Улас Самчук - Волинь (сторінка 94)

Всі, хто тут не є, так само як і Володько, чекають до другої години, щоб дістати резолюцію від пана старости. Дехто тяжко зітхає, ось там тихо плаче старша жінка, тисне в собі кожний звук, тільки сльози не в стані затиснути. Витікають з глибоких, запалих очей і течуть по щоках. Вона вже навіть не підтирає їх.

Час тягнеться поволі, ліниво. Ті, що стоять (а між ними й Володько), переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися.

У дві години у дверях з'являється карний референт з цілою купою паперу в руках. Починає читати вироки. Піднімається плач, крики. До діла приходять поліцаї і відводять кого треба.

Володько довідується в своїй справі таке:

— Пан референт, що дає дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше прохання, і через те ви мусите прийти ще раз…

— А коли? — запитав Володько. Настрій його впав дуже низько, так що й голос відмовляється висловити якесь слово.

— Ну, прийдіть так за днів три.

За три дні Володько з'являється знову. Знизу його послали нагору, звідти знов униз. Унизу урядовець розсердився і заявив, що він з тим не має нічого спільного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять.

Володько ще раз піднявся на горішній поверх, несміливо вже постукав і несміливо увійшов. Кілька столів і кілька за ними урядовців. Володько підходить до першого, що сидить наліво… Лисий такий, з чорною, зарослою волоссям латкою коло правої брови.

— Прошу ласкаво так і так. Я… Але Володько не скінчив свого речення. Урядовець, видно, зовсім його не слухає, насупив брови, очі його забігали.

— Ви що? — визвірився він на Володька. — Куди ви зайшли? До корчми? Чи до уряду?

Володько відчуває, що блідне, й здивовано знизує плечима. Дивиться на себе, помацав у руці кашкета.

— Руки! — ще сильніше крикнув урядовець. — Де ваші руки? Як ви їх тримаєте?

Володько аж тепер помітив, що підступив надто близько, щоб його краще почули, і що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Він швидко, ніби від гарячого, відриває руки, відступає кілька кроків назад, починає сильно хвилюватися, забуває всі чужі слова й не може як слід пояснити, чого властиво йому треба. А урядовець все кричить:

— Вже час навчитися державної мови! Лепече чорт зна що, пся-крев!

І після цього урядовець відсилає Володька до сусіднього столу. Там сидів пан з золотими зубами й трошки привітнішими очима. Володько обережно пояснює, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявляє, що пан староста принципово погоджується дати дозвіл, але необхідно, щоб хтось із села, і то людина старша, взяв на себе відповідальність за хід вистави й забави.

— А без того не може бути? Я… — почав було Володько, але урядовець негайно його перебиває:

— Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розуміти належно. До побачення!

Володько поволі спускається вниз, виходить зо староства, йде вузьким хідничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за містом, коли опинився сам серед широкого поля рідної землі. Сіре осіннє небо, західний вітер, грязька, нерівна дорога. Перед ним п'ятнадцять кілометрів дороги. На щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його підвіз.

Після цього Володькові вже не хотілося більше йти за дозволом, але ж як бути? Невже при першій неприємності, при першій невдачі ганебно відступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до суду? Андрій Андрійович, що сам служив у старостві й добре знає тамошні відносини, сказав:

— Скаржитися на нього марна річ. Кому скаржитися? Він завжди найде проти вас аргумент, знайде свідків, а що ви? Одно, що зробите, що вам після того не видадуть ні одного урядового папірця.

Володько ликнув образу, затаїв гнів, заручився «відповідальністю», що взяв на себе Андрій Андрійович, випросив у батька коня й опинився знов у старостві. По короткій мандрівці зверху вниз і навпаки та після очікування мало не до другої години, Володько довідується, що дозвіл буде готовий завтра. Може прийти за ним хто-небудь.

При виході в коридорі Володька зупинив молодий, русявий, з гострим носиком, у гранатовому одязі панок.

— Так ви з Тилявки? — запитався він посміхаючись.

— Так, — відповів Володько.

— І, значить, робите там виставу? — питає той далі. Володько відповів.

— Ви зветесь Володимир Довбенко? — тягне панок все далі.

Володько підтвердив.

— А хто там бере на себе відповідальність? Довідався.

— Ага. Знаю, знаю. Ну, нічого. Дозвіл дістанете… Коли сказав пан референт?

— Завтра.

— Ну, значить, завтра й дістанете. Дуже приємно. До побачення, пане Довбенко.

Панок пішов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на вулицю, сів на коня й помчав додому.

Додому прибув досить пізно. Кінь зовсім задріпаний, сам втомлений, розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нічого йому не згадував про свої пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарікання, мовчки наївся й одразу відійшов у село.

— Еее, — казала Настя. — Поки росте, доти хоч маєш його дома. А тепер… Хто знає, де він ото ходить і що робить. Дома стільки скрізь роботи. Молотилка на носі, гній треба викидати, навіть січки нема кому нарізати. Дрова сама он цюкаю, що мені аж спина тріщить… Коли б хоч сокира людська, а то такий тягар, що ледве двигаєш…

На другий день за дозволом післали Сергія. Володько мав досить роботи. Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крім того, Сергій має зайти до позичальні перук і взяти їх кілька.

Володько цілий день працював. З ним працювало кілька хлопців, яким пообіцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували лавки, бігали, хвилювалися. Піт густим горохом стікав по чолі, змокріла спина. Працював, як віл, як добрий кінь. Не ходив, а бігав, давав накази, планував, обдумував кожну дрібницю… І до вечора недокінчена клуня обернулася в театральну залу.

Пізно вечором прийшов Сергій. Приніс перуки, барви, все, що потрібно для сцени, тільки не приніс дозволу. Чому? Бо дозвіл ще вчора пішов через «постерункового» угорської поліції.

Нарешті все готове. На «шкальні», на магазині, на Соловейовому паркані коло Гершка розліплені великі плакати. Лапаті червоні літери з велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всіх хатах, на дорозі чи у Габеля тільки й мови що про «театри». Оркестра найнята, хор вимуштруваний, артисти знають свої ролі.

Приходить день вистави. Неділя. Небо зрання похмуре, і час від часу накрапає дощик. Не дивлячись на це, з самого рання юрби дітвори товчуться коло клуні Якова. Ще все зачинене, ще Яковова жінка гонить їх з подвір'я «під сто чортів», ще навіть Володько не прийшов у село, але скрізь, по всіх вуличках, на перелазах збираються гурти дівчат, хлопчаків, часом і якийсь парубок цікавіший так, ніби між іншим, пройдеться коло Якова й кине кілька поглядів на подвір'я. Навіть і старші, поважні дядьки, що все ще посміхалися «з театрів», все ближче підступають до Якового подвір'я, розважаючи про погоду, врожай і різні селянські справи.

Найкращі дівчата, як Настя Михайликова, як Ганка, як Тетянка Овсійова, як Наталка «з тамтої гори», і багато інших повбиралися сьогодні, як на Великдень. Найкращі спіднички, панчішки, черевички, блузки, тоненькі безрукавки, ніби уліті, черевички-човники. Ніби панянки з міста. Що ж. У церкві співають. Треба знати, як між люди виступити.

Вулицею проходять все нові й нові юрби людей, ніби на відпусті. Перед плакатами весь час стоїть натовп. Читають по літерах, що й де написано, розтовкмачують один одному…

На щастя, перед полуднем і день повеселішав. Хмари поволі розповзлися, небо показало кілька блакитних лат, час від часу й сонце почало проглядати і, коли люди з'їли полуденок, стало зовсім гарно та тепло, ніби спочатку осені.

Подвір'я Якова вже повне людей. Дівки, парубки, старші хазяї, навіть старі діди, що курять люльки та спльовують. Вже й Яковиха нічого не порадить з ними. Володько випросив у неї стола, поставив перед новою клунею, накрив білим настільником і посадив Сергія продавати білети.

Після вийшов до людей і промовив:

— Сьогодні в нашому селі вперше буде театр. Самі побачите, що то буде, а буде то дуже гарне… Тільки той, що хоче бачити, мусить купити собі квиток. Інакше його не пустять. Ось тут, хто хоче, може вже наперед купити, бо може так статися, що й не вистаче їх всім.

Всі слухали Володька з увагою, але ніхто не йшов купувати квитка. Сергій сидів за столом, дивився на людей, люди на нього, проходив час, але ні один не вийшов з юрби за квитком.

Сонце хилилось до заходу. Нарешті десь там, починаючи від «шкальні», заграла духова музика. Веселі, радісні звуки маршу бадьоро вирвались і рознеслись по селу. Затремтіло село, зашуміло, затріщали перелази, замиготіли по всіх городах, по стежках жіночі одяги, і не дійшла музика до Якової садиби, як вже за нею тягнулась сила народу. Здавалось, ціле село піднялося. Вуличку, що вела до Якова, й весь двір залили по береги. Не можна було протиснутись… Але Сергій все сидів перед столом і чекав… Почали потрошечки, обережно підходити… Виймали з вузликів зім'яті марки, питали, чи не можна б купити дешевше. Ось якась дівчинка виймає три яйця й просить благальне пропустити її. Друга непевно підходить, довго дивиться на Сергія, довго міркує… Нарешті просить пустити її на борг. Завтра вона принесе гроші. Божиться, що принесе. Тепер якраз не має, а додому далеко.

— То ще ж досить часу. Ще можна побігти додому і вернутися, — каже Сергій. Але дівчина боїться бігти додому. А що як вона піде, а тут почнуть без неї. Вона й завтра заплатить. Хіба ж Сергій не знає її.

Але Сергій сьогодні не знає нікого. Як тільки музика зайшла до клуні, як тільки прорвалась несмілість, як тільки всі переконалися, що нікого не пустять задурно, — навалились до столу всі нараз. Почалась метушня. Задні тиснулись, передавали гроші через передніх. Сергій впевняв, що всім стане квитків, Володько прибіг, побачив таке й побіг шукати ще одного продавача. Знайшов Олега, що приїхав на виставу, і просив його помогти Сергієві.

У дверях клуні стали два здорові, плечисті парубки. Всередині знову два впорядчики. Народ хильнувсь, мов повінь. Володько не встигає давати розпорядки… Одні просяться пропустити їх без грошей, інші щось питають, ще інші скаржаться. У дверях зчинився крик і гамір. Два п'яні парубки лізли без квитків, але їх зупинили.

— Назад! Не бачиш, тут варта?

— Пшол! Що мені варта. Пускай!

І тиснеться далі… Але не встиг дійти до порога, як міцні руки схопили його за комір, і той, мов лантух, полетів на подвір'я. Регіт, крик. П'яний зірвався, кинувся битись, та з'явилось ще кілька впорядчиків, і він відійшов…

Сонце зайшло, засвітились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Більше не влазить. Грає музика. Сцена закрита завісою з ряден. Навколо клуні стоять люди, що не встигли дістати квитка. Малі хлопчики, мов кліщі, повпивались у стіни клуні й крізь щілини дивляться цікавими очима до середини. Інші їх відпихають, бо хочуть собі поглянути…

— Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь.

— Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки!

— Тож там ще нічого нема. Сам нічого не бачу.

— Ага, нема… А дивиться. Пусти, пусти! Я тільки трошки…

Інші знову дряпаються на стріху або приносять підставку, щоб стати вище й дивитися.

— Не тягни! Ти, халєро! Не тягни! Куди лізеш. Впадемо всі!

Гуууррр! Підстава звалилась, і все полетіло. Починається бійка. Михалко кинувсь на Івана, Іван божиться, що винен Микола, Микола спихає вину на іншого. Вибігає впорядчик і відгонить всіх, бо такий крик, що музик не чути.

На залі гамір, ніби в набитому вулії. Музика тне беззупину. Спереду сидять почесні гості. Он і комендант угорської поліції. Коло нього розложився з жінкою Габель. Приїхала й стара пані Неоніла Адріянівна, мати Андрія Андрійовича. Гольденберги цілою родиною — Мошко, Маня, Рая, Соня, Іцко… Там також місце для панни Галі, що сама не грає, але занята разом з іншими на сцені, там Саша й Лінкерт. Обидва вже встигли випити й мають веселий настрій.

На сцені тиха, швидка метушня. Артисти одягаються. Андрій Андрійович характеризує, намазує барвами. Володько запізнився, бо весь час бігав скрізь, де тільки треба, прибіг, швидко почав одягатись. За хвилину зробився рожевощоким, здоровим, в широких штанях з брилем на голові, парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Ніхто його не пізнає тепер. Вуса, чуприна під китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля стала дівчинкою. Веселою, доброю, у білій, трішки вишитій сорочці, боса. Вона стрибає, сипле очима сміх, танцює тихо. І Роза Габльова змінилась. Свитина, очіпок, запаска. Очі підведені, зморшки… І багато інших… Всі тут, всі на місці чекають… Ось тільки завіса відхилиться.

— Дзвінок, дзвінок! — тихо наказує Володько. — Антоне, Ільку, Демиде! На місця! Хор! Займайте всі місця! Пам'ятайте, що перше співати! Я вам дам знак рукою! Махну отак — «Гиля-гиля». Отак — «Ой, що ж то за шум». Розумієте? Ну так. Другий дзвінок! Подивіться, чи вже всі всілися! Але тихо!

Андрій Андрійович розміщає першу яву.

— Олю! Розо! На місця! Ви, Розо, трішки схилені, голова оперта на руку. Ви уважно слухаєте вашу дочку. Оля сидить, руки в пелені, уважно дивиться на свою матір, оповідає свій сон, свої скорботи, хоче, щоб мати зрозуміла її. Ну! Добре! Готово! Можна третій дзвінок…

— Дзвінок! — тихо говорить Володько. — Всі за лаштунки! Суфлер! Увага!

Робиться велика тиша. Зала швидко вмовкає, тільки за стінами шкряботять і туляться хлопчики. Завіса поволі, майже непомітно розходиться двома половинами на боки. На залі гасне світло, на сцені збільшується. Перед глядачами картина: хатина з одним вікном і дверима. Від неї вправо, на кілках, за плотом соняшники й рожі, на плоті в'ються гарбузи, на кілках, не дивлячись на вечір, глечики. Вліво садок і ріг повітки. Вечір. Світить місяць. Тихо — ні одна гілка не ворушиться. Здалека долітає парубоцька пісня.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: