Улас Самчук - Волинь (сторінка 97)

Матвій краще ось обдумає своє. Не можна випустити з рук господарство, коли нема кому перейняти його. Старий не старий, слабий не слабий — тягни й все. Ось хату нову, аж кричить, ставити треба. Тулиться чоловік в отій норі вже стільки літ, нема де навіть кості протягнути. Вже дерева нібито навозив і цеглу вже замовив. Ось тільки прийде санна дорога, треба буде перевезти. Не можна опускати рук… Треба тягнути, коли Бог хотів, щоб він і на старість не мав якоїсь зміни. Може, хіба аж той найменший підросте'. А цей… Не буде з нього для хазяйства толку.

Згадав Матвій Василя. Згадав його таким, як бачив востаннє. На тому каштаному… Ех! Минулося, як сон. Прогуло, прогриміло й тільки голод, мор і чорні круки лишились… Пригадав, які-то недавно були роки, коли за пуд ячменю десять хур колючого дроту та хуру гарматних щитів який-небудь Іван Штука з Сапанова давав. За сіллю люди по сто верстов ходили. Такі-то пережили роки, і все даремно.

А може, й ні. Побачимо, що буде далі.

— Вйо, Сіра! Тягни, тягни! — проговорює старий до коней.

Сусіди виходять, дивляться, як працює Матвій, говорять:

— Бач. Батько поле оре, а син комедії виробляє. І розумний старий, а. дурний. Дав би я йому таку комедію, що не знав би, де свої зуби збирати. Заманулось сина зробити паном, а тут він не пан й не Іван… А сам як тягнув плуга, так і тягне…

Володько не спав довго. Коли сонце досить високо піднялося, встав, швидко помився, поснідав і пішов на поле змінити батька.

— Йди, йди! — казала Настя. — Де ж видно, щоб старий весь час тягнув. І коло хати стільки праці, що тільки Господоньку, поможи!

Коли Володько вийшов, Матвій вже Зорав досить порядний шмат.

— Будеш орати? — спитав старий.

— Поорю.

— Тільки отам, на закруті, притримуй добре. Скоро обід. Коні втомилися. Тверде, як камінь. Коли б то Бог дав, трохи протягнула добра година… Добре було б отам під Угорщиною зяблю заскородити. Навесні тоді краще ореться… Під лісом просянисько також варто привести до порядку. Пнів там стільки. Колись, було, як мав ще силу, пішов і повикидав. А тепер хай ще гниють… А озимина, здається, гарно зійшла, коли б тільки зима порядна видалась. Змінилися наші зими, змінилися. Не знаю, що то сталося, але, бувало, оце по Михайлі як прийшли морози, як замерзла земля, як впав сніг, то аж на весну зійшов. А тепер дивись: дощ, дощ… Земля не замерзне, впаде сніг, полежить, згине, знову нападає по коліна. Земля не замерзла, і пашня випріває…

Ще довго поволі оповідав Матвій Володькові. Хотів, щоб трошки й коні відпочили. Натягнулися досить, аж мило на них зійшло. Оповідав, що і де має зробитися, що на весну будуть сіяти, про колишнє… А коли трохи коні відпочили, сказав:

— Ну, тепер підеш. Як доореш сьогодні, то завтра заволочиш зяблю…

— Я завтра думаю піти до Крем'янця, — сказав Володько.

— А то ж чого? — підняв трохи голову Матвій…

— Дістав он листа. Вибори будуть, так кличуть мене до міста на нараду…

— Вибори? Які то вибори?

— До сойму вибори. Вибиратимуть послів. Голосування буде.

— Таак? То ти, значить, підеш? Ну, то я скажу Хведотові, щоб заволочив. Худобу вижене стара, або й я сам. А які там будуть посли?

— Та ще й я не знаю. Піду, послухаю, що там будуть казати. Треба своїх людей післати…

— Ну, то напевне. Толку з того буде стільки, як і торішнього снігу, але хай все-таки йдуть. Колись і до думи вибирали. Он з Людвищ одного вибрали. По тисячі рублів на місяць дістав, каплицю виставив муровану… Тільки й лишилося по його послуванні. Навіть господарем порядним не став. Мав гроші в банку, прийшла революція — й все пропало. А хату й господарство під час повстання спалили. Тепер жебрак.

— Ну, а як там твоя вистава? Вдалося то? — запитав Матвій наостанку.

— Добре було, тільки багато мороки.

— Зібрали якісь гроші?

— Сто двадцять тисяч.

— Ого. То було діло. А що з тих грошей буде?

— Розплатились за все, а п'ятдесят тисяч на «Просвіту».

Матвій не сказав більше нічого й відійшов. Володько залишився орати, а одночасно обдумував свої справи. Треба було піти в село й зробити там порядок. Все так і зісталось на купі. Може, хоч Сергій надумається та піде до Якова. Треба розтягнути та повідносити позичені дошки, треба віднести перуки. Ну, це Володько зробить завтра…

Треба було й до Левинських навідатись та подивитись, який то у них настрій. Цікаво було б взагалі послухати, що говорять в селі…

Після Володько пригадав Женю й Ґанку. Обидві стояли в його очах, і не знав, за котрою побігти. Женя вже ось скоро від'їде, а Ганка лишиться. Женя весь час ніби жартує, ніби кпиться. Весела, в'юнка, говірлива. Ганка пружна, мов тятива, і гаряча. Її очі завжди горять, завжди бігають… Уста її вогкі й соковиті, груди молоді й пружні.

— Вйо, Карий! — підганяє Володько коня. Йде борозною, тримає в руках чепіги, на шию зачіпив віжки. Коні поволі, тяжко ступають… Копита їх грузнуть в землю. Доходить до кінця поля, обертається, викидає плуга та деякий час йде вільно. Блискуча плита відбиває соняшний промінь. Часом Володько відкидає на ходу з-під граділя пирій, що за якийсь час наб'ється туди. Після, дійшовши до другої борозни, зручно хапає за праву чепігу й ставить знову плуга. Коні так навчені, що самі заходять у борозну.

Тут за плугом родяться всі Володькові плани. Звідси бачить він свою життєву дорогу, що далеко, далеко, перетинаючи границі й закони, стелиться десь туди до далекого Дніпра й Києва. Ось він тут, бачить свої добрі коні, бачить поля, свій хутір зі садком, але думка не тут. Ні, ні. Ні одного разу не зупинилася вона на цій ріллі, під цією солом'яною стріхою, десь тут поблизу. Ці обрії й ці широти вузькі для неї. Направо й наліво широкий світ, направо й наліво безліч нового, небаченого, незнаного. Піти, пізнати, вирвати звідти все, що доброго, й вернутись, хоча б сюди на це поле та вже не зрушитись. Навчити або змусити ці поля й ці стріхи чогось такого, що обновило б їх, спружило б, привернуло б їм розумний, Божий образ, так давно десь ними страчений і затоптаний…

Гори, моя пекуча уяво, і поможи! Постав знаки такі й інші та дай слова, налиті живою, кипучою кров'ю. А коли ти. Боже, десь є коло мене й розумієш мої бажання, вділи мені не багато… Непомітно — дрібну частинку своєї мудрості вділи, і я вже благословлю твоє велике ім'я. І я піду по цій землі, починаючи від цієї чорної скиби, і буду там і там — геть по широті сіяти чудовий твій глагол во ім'я Правди і Честі. Пішли мене куди хоч. Я піду й буду скрізь так, як мій батько зерно, сіяти добре, розумне, чесне слово… Потрібне слово, конечне слово.

Володьку, Володьку! Чого зупинився там і дивишся, мов маг, на той схід? Ори землю, край її лемішем твого плуга та мовчи, мов залізо, мов камінь. Твоє в тобі, і всі закони є проти тебе, а може, й сам Бог. Ти, чи твій батько, чи, може, дід зробили один гріх і сім поколінь не спокутують його… Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на свому власному грунті! Юдами і Каїнами, що продадуть за півсрібняка честь, свободу, право!

Вйо, коні! Далі. Мати на дорогу вийшла й кличе на обід.

Сонце вже піднялося високо, коні втомлені, з позападалими вздухвинами. Сам орач прокидається, мов спросоння, й дивується, що навкруги одно поле…

А вечором після праці подався в село. Ще як тільки почав умиватись, як тільки причісував перед кусником дзеркала свою чуприну, Настя одразу почала:

— Господи, Господи! Находився, наморився! І що там тебе тягне? Два роки не ходив, а тепер що Божий вечір…

Володько, як звичайно, подивився на неї, але не сказав нічого, І коли він відійшов, Настя накинулась на Матвія:

— А чого ти мовчиш? Ти ж батько?

— Говори вже ти. Маєш язика за всіх, — спокійно відповів Матвій.

— Говори, говори… До вас говори, як до муру. Слова мої для вас полова. Я можу день і ніч говорити, а ви всі своє.

Останні слова витиснула разом зо сльозами. Матвій поблажливо дивився на неї, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло, час від часу розгладжував його своєю широкою долонею й думав. А коли Настя трохи втихомирилась, вона несміливо промовила:

— Ти… Слухай. А може б, його того… Оженити? Хтозна чого він там ходить. Що ти думаєш?

Матвій посміхнувся, а по короткій мовчанці промовив:

— Це ти вже йому сама скажи.

Більше не сказав нічого.

А Володько тимчасом подався до Сергія. Мешкає той з другого боку села за церквою й школою, там, де дорога починає йти в долину. Стара, непоказна хата. Подвір'я також просте. Садочок, пліт, наліво клуня з широкими подвійними дверми.

У хаті направо від входу піч, далі двоє ліжок, розхитаний стіл. Над столом півтузіна святих і Шевченко в кожусі. Від нього вбік попід стелею полиця, і на ній пара десятків книжок. Макар не раз поглядає на них ласим оком, коли бракне папірка. Але торкнути їх ще не відважився.

До Сергія ще заходять Никон Бохін і Кіндрат «дядьо». Цей весь міцний, суцільний. Обличчя нагадує місяць уповню, а на нім маленький, кирпатий носик. На просторому обводі він майже тратиться. Зате чуб міцний. Добре врісся на свому місці.

Никон інший. Це вже «таку-го-ма» жижлик, але кращої породи. Ніс його заняв своє місце гідно. Очі сірі й посмішкуваті. Коли говорить, ноги його в колінах подригують. При тому додає «таку-го-ма» і чвиркає кутом рота.

Ці два й Сергій з Володьком якось одразу зійшлись і злилися в одно. День-денно Володько відвідує їх. Мова. Слова, сміх. Щодень те саме, мов крапля, що твердий камінь довбе.

І цього вечора зайшов Володько. Застав усіх.

— Ааа! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не підступайте, не підступайте! Знаю ваші наміри! — наподоблює Никон вчорашню гру Володька. — А ходив батько до волості? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Сміху-у! Наші дівчата боки рвали. Ну, а що тепер?

— То как я бил у солдатах, — почав Кіндрат, — і стояли ми у Вільні. Дали нам преставленіє. От було сміха.

— Сміха то сміха, хлопці, — сказав Володько. — Ось нам треба про щось інше подумати.

— Вєрно! — зазначив Кіндрат.

— Нам треба, братва, читальню, — сказав Володько й подивився по всіх обличчях. Ніхто нічого не казав. Настала тиша. Тільки по хвилі заворушився мовчазний Сергій і докинув:

— Це треба.

— Ну да! — проговорив і Кіндрат.

— Далі нічо. Можем, — зазначив і Никон.

— Мусим виписати хоч одну газетку, — докинув Володько ще одне полінце. Згорить то згорить. Але після цього настала довга, вперта мовчанка.

— А де ж гроші? — ляпнув нарешті Кіндрат. Володько подивився знову по всіх обличчях. Никонове було байдуже. Йому хотілось закурить і думав, де б дістать папірка. Кіндрат відговорив своє й досить. Піднімав правого чобота й бурчав:

— Ну й проклята грязюка.

Сергій посміхавсь у вус. Дивився на Володька з-під лоба й ловив його думку. По часі він сказав:

— Гроші є. А не стане — зложимось!! Це вийшло зовсім певно й відважно. Але Никон і Кіндрат ще більше замовкли, а Володько сказав:

— Ну, а що там на селі? Гуляють хлопці?

— Гуляють! Аж курить! — одразу озвався Кіндрат, — В суботу у Химки весілля. Тараска вчора витягнули з болота ледве живого. Напився в мозок.

— А Йон знову побив людвищан. На другу неділю збираються до Башковець, — сказав Никон.

— Хто?

— Антін, Ілько, Йон, твій Демид. Там весілля…

— І не бояться. Хіба тамті забули за празник?

— Кого наші бояться? Коли до чого — Йон підступить: тарах в зуби, і справа скінчена. А дівки аж пищать. Йон двом нараз голови розбив. Тарахнув дрюком, вправо, вліво!.. Було сміху.

— Десять пляшок, кажуть, випили…

— Було. Дай, Сергію, папірка!

— Не маю. Хіба з газети.

— Давай хоч бібулу. Треба б купити папірка.

— Завтра йду до Крем'янця. Можу купити, — сказав Володько.

— Йдеш до міста? — перепитав Сергій, — Пішки?

— Так.

— Чекай до середи. Буде ярмарок. Під'їдеш, ще й чарку вип'єш, — сказав Кіндрат, посміхнувся.

— Ні. Йду завтра. Вибори будуть, голосування.

— Ого! А це ж куди вибори? — здивувався Кіндрат.

Володько почав пояснювати. Кіндрат і Никон деякий час слухали, але після почали все виразніше проявляти байдужість. А Сергій все сидів, все мовчав і все посміхався. Вечір тягнувся мляво. Володько почував велику втому, розпитався, що зробили з дошками й чи розчистили клуню, та відійшов.

Була чорна, осіння ніч. Неба зовсім не видно. У глибокій темноті грузли хати, і тільки десь-не-десь проривалось кволе світло з вікна. Коло Габеля стояло кількох людей, а в шкальні ясно світилось і було гамірно.

На другий день Володько відійшов до Крем'янця. Погода все псувалась і до вечора почав сіяти дрібний дощ. Дорога розбилась зовсім. Втомлений і голодний вернувся Володько аж ііізно вночі, а вже до рання на магазині й на всіх видних місцях були міцно наліплені плакати. Час від часу перед ними хтось зупинявся й довго, вперто читав.

Але за пару днів коло тих плакатів з'явилися інші. Володько зустрів Сергія.

— Не знаєш, хто то поналіплював оте? — показав один зірваний з числом двадцять два.

— Козак, — сказав Сергій, — Вчора в нього була нарада. Сидів комендант, війт. Довго пили. Кіндрата також поїли. Після він і порозліплював…

— Кіндрат?

— Він. Але я зустрів його й кажу: дурний. Будеш оте розліплювать? «А що?» — питає. Сховай на оселедці. Він порозліплював кілька, а решту ми сховали. Бачив, як порозліплював? Вітер вже, напевне, їх підібрав.

— В неділю в Крем'янці віче. Не хотів би піти? — сказав між іншим Володько.

— В неділю? А весілля?

— В суботу відтанцюєм, а в неділю махнем. Ні? Це варто, Сергію.

Сергій замовк. Думав, що має робити. Умовився з Мокриною, що буде танцювати на весіллі, аж тут перешкода.

— Добре! — викрикнув Сергій по часі й тріпнув правою рукою. — Підем!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8757
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9318
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5866

Пошук на сайті: