Улас Самчук - Волинь (сторінка 91)

Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Він радий, що може хвильку побути дома, що гарна погода і що несподівано прийшов Володько. Кидається до свого приятеля, обнімає його.

— А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собі план на сьогоднішній день. Завтра від'їжджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обід. Ти обідаєш з нами. Ах, коли б куди віднесло Романа. Вічні з ним скандали. Ну, але… Допустимо, що він з нами. Чорт з ним… Має прибути Лінкерт і він буде з ним. Галя, Оля, Саша. Підемо на прохідку, накладемо на зрубі багаття, будем… Ах, коли б прийшла Галя Їжакевич. Ти знаєш її. Чудова! Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронів. Хочу й тебе познайомити. Вона, напевне, й тобі сподобається.

— Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не піду, — сказав Володько.

— А чому ні? Чому ні? — кричить Олег.

— Что за шум! — відчиняються з дівочої кімнати двері, і звідти виходить старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.

— Здрастє, Валодя! Нічево, нічево; сідітє на мєстє. А наш Алєг, как жерєбчік… Крічіт! Ужас! — швидко проговорила Галя. Володько потиснув її руку.

— Майо пачтєніє, — поважно, дивлячись з-під лоба, проговорив Саша.і подав Володькові широку, тверду руку.

Галя пройшла через їдальню і зникла в кухні. За нею вийшов Саша. В той саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вітальні, входить пан Гліб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Він у цьому селі учителює, часто зустрічається з Володьком і часто веде з ним на різні теми дискусії.

При його вході Володько зводиться на ноги.

— Моє поважання, Володю! — ввічливо, з усмішкою вітається пан Гліб. Володько з пошаною стискає його руку й сідає знову. У руках Гліба розтягач для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара, барви хакі, куртка. Гудзики на ній масивні, позолочені, з московськими двоглавими орлами. Він щойно вправляв перед ганком на сонці, трохи вгрівся і, накинувши від протягів куртку, увійшов, щоб поставити в кухні самовара.

— Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. — і він назвав книжку, що недавно згадувала Ольга. Володькові трохи ніяково. Не читав.

— Раджу прочитати, — казав Гліб. — Найдете частинно відповідь на нашу останню розмову. Питання проводу в минулій революції… Ні, ні. Цим не легковажте. Ми ж розбиті. У нас члени одної родини належать до двох націй… Всі; соціялізм, соціялізм… Дайте спокій. Нам вже нудить від нього, а говорити ми ще не навчилися… Зося руская. Маня німецька, Леся австрійська… Ми не народ, а вінегрет. І подають нас, як вінегрет на закуску.

— Це тільки у нас… На Волині, — пробував перечити Володько. — Але ви не заперечите, що національна свідомість…

— Ну, ясно. Безперечно, — перебиває Гліб. — Національна свідомість росте. Ясно. На жаль, поволі. Поволі. Дуже поволі. І не тільки в нас. І там, і там… На всіх землях. Прошу вас. Таж була революція, йшло наше військо, лишились могили, кров, пісні… Що ви хочете. Мене цікавить проблема проводу й характер… І власне, в тій книзі… Ви прочитайте. Обов'язково! Після останньої нашої розмови я довго розважав і прийшов до висновку, що тут у нас на Волині дуже й дуже розложений характер. Не кажу — в селян. В інтелігенції. Жахливо! Просто жахливо. Ми якісь… Ну, я б сказав…

З передпокою висуває голову матушка.

— Ти тут, Глібчику? А йди, дитятко, поможи Галочці.

— Зараз, мамо! — говорить Гліб, перериває мову, зривається, на бігу вибачається і зникає у кухні.

Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину губкою, а потім витирається шорстким, домашнього виробу, рушником. Вмившись, робить кілька ле дачих рухів руками, що має значити гімнастичні вправи. Після по черзі корчить і напружує то ліву, то праву руку й мацає їх м'язи. Намацавшись, іде без сорочки до їдальні, щоб похвалитись своїми м'язами Володькові.

— Володя! Пащупай! — крекче, напружує м'язи й підходить до Володька. Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний і напружений, чекає, що той скаже.

— Да! — резюмує Володько. — Мускули імєєш желєзниє.

— А знаєш, что я кушаю? — з задоволенням питається Роман. — Картошку. Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.

З кухні знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить:

— Рома! Ти б пішов прив'язав Казана.

— Разве ти нє відіш, что я без рубахі! — сердито відгризається Роман. — Пусть пайдьот Алєг. Он нічево нє дєлаєт.

— А ти ужаасно занят. Да, да… Олег гість, а ти… — і не договоривши, вона ховається за дверима.

— Я, мамо, зараз! — зривається за нею Олег і вибігає.

— Ех, і мазнули ми вчора! — хвалиться Роман. Говорить, розуміється, по-московському. — По пляшці на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.

— А хто був? — перебиває Володько.

— Саша, Лінкерт і я. Після пристав дядя Кіндрат.

— Хто платив? — запитує знову Володько.

— Я. У мене завелась «дєньга»… На пляшок десять. Ти сьогодні не відходь з Олегом, — каже Роман. Говорить з посміхом, ніби хвалиться.

Володько байдуже вислухує і каже:

— Ні. Я мушу побути з Олегом. Він завтра їде.

— Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його хвостиком. Чудово, ні? «А как же он сюда папал?», знаєш? Хе-хе-хе! — засміявся Роман.

— Ні не знаю.

— Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.

— Нащо?

— Ну, але скажи. Так собі…

— Вийде по-дурному. Для чого сердити. Мені це не зробить ніякої приємності.

— Бо він ще зовсім хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить, залицяється.

— Але ж і ти не багато старший.

— Як не багато. По-твоєму, два роки не багато?

— По-моєму, не багато.

— Але ж я голю вуса. Ти тільки помацай. Справжня під носом щетина. — При цьому Роман надув губи, щоб Володькові вигідніше помацати.

Володько засміявся.

— Так. Якийсь мошок маєш, — підтвердив він.

— Але у тебе… У тебе вже й борода росте, — заздрісне зауважив Роман. Володько не відповів нічого й одвернувся.

Після Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав краватку — метелика, лаяв усіх, що йому кудись її закинули. Володько сидить і чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й піти до Сергія. Він давно не бачився з ним. Востаннє дав йому читати книгу «Саша Жегульов» Андреева й від того часу не бачив його.

Увійшла Галя і почала накривати стіл. Прийшов також Олег. Роман хотів кудись вийти і кликав Володька, але він не пішов.

— Ну, що? — питає Галя, — Ви ще не закохались? Володько почервонів.

— Чого червонієте? — продовжує своїм дзвінким, жартівливим контральто Галя. — Нема чого червоніти. І не такі зубри закохуються. Чула, що ваш тато збирається вас одружити. Якась там багата жолоб'янка, три десятини землі, півтисяча долярів. Ну що ж… Женіться. Почекайте з пару років, відпустіть вуса й вйо! Чого там… Наші он по всіх хуторах за дівчатами гасають.

— Не можу закохатись, — рішився щось сказати Володько, розуміючи жарт.

— Ой-йой-йой! Дивіться мені. Весь, мов з кришталю, аж ніздрі тремтять, і той бреше. От дійсно кам'яне серце — Апроксін Кападокійський. Ага! — перервала раптом мову Галя. — Папа прієхал.

У кухні заметушились. Приїхав з Башковець о. Клавдій. Високий, рівний, з широкою лисиною, завжди поважний, він вступив до їдальні. Був засапаний, втомлений. Він хворіє на сухоти, здебільша лежить у ліжку й ледве відправляє свою службу.

Володько шанував цього священика віддавна. Встав і потиснув його руку.

— Тато дома? — спитав він Володька.

— Дома, отче Клавдію, — відповів він.

— Вже зібрали з поля? — запитав він ще раз.

— Вже. Зісталась тільки насінна конюшина й картопля, — ввічливо й ділово відповів Володько.

— Ага… Ну, й добре! До свідання! — байдуже, сапаючи проговорив о. Клавдій і пішов до своєї кімнати. Займав велику, соняшну кімнату, що колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обідав й вечеряв. Там спав, зрідка виходив на сонце пройтися. Вів тихе, відокремлене життя, що догоряло, мов свічка, але обов'язки свої виконував точно, пильно й сумлінно. Ніхто в селі не може на нього поскаржитись. Всі люблять його й шанують, хоч з людьми він не дуже любить стикатись.

Нарешті стіл накритий. За вікном чути: скликають на обід. Входять Оля, пан Гліб, Саша. Приходить і Роман зо своєю краваткою, одягнений у свою улюблену коротеньку курточку. Матушка вибачається і відходить до кімнати о. Клавдія, щоб робити йому товариство. За господиню сьогодні панна Галя, через те увійшла вона за німою, що несла велетенську мису борщу.

Всі розсілися коло столу, забрязкали ложки, ножі, видельця. Володько сидів між Олегом і Олею. Оля пробує жартувати, але не влучно, її добре, наївне обличчя одно тільки реагує на власні жарти. Володько не звиклий до товариства, намагається бути поважний, одначе робленість його виразу й рухів всім кидається у вічі. Він і сам це розуміє, хвилюється й через те почуває себе недобре.

Розмова ведеться московсько-українською мовою. По-московському вперто, демонстративно говорять Саша, Роман і частинно Галя. По-українському пан Гліб, мішано Олег і Оля. Володько, як гість, говорить так, як вимагає ситуація. Між Сашою й Глібом на цьому тлі напруження. Зустрічаються і говорять тільки з чемності. Завзятий, хоч не завжди вигідний помічник Саші є Роман. Він завжди хриплим голосом співає «Боже Царя», кпить з Гліба, його мови. Гліб ігнорує його й намагається бути від нього подалі. Саша й Роман, певно, хоронять чистоту своєї культури й виховання. Босяцькі та вояцькі пісні, пляшка й коркотяг — це їх оздоба.

А пан Гліб навіть у їдальні помістив портрет Шевченка. Навмисне. Сам щодня читає, вправляє, бере соняшні ванни й щодня ходить вчити дітей.

І портрет на стіні в їдальні, і людина, яка щодня бере соняшні ванни, що робить «той ідіот», як його в душі називає Саша, впливають на нього, мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гість, емігрант, приїхав зі своєю сестрою, що вийшла за одного зо старших братів Левинських. Сестра з чоловіком погостили й від'їхали до Данцігу, а Саша лишився. Село, нудьга, безробіття. Поволі, поволі й хоч-не-хоч візьмешся за чарчину.

По обіді ціле, за виїмком Гліба, товариство вибирається на прогулянку в ліс. По дорозі зустріли Лінкерта. Високий, у гнідому френчі, у кепці, блідий юнак. У сусідньому селі живе дві його бабуні. Обидві мають порядні маєтки. Одна — жінка недавно померлого генерала Маклакова, друга її сестра, фрейліна двора його імператорської величності, Вероніка. Лінкерт єдиний їх спадкоємець.

Не дивлячись на це, він встиг побувати в бригаді Котовського, після дезертував, сидів у польській в'язниці, у таборі інтернованих, поки не витягнули його звідти бабці.

Роман побачив Лінкерта й побіг йому назустріч. Хотів сказати, що має у буді дві пляшки… В товаристві Лінкерт дещо Рому легковажить. Підпускає йому шпильочки, кпини. Роман приймає це за жарт, легко відгризається й терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа має велике значення. До всього, коли вони самі, завжди добре розуміються, попивають і співають сороміцькі пісні.

З рештою товариства Лінкерт поводить себе досить офіційно.

— Ви, пане Лінкерт, мов президент Сполучених Штатів, — заговорила звичайним своїм жаргоном Галя.

— Урочисто вдячний за шану, — відповів з легким кивком голови Лінкерт.

— Ні. Пан Лінкерт справжній Льот Кнобль з романів Сталь, — засміялась цілим обличчям Оля.

— Віддаю шану вашій вишуканій фантазії, хоч би такого Кнобля й не було у Сталь, — відповів Лінкерт.

— Сьогодні чудова погода, — чітко, протяжно з натяком, щоб перемінити тему розмови, проговорив Саша.

— Дякую за спасіння потопаючого. Ваші родички мають досить гострий язик, — зрозумів Лінкерт наміри Саші, але хотів показати, що він і сам впорається з тими родичками.

— Кинь, брат, брудне діло… — вставив своє Роман.

— Так, Ромушка. Іноді й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого відстали, мов хвостик?

— Ха-ха-ха! — засміявся Роман.

— Панове! Хто це показав Ромі два пальці? — презирливо сказав Олег. — Пане Лінкерт? А чи показував він вам свою курточку?

Засміялась панна Оля.

— Ну, розуміється… І курточку, і цигарки, і м'язи, і перейняті від Саші дотепи про двох гусарів. Все знаю, через те й про хвостика згадав, — проговорив з посміхом Лінкерт.

— Ах, лишіть це, панове! Така чудова осінь! Ліс, небо! — захоплено вигукнула Оля.

«Гей, хто в лісі озовися!

Хто за лісом обізвися!»

— затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вічний ентузіаст, одразу підхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав Роман:

— Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег співає! Олег перервав свій спів на півслові й почав, наслідуючи студента з «Дні нашей жізні», жалібно скаржитись:

— Але ж я хочу співати! Яке кому діло до мого голосу? Я хочу співати!

Перейшли город і вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не орані просяниська, засохлі коло пнів будяки. Вискочив звідкись перестрашений зайчик. Він розігнався було просто на товариство, але всі підняли крик, зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся і стрімголов помчав під угорську долину. Олег зірвався й собі побіг за ним, хоч розумів, що нічого з його бігу не вийде. Але він біг довго й вперто, а вернувся засапаний, з краплинками поту на чолі. Оля одразу йому зауважила:

— Олег! Ти не смієш так бігати! Це тобі шкодить.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: