Улас Самчук - Волинь (сторінка 98)

Дні поволі тягнулись. Сльозливі, похмурі дні. Сіяв дощ, шумів вітер. Дерева вертілись то вправо, то вліво, на всі боки, мов дівчата на весіллі. Спадало листя, летіло з вітром, куди той хотів. Поля пустіли й пустіли, ніби забуті й залишені. Навіть пастушки трималися лісу й запусту угорських хащавин. Там тепер весь час куріло, звідки неслися виспіви Кузьмової Христі, там десь бебкав Ех-тоїв німий, що, не дивлячись на свій вік, все ще пас худобу. Кузьма також не мав пастуха, через те вигонила Христя. Часом приходили туди парубки, починались жарти. Під деревом горіло велике багаття. Дим вився навкруги, а з галузок скапували краплинки роси на голови.

Володько любив такий час. Пригадував своє хлоп'яцтво, і тягнуло його туди, до веселого товариства. Але не міг відважитись піти туди. Зовсім відбився від своїх, відучився з ними говорити, не знав, що має з ними робити.

Йшов сам у поле, у ліс… Блукав по запусті й придивлявся до всього. Ось пень, що його зрізали колись з батьком. Рівний, гладенький, вогкий. До нього прилипло кілька палькатих, поруділих кленових листочків. Он той вже встиг обрости пасинками. Там далі гурт струнких осичок. Листя їх вже майже осипалось, тільки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось, тремтіло й, здавалось, ось-ось одірветься. Коло деяких пнів росли купами опеньки. Не хотів їх збирати, бо не думав скоро вертатись до хати. Чув себе добре на самоті з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все більші й більші думки огортали його. Іноді вилазив на високий пень, ставав, дивився перед себе, а після починав співати. Голосно, сильно співав і сам слухав свій спів, сам ловив його звуки, що летіли далеко, далеко туди, в хащі.

Після йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений молодими берізками. Чудові, веселі дерева. Кора їх свіжа, біла, ніби мальована, тоненькі, бронзові галузки, легкі, округлі листочки. Поміж ними клен старий, насінник стоїть, ніби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку сонце й пригріло сюди… Володько присів на погнилому пні проти сонця. І стала перед ним Ганка. Виразно бачив її сині, як небо, як волошки, очі… І бачив усміх її, ніби усміх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осінню пору. А в серці відчув солодкий, тремтячий неспокій…

Спустив голову й опер її на руки, вперті ліктями в коліна. Довго дивився вниз на свої мокрі, з прилиплим листом чоботи.

Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на неї і чув голос її, і бачив очі… Прийди, кохана, прийди! Не хочу нічого, лиш бачить хочу тебе!

Марив, снив, тягнувся в незнане — велике, широке, чарівно незнане… Хотів кохати свіжою, палкою й криштально чистою любов'ю. Такою, як описують в книжках, такою, як в піснях співають, такою ніжною й разом твердою, такою звучною й разом тихою любов'ю.

Йшов час, небо все більше від заходу відкривалося, вітер сюди й туди розкидав великі хмарини, ніби вони перешкоджали йому кудись бігти. Нарешті майже зовсім розкидав. Небо зісталось синє й чисте, лиш час від часу гналась по нім хмарина, ніби квапилась догнати тих, що втікли за обрій.

Сонце через те зайшло свобідно й червоно. Весь захід ніби облився червоним, а цілий пригірок на Чешчині палав. Володько навмисне покинув свій запуст, вийшов на взлісся, стояв тут, мов стовп граничний, і все дивився на захід, на озеро, що половиною вже ховалось у тінь, на березовий гай, що на другому боці долини. Як любив він це все. Як на все оглядався. Як цікавила його кожна та незначна деревина, ніби вона йому рідна сестра. Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змішувалась з іншою любов'ю, після ще з іншою, спліталась, зливалась у щось одно. Боявся сам себе, бо знав, що так як він, так не любить ніхто… І що можуть його тут бачити, можуть сказати людям, а ті будуть сміятись, пальцем на нього показувати… Скажуть, ледащо, час дорогий марнує, бігає, ніби скажений собака, по полях та по лісах… Від людського ока ховається, ніби нечистий… Але захід все горів. Кілька хмарин, мов опали, знову випли-ли десь зовсім зблизька, ніби сиділи вони за горою, збурились і піднялися. Виплили й посунули чистим небом. Після починало гаснути там, на Чешчині, озеро сховалось зовсім у тінь. Кілька ворон летіло з тамтого боку просто на Володька. Долиною проїхав селянин. Володько провів його поглядом, хоч той і не догадувався, що ним хтось з тамтої гори цікавиться.

Нарешті настав вечір, і Володько пішов додому. Боявся тільки, щоб не зустріти батька. Краще не треба. Сьогодні треба було піти щось там заскородити, чи заорати, чи вивезти гній… Щось там треба було зробити, але Володько не зробив. Покинув все й пішов. Настя бігала, тупцялась цілий Божий день. Матвій також не дармував. Хведот ходив з кіньми. Василина прийшла зі школи й одразу взялась до роботи… Тільки Володько один відбився від усіх… Відколовся, як громом відбита галузка… Зайвий він тут. Хай йшов собі в той світ, коли не хоче бути дома.

Була це субота. З села долітали звуки дзвона. Повітря було чисте, й звуки свобідно собі плили й розкладались навкруги. По хатах світили лампи. Родини сідали до вечері. Все втихало навкруги й навіть вітер втихав, ніби змовився… Досить, мовляв, навіявся. Свято йде, й мені відпочить треба… Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано!

По вечері Володько знову подався до Сергія.

Село стояло оповите переднедільним спокоєм. По деяких подвір'ях ще вештались люди. Десь скрипіли ворота, десь брехав собака, але все це так, ніби рештки денного гармидеру, що не може ніяк втихомиритись.

Як Володько вже був коло церкви, зачув з другого боку долини бубнування. Згадав, що там сьогодні весілля і що всі хлопці підуть туди, і, напевно, у Сергія тепер нікого нема.

І дійсно. У Сергія не було нікого, крім його батька Макара. Сидів, розкарячивши ноги, на лаві, курив і спльовував на землю. Володька він не зовсім долюблював, бо той приятелює з його сином, через те на питання, де є Сергій, сердито буркнув:

— Чорт його знає, де. От десь пошлявся. Може, у Никона. Володько пішов до Никона. Це перша сусідська хата над самою дорогою. Зайшов у сіни й одразу відчинилися одні двері…

— Сюди! — крикнув хрипливий Кіндратів голос. Володько зайшов до маленької кімнатки з одним віконечком. Було темно й непривітно. Коло великого столу понуро сидів Кіндрат.

— А де ж Сергій і Никон? — запитав Володько.

— Зараз прийдуть, — байдуже відповів і задумався. Робилося зовсім темно. Маленька лампочка, що коптіла на поличці, починала згасати.

— Керосіни нема! — пробурчав Кіндрат і матюкнувся.

— А чому не йдеш у велику хату? — запитав Володько.

— Там сидить Тараско. Никонова мати й сестра в Башківцях на весіллі, а той старий бугайчик сумує.

Знову стало тихо. Лампочка дуже швидко згасала й густа темнота заливала кімнату. Кіндрат схилив голову на стіл і тільки час від часу матюкався та добавляв:

— Ах, жизнь, скажу тобі. Сообача!

— А це ж чому? — пробував заговорити веселіше Володько.

— Дєніг нєт. Коли б мав деньги… — і Кіндрат не договорив.

У сінях хтось затупав і по часі відчинилися двері. З темноти чути Сергіїв голос.

— Кіндрате! Є вже Володько?

— Є! — хрипко, але певно проговорив Кіндрат.

— То клич.

— Ходім туди! — сказав Кіндрат. — Побачимо Тараска. Він продав вчора хуру нецьок, а сьогодні повинен пропити гроші…

Обидва встали й через сіни перейшли до другої, просторої кімнати. Над столом висіла й ясно світилась лампа. Коло столу сидів Тараско. На столі стояла пляшка горілки і кілька головок часнику. Сергій ходив по хаті, а Никон порався за бугаєм[20]. Звідти також виглядало двоє дітей — хлопчик і дівчинка.

— Дай Боже! — привітався Володько й усім подав руки.

— Дай Боже! Сідай з нами! — буркнув Тараско. Увійшов Никон і приніс на тарілці сала. Привітався з Володьком.

— Чекали на тебе. Ось у дядька Тараска горло пересохло. Вже й говорити не може…

— Ні! — сказав Володько. — Пити я сьогодні не буду. Прийшов тільки сказати, що завтра йду до Крем'янця, й може, хто з вас буде мені за товариша.

— Їрунда! — понуро проговорив Никон. — Від чарки тільки дураки відмовляються!

— Ні. Я не можу! — твердив своє Володько.

— Дурниця! — вибухнув Кіндрат. — Примусимо! Не будеш з нами, не будем з тобою! А будеш з нами — хоч у пекло полізем за тобою…

Сергій мовчки дивився на Володька й посміхався. Володько поглядав на сердиті, суворі обличчя своїх товаришів, на чисту, синяву пляшку, на велику чайову шклянку, що стояла коло неї, і не знав що робити. Вже наперед чув в собі огидний присмак горілки, але відмовитись не міг. Інакше було б зле. Він ще хвилину вагався, але Кіндрат ревів:

— Брось дурака валять! Как удару кулаком, весь дім розвалю. Що, ми вмирати мусимо, чи що?

— Но, но! Що це ти того… Не дівка ж… — говорив спокійно Сергій. — Сідай, сідай. Лий, Никоне! Дай-бо-здоров'я! Ще одну! Одразу по дві. Загрітись треба.

Володько випив одразу дві шклянки, сильно крякнув і почав швидко закушувати салом з часником.

— Молодець! — заревів знов Кіндрат. — Знаю, що маю діло з чоловіком. Лий, Никоне! Дядько Тараско чекають…

Але Тараско не чекав. Він вже сам наливав собі повну шклянку, виливав її спокійно в широкий, зарослий дикою рослинністю рот і наливав другу. Після ставив спокійно пляшку й так само спокійно закушував. По часі тільки буркнув:

— Е-е-е! Чарка, варкою. А все-таки не та… І самогон був ліпший.

Після випили Сергій, Кіндрат і Никон. На Кіндраті пляшка спорожніла, але зараз же з'явилася знову повна. Кіндрат взяв її, стукнув дном об ліву долоню, і корок полетів між образи. Володько одразу почав п'яніти. Робилося тепло, настрій піднімався, язик ворушився й хотілось говорити.

— Ну! Чорт з вами! П'ю! — почав голосно, — Але завтра всі до Крем'янця.

— А що там? — пробурчав Тараско. — Ярмарок? Як буде могорич, то й я піду.

— Підем! — рішуче викрикнув Кіндрат. — Буде там віче! Козак заявив — хто піде, попаде до жандарів, але ми раз і на козака плюємо! Ось вип'ємо, а після на весілля. Гей, козаки! Хто не п'є, не наш брат!

— Правду, Кіндрате, кажеш! — ожив Тараско. — Ех! Це як колись було. За Миколки! Я ще тоді чувсь молодим. До Антоновець, бувало, підеш, а там корчма над шляхом стояла. Блатваки туди заглядали. Часом п'ять коней за ніч спустять! Грошей було! Ех, було! Що тоді бракувало чоловікові? Нема грошей, пішов у ліс, проробив день, і руб в кишені. П'ять пляшок є — не пий, а купайся! От були часи!

— Да! — хрипів Кіндрат. — Дураки були, що революцію робили. Цар був все-таки наш брат. Ні? Кажуть, дурак був, але всьо-таки человек. А це саме главне. Водка була, хліб був, сало було! Якого чорта ще хотіли? Слабода! Вот тепер маєм слабоду!..

— Но, но! Досить там. Весілля втече… — казав Сергій.

— Не так весілля, як Мокрина. То ти йди. Нам і тут добре, — перечив Тараско.

— Ні! — озвався Никон. — Хто як хто, а я не опущу весілля. Йдеш, Кіндрате?

— Кіндрат не ваш брат. Коли Кіндрат ходив по весіллях, ти ще на припічку кашу їв, — додав Тараско.

— Нічого, Тараску! — встав і зазначив Кіндрат. — Тут ще маєте, пийте, а наше діло парубоцьке. Підем, хлопці!

Зібрались і вийшли на двір. Ніч була темна. На дорозі ще не висохла грязюка. З високого неба миготять зорі. З другого боку долини доноситься виразно гра музик. Реве труба, квилить дрібно кларнет, бубонить бубон.

Володько був п'яний. Хотілось співати, кричати, бігти. Затягнув якусь пісню. Хлопці підхопили її, взялися попідруки та, не оминаючи болота, пішли хитаючись вниз.

«Ой, там зібра-а-а-а-лась бідна голота

До-о коршми гулять!»

— виспівує Володько. За ним реве Кіндрат, Никон, Сергій. Йдуть поволі, часу мають досить. Дійшли в долину, перейшли річку, влізли порядно в болото. Кіндрат лаявся. Далі йшли під гору. Музики все гучніше грали. Почали попадатися люди. Ось коло перелазу парубок з дівкою стоять. Поприлипали одно до другого й стовбичать хто зна як довго. Товариство пройшло коло них, навіть не глянувши.

На подвір'ї, де було весілля, повно людей. Стоять підводи, бігають і кричать парубки. Володько й товариство одразу подалися на тік, де танцюють. Протиснулися через юрбу дівок, Володько загорнув котрусь і пішов ходором.

Дівчина не знала спочатку, з ким танцює, але поглянула й здивувалась. Ніхто не сподівався бачити Володька на весіллі. Всі дивляться й очам не вірять. Всі знають його, Матвієвого сина, але ще ніхто не бачив його на весіллю. А гуляти вміє. Добре танцює. Що б сказав Матвій, коли б побачив сина-гуляку? Що б? Нічого б не сказав. Сам був молодий і сам гуляв. Ні?

Коли скінчився танець, до Володька підійшли хлопці. Десь взявся Антін і так приязно положив свою руку на Володькове плече, що те мало не відкололось. Але Володько не моргнув й бровою.

— Де в лиха взявся тут? — запитав.

— А що? Хіба тільки вам тут місце? — відповів хвацько Володько.

— Так! Правильно! — загуло кілька голосів. Ось і Ілько з Демидом. Обидва недавно з Торуня вернулись, в гарматниках були, ще навіть рогатих шапок не змінили. Ходили між дівками, перебирали їх та співали то-рунські «Гусі-сюсі…». Здорові козарлюги… Володько звернувся до них:

— А, чорти! Як там йде?

— Йде! — кинув Ілько.

— Мелеться! — додав Демид і почав говорити по-торунському…

— Ой, щось не розумію тебе!! — сказав Володько. — Не розумію по-панськему. Кажи вже краще по-мужицькому. А може, хлопці, затягнем що? Знаєте «Ой, на горі»?

— Тягни! — крикнув Антін і, не чекаючи поки хто зачне, затягнув сильним, сирим басом. «0-о-ой, на г-о-о-рі там женці жнуть!» — протягнув він два рази, а решта підхопили:

«А попід горою, яром долиною,

Козаки йдуть!

Гей, долиною, гей, широкою

Козаки йдуть!»

Всі, що були, парубки прилучилися до співаків. Пісня гриміла на ціле село. Сильні парубоцькі груди напиналися як могли. Володько брав першого тенора й виводив його десь під самі зорі…

У хаті йшов перепій.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: