і ноги ще не встигли відпочити.

Матвій з Хведотом спали також у клуні, але з другого кінця, біля машини. Старий не мав звички засипляти чи валятись у постелі. Вставало сонце — вставав і він. Йому боліла спина, але він підпирав її правою рукою і, заціпивши зуби, зводився. Тепер він лишив Хведота поспати, заложив коням зеленої конюшини і почав вбиратись на утреню.

Настя подоїла корови та помогла Василині вигнати їх на стерінь. Володько це чув, і йому шкода було Василини. Найменша, а мусить найранше вставати. Навіть у неділю. Йому не раз хотілося змінити її, але кожного ранку почував себе таким ледачим, що не міг виконати свого наміру.

Зрештою, Василинка нікого й не просить її зміняти. Своє діло робить щиро, віддано й завзято, так що Володько дивується: звідки та її сила й енергія? Йому робилось заздрісне. Чому й він не може бути завжди такий бадьорий і пружний? Ще сонце не зійшло, а вона вже встає, вмивається, на ходу молиться, бере своє вишивання та сніданок і біжить за худобою. Все робить швидко, добре, просто. Ніколи не почувається втомленою, ніколи не скаржиться, ніколи не треба її будити, хоч завжди просить звечора матір:

— Мамо. Прошу, прошу. Розбудіть мене завтра… Але раненько! Чуєте?

— Ну, ну, — каже Настя, — чого так намагаєшся…

Бо Василина не перенесла б сорому, коли б останньою вигнала свою худобу.

А в полі сяде під півкопою, вишиває та голосно на ціле поле виспівує. Вишивання свого не показує нікому. Одна мати знає про це. Хоче зробити Володькові несподіванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От він здивується.

Між Володьком та Василиною завжди непомітна, таємна приязнь. Вони про це не говорили, намагалися ховати свої почуття, але обоє це розуміли. Василина горда своїм братом. Він, на її думку, вчений, розумний, гарний. Володько знову намагався допомогти сестрі в науці, давав їй книжки, поради. Йому подобалось також, що вона хоче скорше бути дорослою. Щоб виглядати такою, вона робить все, що роблять дорослі, хоч їй це часом тяжко дається. Допомоги ніякої не бажає і вважає це для себе за образу.

— Господоньку святий! — говорить часом Настя. — Що я, людоньки мої, намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть на небі, а його хоч колом підважуй… А ця… Ще навіть я лежу, а вона вже біжить, рве… І в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати її хоронила.

Поки Володько надумується встати, Василина давно вже в полі. Він чує її спів і рішає піти звільнити її, щоб могла піти до церкви. Вона любить це…

Він поволі встає. Здоровий ранок гарно впливає на його настрій. Сонце вже високо піднялося. В повітрі літає бабине літо. З полів чути спів пастухів. З села долітає бамкання великого дзвону. На городі видно великі гарбузи, дині… Непорушно стоять високі, пожовклі соняшники. Зернята їх повидзьобували птахи… Лишились порожні, широкі, мов решета, голови.

Володько вмивається на дворі. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не шкодує її. Міцно натирає милом обличчя, шию і руки. Після обливається водою і витирається шорстким рушником.

Потім входить до хати. Мати розчервоніла, підтикана, варить обід.

— Ти вже прийшов? — питає заклопотано. — А ми й не чули. Напевно, голодний ліг. Треба було збудити. Підеш до церкви? Володько не знає, на що скорше відповісти.

— А ви не підете? — каже він, розчісуючись перед шматком дзеркала.

— Сьогодні служба в Башівцях, — відповідає мати.

— Ах, правда… То йдіть до Жолобок, — каже Володько. Йому досадно, що не зможе вслужитись Василинці. — А де батько?

— Хіба я знаю. Десь вже поволікся. Певно, найшов когось і просторікує. Хоче йти з Хведотом до церкви.

— До Башковець?

— Ні, до Жолобок.

— А коні в хліві?

— А де ж. Тільки вас є, а не витягнете їх, щоб попаслися. Все готове даєте. Навкруги паша вилягає, а вони кошеним годують… Хтось мусить хоч до води повести.

— Я думав, піду зміню Василину, — не видержав і похвалився добрим наміром Володько.

— Думав, думав… Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та погнав за неї. Воно, бідачисько, досить за цілий тиждень набігається. Ах, Боже! Коли б я мала хоч двоє таких дівчат. А хлопці… Тільки й знаєте: поспати, поїсти… А до роботи… — не договорила. Саме дувся в печі горщик, і вона кинулась його рятувати.

Володько дивиться на матір, в душі погоджується з нею, але все-таки перечить:

— Ну, ну… Коли б но вам самі дівчата… Побачили б…

— Побачила б, побачила б… Що побачила б? Он у Григорка дівки, а подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нічліг коні? І тягнуть, і оруть… все роблять. А я ось від світанку тупаю, тупаю, а помогти нема кому… А що там у Дермані? Як наші? Певно, не був «у дідуня». Ніколи туди не зайдеш. Скажуть — загордів, цураєшся.

«У дідуня» — це у матірньої рідні. Сам дідуньо помер ще в революцію, але говорилося й далі «у дідуня». Володько знає, що мати не любить, коли він оминає її рідню, але там нема нікого, з ким мав би якісь спільні інтереси. Не любить вона також, коли син ранком заспить. Та це ж непростимий гріх! Сонце світить, а він собі спить. Нащо добрий Бог дав день і ніч? Прийшов день, звелося сонце — зводься і ти, людино. Вставай, випростуйся, закачуй рукави й до праці. А прийде свято Боже — не зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвін бамкає, а там церква, а в церкві Бог… Піди й подякуй йому за всі блага, що дістаєш, людино, від жизні земної. Так треба. Такі наші закони. Не встановляли їх, ані ми, ані батьки наші… Встановив їх сам Сотворитель і не нам їх касувати.

Так розважає Настя. Вона й сама любить, щоб її пестун трохи довше повалявся в постелі, але це не сміє бути ледарство. Полежи хвилину і вставай. Все навкруги рухається, жиє… Треба й собі жити… Як не шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?

Володько дуже добре розуміє свою матір. Дивиться на її висохле, пооране зморшками обличчя, бачить добрі, заклопотані очі, і йому хочеться сказати щось приємне.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: