Улас Самчук - Волинь (сторінка 95)

На призьбі перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а дочка їй оповідає: «І от сниться мені, мамо, ніби біжу я… коло такого-от вітряка»… Серед глибокої тиші її м'який, ніжний голос бринить, мов срібна струна. Тріпотливі, повні остраху звуки вириваються з тієї живої картини, несуться над головами слухачів, долітають до найдальших закутків і десь там зникають. Куди залітають вони й де зникають? Там десь, у тих палаючих цікавістю очах, у тих розкритих, висохлих від напруження устах, у тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарівне слово. Ось дівчина, що не може всидіти на місці. Вона бачить все, але їй здається, що це мало, й вона поволі, непомітно спиняється навшпиньки… її очі бігають по сцені, ловлять кожну дрібничку, слух напружений. Обличчя весь час міняється. Жаль, скорбота, радість, сміх — все, що бачить перед собою, все чистою, невинною душею приймає і страждає чи радується. Ціла зала — всі уважно дивляться, всі слухають цю дивовижу, це життя, цю живу красу. Бачать і розуміють серцем, цілим єством. Бідна дівчина просить матір вплинути на батька, щоб пустив її вечором погуляти. Там так гарно. Там стільки молодих, веселих істот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях, у тих садах, під місяцем, серед чудового співу розцвітає барвистим, пахучим цвітом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, ті, що тільки що вступили у справжнє життя, ті, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто й широко.

Дівчата слухають ту казку й розуміють її. І коли б творилась вона перед очима не годину, а цілу ніч, вони прослухали б її з такою самою увагою від початку до кінця, бо ж як не слухати… Хто з них коли бачив щось кращого в житті? Хто показав їм щось, що діється на широкому світі? Хто кинув їх жагучій цікавості хоч один шматочок поживи? Ніхто, ніколи. Росли, жили, плодились, вмирали.

А там бореться старість з молодістю, минулість з сучасністю. Там цвіте велика любов, що захоплює все молоде, все живе. Всемогутня, чудова любов!

Проходить велика година. Для цих людей пройшла вона по землі майже непомітно, мов тінь, але скільки яскравого, гострого, незабутнього лишила по собі… Сцена доходить до кінця. Серед великої тиші на залі хтось сильно, дико висвиснув. Це Оксана. Ось на сцену виходить похилий, старий, з калаталом, сторож. Оксана пізнала в ньому свого Карпа й не вдержалась… Голос сам вирвався, серед тиші промчав стрілою й завмер.

Завіса швидко закривала кінець.

Але, щоб продовжити програму, Володько вивчив Женю кількох танців. Ось знову розійшлася завіса й на сцені дівчина в розкішному вбранні. Вишивки горять, мов живий мак. Намисто, стрічки, квіти. Коло дівчини моторний парубок. Вдарила музика, і пішов буревійний, сміливий, широкий танець. Парубок не жалує своїх ніг. Пішов навприсядки, аж іскри сипляться, а дівчина, мов метелиця, мов гонивітер, тільки спідниця та стрічки розвіваються, тільки чобітки миготять.

Глядачі не можуть всидіти на місці. Очі у всіх загорілися, руки й ноги затремтіли, кожна жилка напружилась, мов струна. Так би хотілося й собі зірватись та закрутитись у тому шаленому танці. А музика все тне, все жене вперед… Танцюристи ось-ось зірвуться й відлетять від землі.

А коли скінчився танець, все, що було в залі, вибухло буревієм радості й захоплення. Заплескали, загукали, замахали руками. Вийшли на сцену всі гравці, а на них посипались квіти. За сцену тиснуться всі, хто може, щоб привітати Володька й інших. Андрій Андрійович вдоволений своїми артистами. Всі веселі, піднесені, захоплені. Сотні очей сяють нестримною радістю.

— Гарно! Чудово! Молодці! Показали себе! — тиснуть Володькові руку. Навіть комендант поліції і той стратив свою насупленість і прийшов на сцену.

— Добже, добже! — сказав він.

Габель приніс своїй племінниці цілий оберемок жоржин, повняків, айстр. Володько дістав китицю від Галі, Жені та Саші. Оля від Андрія Андрійовича, навіть Лінкерт потиснув руку Романом й буркнув:

— Шкода, що й ви не вдарили гопака…

Володько відходить набік і присідає. Він втомлений танцем. З чола сочиться рясно піт і тече по обличчю, але з огляду на грим обтертися не можна. Він до глибини душі зворушений і вдоволений. Намагався, напружувався, не шкодував своїх сил, але кажуть, що було добре.

Одначе нема часу відпочивати. У залі знову рейвах. Виносять лавки, очищають місце для танців. Люди виходять надвір, але ніхто не йде додому. Вечір темний. Десь-не-десь мигне на небі зірка, щоб за хвилину знову сховатися. Музика готується, дівчата чепуряться й оглядаються на своїх…

Володько встав і почав робити порядки. На сцені за лаштунками повно людей, хоч вони зовсім не мають що тут робити. Гравці змивають барви, переодягаються. Ось на залі вдарила музика й Володько пішов відкрити танок. Он стоїть Женя. Стрічки, корсет, вишивки… Веселі, сині очі… Взяв її й закрутився в буйному колі вальса. Яка вона легка, тонка й звинна. Вона не ходить, а літає. Земля сама тікає з-під ніг, а цілий світ, мов каруселя, крутиться. За ними пішли й інші. Спочатку Олег, Оля, Роман, Галя, а далі численні Гольденберги, за ними відважніші парубки. По часі вже не було місця, й Володько з Женею виступили та відійшли за сцену.

— Панно Женю! Вам так це личить! — шепнув Володько майже на вухо Жені, вказуючи на її вбрання.

— Та невже? — жартом відповіла Женя. Мовляв, сама знаю. Вона все жартує з Володька, не бере його поважно. Вона нікого не бере поважно. Для неї все жарт, ціле життя, весь світ.

Від'їжджала Неоніла Андріянівна. Сказала, що хоче попрощатись і з Володьком. Підійшов до неї.

— Да, да! Далжна атдать справєдлівость. Андрей Андрєїч всегда гаваріл, что ви талант. Да свіданія і благадарю!

Володько цілує старій руку, дякує, що відвідала такий скромний, селянський театр…

Сергій приніс касу. Цілий мішок паперових грошей. Ніхто не сподівався, що матимуть такий збір. Володько перебрав гроші й відтинки квитків, а Сергія послав за горілкою для музик. Габель заробить перший, а без цього не можна обійтись.

Володько почав розкладати гроші на купки й рахувати. Стане на залу, на всі видатки, і зістанеться для «Просвіти». Ах, як буде чудово, коли на другий тиждень Володько з'явиться в Крем'янці й передасть «Просвіті» стільки грошей.

— Володю! Ах, ви, мошенник. Запросили мене на танець і забули! — Це Женя. Коло Володька нікого нема, всі пішли танцювати. На столі маленька нафтова лампочка й купи лапатих зім'ятих банкнотів.

— Ах, Женю! Дивіться! Тут сто тисяч! Купа марок. Це ж ми витанцювали. Рахуйте!

Женя також захоплюється купою грошей. Бере пачку й швидко маленькими прозорими пальцями рахує. Володько рахує також. Вона часто його перебиває, обоє збиваються й починають спочатку. Женя весело сміється, б'є його по руках.

На сцені виграє музика танець, у залі танцюють, але Володько не чує того. Женя також швидко забула про танець. За лаштунки прибігає Олег.

— Олег! Ви не танцюєте? — кидає Женя між рахунками, дивиться на нього, а пальці її швидко перебирають папірці.

— З ким? — питає Олег.

— … двадцять один, двадцять два, двадцять три… Боже мій! З Розою, з Неонілою Адріянівною, з Галею, з Олею, зо мною, з дівчатами… Тьху! Чотири, п'ять… Проклята лампа. Так мало світла…

— Йду! Танцюю! — крикнув Олег і вибіг.

— Ах! — вирвалось у Жені, і вона відірвала очі від грошей.

— Що, Женю? — спохватився Володько.

— Злякалась. Ні, то парик. Фу, яка я дурна! — вона дивилась просто на Володька. Він не міг видержати її погляду, червонів, дивився на другий маленький столик. Там перуки, барви, маски… І раптом Женя збирає всі полічені гроші в одну купу й гукає: — Володю! Дивіться! Володьку!

Володько здригнувсь і поглянув на неї. Вона тримала на руці купу грошей, але дивилась на нього.

— Нате! — сказала. — Ви сьогодні принц, багач, красунь! Ви… — увірвала, але одразу додала: — чудовий! Я вас люблю, Володю!

Вона це хотіла сказати жартом. Вона говорила таке всім. Але це вирвалось у неї по-українському, через те вийшло трішки інакше. Це вона також відчула й густо почервоніла. Одна її рука лежала на столі з грішми, і Женя помітила, що вона тремтить, і що Володько бачить це також.

— Ах, це дурне! Нате гроші! Ходім. Тут нікого нема! — викрикнула вона вривно й схвильовано. Володько встиг сказати:

— Панно Женю! Дякую за ваші очі! Я їх буду носити з собою.

Він взяв від неї гроші й запхав до всіх кишень.

— Підем в танець! — сказав швидко.

— Підем!

Взяв її руку й потиснув. Вона швидко, нервово відповіла. Зніяковілі обоє й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець. Володько й Женя лишились у всіх на очах. Хтось гукнув: «Женю!» Другий (це був Олег) крикнув: «Володьку!» і всі голосно, рясно заплескали. «Козачка! Козачка!» — загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала від Володька свою руку й плигнула між публіку. Володько вернувся назад за лаштунки.

Це сталось несподівано, і через те схвилювало Володька. Підійшов до столу й присів на стілець. Ліва рука лягла на столі. Чув неспокій, тремтіння… Боявся, що ось зараз сюди ввірвуться люди й побачать його таким. Одночасно було йому приємно й весело. Ріс, горів і, здавалось, виповняв собою цілий простір.

І дійсно. За хвилину було тут повно людей. Лінкерт, Саша, Роман. З'явилися вже пляшки.

— Пий! — підносять Володькові чарку.

— Ні! Сьогодні не п'ю! — відмовив твердо й рішуче.

— Дурень! — проговорив Роман і вихилив.

— Браво, браво! Володя не п'є! Принаймні один знайшовся, — загомоніли дівчата, а особливо Галя й Женя.

— Кричіть! — говорив Лінкерт. — Горілка шана й радість. Хто не курить, не п'є — не мужчина. А жінки, що таких люблять — кури й мізерія.

— А ті, що п'ють — тваринки, що хрюкають! — докинула котрась. Шум, гамір, рух. Галя знайшла собі обрізок дошки й присіла. У неї на руках примостилась Женя. Оля принесла торти. Самі пекли, самі принесли й самі себе гостять. Оля вся сяє, до всіх сміється, меле приємну нісенітницю й сама з себе регоче. Володько хвилинку сидів тихо.

— А, панове! Забули! Скільки грошей? — викрикнула Галя.

Володько зрозумів, про які гроші гутірка. Він став і, вдаряючи себе по кишенях, казав:

— Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полічити! Женя швидко затупцяла ногами й закричала:

— Галю! Ти ідіотка! Як тобі хочеться говорити про гроші! Рома! Дай мені чарочку. Скорше!

— От, це так! — сказав Лінкерт. — Лий! Женя герой! Повно лий!

— Ха-ха-ха! — заходилась реготом Оля, а Галя зіпхнула з колін Женю.

— П'янице! Геть! — сказала вона й струсила на колінах сукню.

Роман підскочив з чаркою. Женя взяла її, дзвінко засміялась і випила половину. Решту вилила через голову.

— Так п'ють в селі! — весело сказала вона й взяла кусник хліба.

Увійшов Сергій з двома порожніми пляшками.

— Ну, що? — зірвався до нього Володько.

— Витягли! — сказав Сергій… — І ще хочуть.

— Досить! Хай грають. Почастуй краще хористів.

У залі також рух. Скрізь набито молоці, всі гарячі й веселі. По часі Володько лишає товариство за лаштунками й виходить до зали. Музика заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й підійшов до неї.

— Дозвольте вас попросити на танець, — сказав їй. Вона зашарілась і віддалась мовчки в його руки.

Володькові дуже приємно, що так сталося. Вже давно не зустрічався з цією дівчиною, вже давно не бачив її зблизька. А тепер ось танцює з нею, чує її зовсім близько коло себе, чує дотики її грудей, чує навіть її хвилювання, що передається також на нього. Хотів би з нею заговорити, але не знаходить відповідних слів. Вона заговорила сама.

— А ви ще не забули мене? — запитала непевно, з посміхом… Блиснула на нього очима й одразу сховала їх… Володько посміхнувся також.

— Певно, що ні, — сказав він. — Як можна. Вона:

— Ой, йой! Напевне забули. Я кілька разів зустрічала вас. Навіть у мій бік не глянули. Він:

— Бо, мабуть, вас не бачив. Вона:

— Бо не хотіли бачити. Він:

— Або, може, вас не пізнав. Будете багаті. Вона:

— Хто не хоче когось пізнати — не пізнає. Запаніли. Він:

— А, де там запанів.

Хвилина тиші. Після знову починає вона:

— Цього Великодня на цвинтарі коло церкви з Даркою коло вас пройшла й кинула на вас паперову квітку. А ви?.. Він:

— Це ви були? Ах, Ганусю! — вирвалось у нього зненацька. — Я вас пізнав, але ви дуже швидко тікали. Перед людьми не відважився вас доганяти. Ви були в голубому. Ні? І з вінком на голові…

Вона:

— Ее, хто! Хтось…

«Така сама, як і тоді», — подумав Володько.

— А пригадуєте, Ганко, там у школі? — запитав по короткій перерві. Вона:

— Ще б ні. Ой-йой, як пригадую… І не раз. Як то на Ронівському… Знаєте? Ті проліски для учительки Маші. Як то ви мені оповідали… Це було давно.

Мовчанка. Музики грають. Вони спокійно, плавно обертаються під їх звуки. Він чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не відважується. Навколо стільки людей. Одягнена вона у білу, тоненьку блузочку. На грудях червона в'язанка. Спідниця гладенька, чорна, майже до колін, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Від неї віє свіжістю, здоров'ям і ще чимсь, що хвилює його.

Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько нагнувся до вуха Ганки й шепнув:

— Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленіла, мов жарина, й мовчала.

— Ну, чого ж мовчите? — спитав її знову.

— Хіба я знаю…

— А хто ж може знати?

Вона нахиляється до нього й шепче:

— Прийдіть… Прийдіть, Володьку! — і затремтіла, мов пташина. Володько виразно відчув те радісне, лячне, жадібне тремтіння. А по часі несміло, уникаючи його погляду, ще тихше сказала:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8757
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9318
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5866

Пошук на сайті: