Волинь - Улас Самчук (сторінка 10)

До того батько штовхнув її рукою, і в одну мить вона лежала коло дверей, кленучи та голосячи.

Хведот на печі почав і собі ревіти. Один Василь, залізши далеко в запічок, затих і ні мур-мур…

— Оце тобі капуста! Оце тобі корови! — приговорював батько. — Я тобі, дубило твою ма', покажу млина!

— Здурів, здурів старий мурмило, — янчить мати, — Заб'є дитину. Та хай тая капуста в землю ввійде, хай її черви зжеруть, коли за неї дітей катувати, — лементує вона.

— Заціпни! Ні слова! — батько залишив захриплого хлопця, і його попруга грізно знялася над материною головою. Та пригнулась і вишмигнула з-під руки, а різкий удар свиснув даремно в повітрі.

Володько лежав і ойойкав на долівці. Засапаний, червоний, розогнений з люто-блискучими очима, потрусуючи попругою, стояв серед хати батько. Страшна в цю мить його величезна постать і нещасна, мізерна та дитина, що янчить від болю на долівці біля його ніг.

— Я тебе ще навчу, як заступатися, — погрожує він матері. А вона метнулась у сіни і вже звідти, коли їй не грозила небезпека, дала волю свому рухливому язикові.

— Люди, людоньки! Здурів чоловічище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш нас позабивати! А руки б тобі відняло! Заціпнув би ти! Янчав би ти, як та дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повітря забрало!..

— Зволочі! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу мені шануватись! Я з вас вперед бебехи випущу, а тоді вже будете мені патякати.

Крик, лемент зчинився на хуторі. Тяжка є батькова рука. Знає її добре і Василь, і Володько, і мати, і навіть Хведот. Ціла родина знає дуже добре, чим пахне, коли збудити у батькові, їх могутньому, барчистому, великоголовому батькові, його звірячий гнів.

Збитого Володька кинули на піл, прикрили якоюсь рядниною і там він довго і глибоко стогнав, тяжко й уривно схлипував, здушуючи щосили напливаючі під горло ридання. Він знав, що плачу батько не терпить.

Другого і третього дня не міг ще хлопчина сісти. Побита частина тіла дошкульно боліла. Цілий другий день провалявся він у постелі, крім води нічого не брав до уст і вперто мовчав. Мати тошніла над ним, ламала руки, але Володько, неохочий до розмови, непорушне лежав ниць, уткнувши в подушку обличчя.

У родині стало тихо, напнуто, похмурно і грізно. Ні доброго слова, ні усмішки.

Аж третього дня, коли Володько знову погнав корови, він дав волю сльозам. Він уже ні на крок не лишав худоби самої. Він плакав, думав. Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його дух, видушував останні сльози, яких за ці три дні безліч вилилось. Думав, мріяв, снував фантастичні плани помсти. Ось, наприклад, до них уночі підкрадаються злодії. У його міркуваннях злодії — найстрашніше, що може в світі бути. Вони підкрадаються до стайні з великим ломом та французьким ключем у руках. Хочуть виважити двері і викрасти коні. Володько перший помітив злодіїв, забув за своє велике горе та образу і гукає: — Тату, тату! Злодії!

Батько миттю кидається до дверей, які злодії вже встигли виважити ломом, але в його руках нічого немає, чим міг би одігнати злодіїв. І коли батько кидається на них та починає борикатися з одним, другий хапає сокиру і замахується нею на батька. Тоді Володько забуває все, мерщій кидається до злодія, підбиває йому руку так, що сокира не влучає в голову батька, але, падаючи вниз, вона вдаряє Володька і відрубує йому руку.

Батько вбиває одного по однім злодіїв і тоді помічає залитого в крові Володька. Він розгублений. Він не знає, що робити.

— Сину, сину! Що з тобою? — дико викрикує батько.

— Нічого, тату! — відповідає Володько. — Слава Богу, що ми захоронили наші коні.

— Даруй, даруй мені, моя дитино кохана! Даруй, що так гірко з тобою поводився! — І батько бере Володька на руки, несе до хати, дмухає на його страшну рану, але рана та не болить його. Він щасливий, що зміг доказати батькові свою велику до нього любов хоча б ціною власної руки.

І багато інших страшних випадків вигадує малий. Але чому, дійсно, не станеться таке, щоб Володько прилюдно вчинками міг доказати свою добру волю і великою своєю добросердечністю змусив каятися навіть таку незламну людину, як батько? Чому? Але так не сталось…

Аж третього дня ввечері уперше забалакав батько:

— Понадувались. Образив. Немилосердний. Що ви там собі не думайте, але коли мені не шануватиметесь, то шкіру з вас поспускаю. Це собі затямте і зарубайте на носі. Ні одного зерна не змарнувати. Ні одної крихти хліба не смієте знищити без «пользи». Ні одної картоплини не повинен я бачити, щоб ото мені попід ногами валялася. Бережіть взуття. Шануйте одежину, бо будете в мене мов голопуцьки бігати. А не слухатимете слів моїх, то послухаєте своєї шкіри. Я вже подбаю про те. Коли ви одного вівсяного зерна не потрапите зберегти, не шануватимете крупини, щупка муки, сорочки, чобота, не вшануєте ви й худобини, ані себе самих. Голодранцями родитесь, проживете життя жебротою і здохнете під чужим плотом… Я вам це кажу… і дивіться мені. Слова ці не на вітер пущені. Тобі, стара, дістанеться найбільше.

Тихо, гробово тихо. Ніхто не одважиться хоч слово заперечити. Володько заліз у самий кут запічка і мов хиже звірятко визирає звідтіль.

І коли пас корови поблизу конюшинища, то чатував ніби найкращий вояк порохівні. При одній згадці, що могло б статися, коли б котра з його корів об'їлась, у малого замерзав мізок, волосся дуба по голові ставало і по спині перебігали дошкульно-холодні мурашки.

По тижневі в родинному огнищі Матвія сталася знову визначна подія. Ідучи в неділю до церкви, Матвій, після Божої Служби, не вернувся, як звичайно, додому, а зайшов до родичів на Запоріжжя. Він рішив основне перемолотити все своє збіжжя (поки ще тримається погода), а тому мусить кликнути толоку до машини. Зайшов до брата Єлисея та попросив у нього другу пару коней. Звідти обійшов кілька обійсть і змовив дівчат до соломи, подавання в барабан тощо. Робітників покликав самих найкращих, не якихсь ледарів.

У понеділок, удосвіта, як тільки благословилося на світ, прийшов з кіньми старший Єлисеїв син, також Василь. Унедовзі за ним не забарились і решта робітників. Матвіїв Василь не смів перервати на пару день науки. Сам батько рішуче цьому спротивився, бо «раз взявся за щось, то вези»… Василь нічого б не мав проти, щоб побути пару день дома, хоча б навіть і коло машини… Будуть веселі та гарні дівчата, будуть жарти, співи. Але хай би спробував він хоч запикнутись про це.

Зате Володькові припала надзвичайно вдячна робота. Він має поганяти одну пару коней у кераті. Це просто таки чудово. Нічого кращого, як гонити цілий день коні, розмахувати та цьвйогати батогом, малий не міг чекати. Це куди краще та почесніше, ніж пасти оті осоружні коровиська.

І він ще затемна, десь від других півнів, схопився, одягнувся. Їсти і не питай. Він зовсім не хоче так зрання, не попрацювавши, напихатися. Усі снідають, а він пішов на подвір'я, узброївся своїм батогом, цьвйогнув ним разів зо двадцять, чи досить гнучкий, і почав терпеливо чекати коло розісланих перед дишлем шлей, до котрих мають ще запрягти коні.

Чекання триває досить довго, але Володька це не зражує. Прийшов час, вивели з хліва коней. Батько оглянув їх, погладив, поплескав, похвалився Василеві і висловив жаль, що доведеться таку добру худобину збути. Василь запріг у другий дишель своїх — кобилу каштанку та її молодого сина огира, якого тільки що привчали до тяжких праць.

Приготовлено все як слід, забурчала машина і праця замшіла. Дівчата не працюють, а бавляться. Хіхи та хахі. Реготи безупину. І де його в нещастя ото сміху стільки набереться — зауважувала Настя. Вона цілий день підтикана, бігала, то на двір, то до клуні, то до хати. їй ніколи до машини носа тицьнути, хоча страх хочеться. Вона майже переконана, що без неї там як слід нічого не зроблять, але треба також і обід зварити.

А дівчата з дядьковим Василем чудасії витворюють. Єдиний між ними, не парубок ще, але парубчак уже порядний.

Декотра з вертух і до Володька заглядає. Дражняться з ним, кепкують, але він без церемоній. Батюгою її і все. Хай не лізе, коли Володько серйозною працею зайнятий.

Так ішла робота аж до вечора. Надвечір сміхи та жарти трохи вщухли, бо все-таки понагрівали робочі лоби. А коли вже геть смерком перестали молотити, треба випрягати коні та вести їх до води. Хто поведе? Василі обидва. Але дядьків Василь не може залишити свого пестуна Володька. Знав він, що нічого приємнішого, як проїхатись верхи на коні, для Володька, мабуть, не існує.

— Хочеш, Володьку, на каштанці проїхатись? — гукає Василь. Володько був утомлений — ледве ноги волоче, але як стояв, так і зірвався від клуні до хліва. По дорозі як навмисне щось впало йому до лівого ока. Якийсь устюк.

Володько тре око, квапиться з заплющеними очима до Василя. І в ту мить завищав огир. Володька щось бемцнуло в голову, в очах креснуло іскрами і далі не стало нічого.

Коли опритомнів, зобачив навколо себе юрбу людей, чув крики, метушню. Він був мокрий із сильно скривавленою головою, але болю не відчував. Це вдарила його копитом каштанка. Під її ноги підліз Володько в той саме час, коли її вкусив неспокійний огир. Удар якраз улучив у праве око. Найбільше переляканий тією подією батько. Він був увесь, від ніг до голови, обліплений ковтунами куряви з барабану машини. На вустах, бороді, старій вовняній шапці теліпалися цілі торочки нанизаної на волосинки куряви. І забувши за це все, забувши обтруситись, вимитись, на перший викрик Володька: «О Боже!..» — батько кидає все, біжить до дитини. Зобачивши, що син лежить на землі без руху, старий викрикує якийсь незрозумілий вигук, біжить до сіней по воду.

— Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води мені! — гукає батько, а води немає. Всі метнулися до водянки, начерпнули якогось хузу і полили Володька. Після цього батько схопив малого на руки й, обліплюючись кров'ю, що змішувалася з курявою, ніби навіжений побіг з ним до хати.

За ним, спотикаючись, біжить мати. З неї спадає курява, бо пополудні ввесь час подавала батькові снопи в барабан, її сухе обличчя брудне та дике. Чорні, довгі патьоки сліз ріжуть кострубато-вилинялі щоки.

— Сину, сину! Ох, дитинонько ти моя! Ох, те болюче!

— Не скавули, давай миттю води, чистих шмат, — гукнув батько. А тим часом він не знав, де і як положити малого. Він крутився, мов навіжений, з ним по хаті, гойдав на руках, дмухав. Кров сочилася малому з ока. Сочилася, збігала на брудну батькову долоню. Матвій чув цю теплу кров дитини своєї, і вона пекла його твердізні мозолі, як топлена мідь.

Мати метнулась, затуптала на місці, ніби стояла на гарячому. Десяток рук дівочих кинулися, опритомнили стару, поклали на полу подушку, вкрили її білим рядном…

— Кров'ю!.. Кров'ю обмажете. Дайте щось чорне… Он спідниця моя, — гомоніла стара.

— Не слухайте дурної. Стеліть, дівки! — ревнув батько. — Ніколи!..

Володька положили на подушку. Дві плями від змішаної з кров'ю куряви лишили батькові руки на рядні. Сам він мерщій у сіни вибіг, коло мисника віника вхопив і міцно оббивався… Хмару цілу збив, але в пітьмі не видно. А опісля сердито похапцем мився, витирався, що аж рушник тріщав, і, схопивши велику череп'яну мисалу, налив у неї окропу, що був на галушки готовий, долляв квартою холодної вещи і підійшов до хлопця.

Той уже лежить роздягнений, а коло нього квокче мати.

— Геть, стара! — і почав примощуватися коло Володька. Він дихав поволі і навіть не стогнав. Праве око, щока, лице залиті кров'ю. Не знати, чи ціле око. Ліве було заплющене.

— Стара! Чистих наміток!.. Раз-два! Та там вата. Почаївська. Але мерщій!.. — гостро наказує батько. — Стільця мені подайте.

Дівчина підставила стілець і батько почав ворушити Володька. Навколо оточили їх дівчата. Вони тремтіли, залякано зазирали, тошніли. Володько все чув, лише не бачив. Він знав, що коло нього сидить батько, що він змиває намоченою у воді наміткою з його обличчя кров і від цього було йому гарно, приємно. Він забув за око своє. Що там дурне око!.. І він попробував навіть поворушитись, розплющив здорове…

— 0-о-ох! — вирвалося з його уст мимохіть зітхання. Малий поворушив скривавленою головою… Аж тепер він чув виразно біль. Щось сіпало, і то не з правого боку, де дістав удар, а з лівого, на лівім виску. У роті чув твердість, ніби туди понабивали якого клиння. Зуби якісь напружені, але, поворушивши задубілим язиком, Володько відчув, що це вражіння мильне. Два з них замітко ворушилися. Язик почав поволі випихати криваву слину, а з нею викотилися назовні два молоді, гостренькі, молошні Володькові зубочки.

Бачив це батько, бачила й мати, але ніхто не взяв тих зубів, щоб викинути на горище мишам. Не добровільно викотилися синові зубенята і від цього по запалих, вилинялих Настиних щоках потекли два їдкі потічки… А батько все мочив та мочив намітку. Змочив її геть, і стала вона подібна до зім'ятого червоного прапора. Вода в мисці також зчервоніла. А Володько тільки губами мамляє… '

— Болить, сину?

— Ні, тату… — і щоб доказати це, Володько витягає руку і мацає… Лап, лап… Мацнув своїми пучками якісь слизькі закарвашики коло ока і відорвав назад руку… А все-таки:

— Ні, не болить, тату… Не болить, — впевняє.

— То, може б, ти міг підвестись? Володько це охоче зробить. Він уже підводиться. Поволі, з натугою. У голові мов олова налито. Але вставав…

— О, о, о… Отак, отак… Сюди, над мису… Молодець… Так краще вимию.

Батько не скривав своєї якоїсь своєрідної радості, коли впевнився, що око Володька ціле.

Він ревнув невиразно, грубо, як звір, котрому пощастило піймати якусь незвичайну поживу. Грубезними своїми пальчищами вичавлював з намоченої намітки кров і все вимочував та вимочував залите нею око. Під тим оком двома підківками червоніли розшматовані до кості два шрами. Володько не міг так довго витримати. Він стиснув зуби… Вони німіли. Іноді їх зовсім не чути було в роті, але його нудило і в голові щось болюче сверлує. Ледве-ледве виговорив:

— Ой тату. Я ляжу… — і останнє слово вимовив уже лежачи…

— Тошненько мені, старий. Та дай йому відпочити, — тошніла Настя.

— Давай-но ти вату… Тошнієш. Багато тим поможеш… — Вирвав з рук Насті вату, нову, чисту. Намітчаною стрічкою заложив ціле око й обережно, як тільки міг своїми ведмедячими лапами, тісненько, по-батьківськи обандажував голову сина.

— А тепер, стара, пар швидше молоко, та звари легко зо дві яйці. Він мусить попоїсти. Цілий день налазилось… Можеш ти їсти? — звернувся до Володька.

Ні. Він не хоче їсти… Це він виявив похитом голови, що дуже швидко наливалася болем, тяжким та розривальним.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8765
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9327
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5878

Пошук на сайті: