Улас Самчук - Волинь (сторінка 99)

— Тихо в ліс! — кричав сват. — Послухайте, люди добрі, що то буде за мова! Десь тут має бути пані молодої й пана молодого тітка, Олена! Живе близько, перелаз низький, скрипучі ворота й рябий собака! Молода, сто літ живе й хліб жує… За чужими сватами бігає, свого чоловіка частує макогоном. Гарна, мов писанка! Моторна, говоруха-лепетуха, тоненька, що поки навколо обійдеш, цигарку викуриш. Обсилає її пан молодий і пані молода подарунком дорогим, шовком і золотом. Хай підходить, за себе промовить, нам покажеться! А ні, то віддам на запорожців! — викрикує слово високо й голосно.

Хлопці всі як один уривають пісню і ревуть: — Г-у-у-у! Двері й вікна хати відчинені. Там повно людей. Понад головами видно дві лампи, оздоблені рушниками образи й руку свата, що високо над головою тримає тарілку з подарунком.

Брязнули знову музики. Хлопці пішли в танець, а Володько також. Перш-ліпшу піймав й закрутився. Сергій і Никон десь зникли між людьми. Сергій все одно не танцює, а йшов він на весілля тільки, щоб побачитись з Мокриною.

Кіндрата також не видно. Він завжди тримається там, де попивають. Ось він якимсь чином «за стіл» втесався, сидить спиною до дверей і, обнявшись з жінкою свого кума Малая, уминає смажену капусту. А Малай — підвідчик з підбитим правим оком, сидить за столом коло мисника й також їсть. Піт ллється йому з чола. Їхали з церкви й на звороті коло Тараска віз пішов шкереберть, а дівчата висипались у грязюку. Сам Малай мало ока не стратив…

Після танцю вийшла з хати якась сваха, знайшла Володька й потягнула також «за стіл». Трохи соромився, але йшов. За столом молода, коло неї… Ганка. Це вона шепнула молодій, а та покликала Самійлиху, і Володько опинився коло Кіндрата.

— О-о-о!

— О-о-о!

— Здоров! Як маєш? Дивись, яка кума! Як ягода! — показував Кіндрат свою сусідку. — Сідай з другого боку!

— Володьку! — гукнула з покуття Ганка. Володько кинув на неї погляд, посміхнувся, але Кіндрат вже підносив йому під самий ніс налиту чарку.

— За здоров'я моєї куми! — ревнув Кіндрат.

— За здоров'я пана молодого й пані молодої, — сказав Володько й вихилив чарку.

— А куму минув?

— Ви! Кручений куме! — червоніла, ніяковіла й відбивалася кулаками Малаїха. Сама гарна, повновида, з високими, сильними грудьми.

— Що? Кепська кума? — шепче з другого боку поза спиною куми Кіндрат до Володька.

— Кума двадцять п'ять, — відповідає Володько, заїдаючи капустою. Та чує, їй приємно й вона голосно сміється.

— Ви-но не того, — звертається вона півзворотом до Володька. — У мене там чоловік ззаду…

Володько обтер уста й потиху заспівав їй на вухо:

«Набік, хлопці, набік,

Бо чорт мужа несе!»

Кума голосно засміялася. Кіндрат також. Ганка подивилася на Володька, почервоніла й прикусила нижню губу. Молода й молодий спокійно, як личить у таку годину, сиділи, нічого не їли, дивилися на гостей і тільки час від часу когось зблизька припрошували:

— А заживіть, тіточко! А попробуйте! Свату! А ви чого ложку відложили? Ану, ще трошечки!

— Їж, брате! їж! — ревів через куму Кіндрат. — Всякоє даяніє благо і всяк дар совершен звише! А через те їж. А де чарка? Е-е, щось воно…

«Гей, хто п'є, тому наливайте!

Хто не п'є, тому не давайте!»

— заспівав Кіндрат. Йому допоміг Володько. За плечима вирувало, як у кітлі, сват все обсилав. На дворі співали хлопці, у хаті молодиці. Скоро мають відводити молоду до комори й переодягати. Кіндрат почав закидати їй натяки.

— Ей, ей! Не садиться нашій молодій! Комора тягне. А ти, Сидір, чого надувся? Злякався? Не бійся. Попроси мене, все обтяпаю!

Володько випив ще кілька чарок. У голові стуманіло. Стіл починає підніматись, стеля також. Кіндрат по часі виліз і десь зник. Володько зістався з його кумою. Вона була зовсім привітлива, ближче підсунулась, говорила, підспівувала, підливала горілки. Ось рука її під столом доторкнулася до Володькової руки, але він одразу свою вийняв і, ніби нічого не помічаючи, почав співати веселої. Кума плеще в долоні й виспівує:

«Сидоруньо грушки тряс,

Маланя збирала,

А Маланя не йшла заміж,

Сидора чекала…»

— Гоп, г-о-о-о весілля! — кричав щосили за плечима сват. Володько не міг більше видержати за столом. Йому все підливали горілки й силували пити. У голові й так шуміло, хотів вирватись і тікати.

Коли заграли музики, викрикнув:

— Ех, в танець! Підем, Ганко!

— Почекайте! — кинула вона йому через стіл, хоч це не належалось. — Після!

Вона мусила досидіти, поки молоду не поведуть до комори. Володько залишив куму, виліз і мало не через голови потягнувся до сіней. За ним потягнулась і Малаїха. Ось він вже на дворі. На току грають. Взяв Малаїху й пішов в танець.

Танцював, мов скажений. Ноги ходили самі, був легкий…

Носив Малаїху навколо себе, що та ледве встигала за ним. Тільки спідниця її розвівалась.

— Поля! Поля! — гукав Володько. — Гей, поля! Танець все збільшувався. Парубки не хотіли відстати від Володька й гнались, мов вихори. Піт заливає їх, дівчата вже кричать, але хто на це зважає. Весілля! Поля! Гуляй душа без кунтуша!

І коли скінчився танець, Володько почув спрагу.

— Ей, дівчата! Котра подасть води! Зацілую! Не встиг оглянутися, як вже котрась подавала йому кварту з водою. Протягнув руку, хотів взяти воду, але зиркнув на дівчину. Стояла перед ним весела, рожевощока, з великими карими очима. Був п'яний, хитався на ногах, мов очерет від вітру, широко відчиняв очі, щоб краще бачити. Взяв у руку кварту, але не пив. Дивився просто їй у вічі.

— Ну й карі! — сказав він. — Вас тільки цілувати!

— Не кажіть! — відповіла дівчина відважно й певно. — Ще перехвалите.

— Йдіть собі! Зникніть з очей поки не пізно! Відійдіть далі! Тут стоїть сам гріх! — поволі говорив Володько і розводив руками, ніби хотів розгорнути з-перед себе людей. — Гей, поля! — викрикнув він, але заточився.

Його підхопив Сергій.

— Хлопці! Дорогу!

Володько не перечив. Сергій вів його під руки, а той йшов слухняно, похитуючись, і говорив:

— Сергію! Чорте мій! Брате рідний! Кажи, хто та дівчина! Невже тилявчанка!

— Хіба не бачив її? Не хились! Випив наперсток, а п'яний на відро. Наталка то. Я ж тобі про неї казав.

— Наталка? Ага! Стій, брате! Наталка? Любив колись Наталку. Ах, Сергію. Здається, сто літ живу на землі. Поїдем десь інде. Так, кажеш, Наталка. Так, так! Це вона! Грім мене на цьому місці трісне! Наталка!

— Мовчи, — шипить над ним Сергій. — Он її брат Ілько. Він над нею сторожує. Має нареченого з Людвищ.

— З Людвищ? Плюю! До Людвищ не пустим такої. Самі потребуєм… Тут росла, тут жий! Сторож? Не боюсь сторожів. А Кіндрат де? Ха-ха-ха! От дивак! Підходить до синагоги, кусень цегли у руку і брязь. Шиби розсипались…

Володько вже не міг стояти. Його занесли до сусіда й положили на лаві. Лежав блідий, знесилений, витягнутий, мов мрець. Час від часу намагався встати. Коло нього сидів Сергій, приходив дивитись Кіндрат.

— Ну! Буде нас пам'ятати. Вгостили! — хвалився задоволено.

Після прийшов Никон. Володько все лежав, голова боліла, думки мішалися.

— А на віче? Підем! Підем, братва! — говорив. Язик йому заплітався. — Кароока! Йди з дороги… Взяв цеглу… Прийшла й Ганка, глянула на нього:

— Боженьку! Сергію! Що ви з нього зробили? Нащо ви його так впоїли?

Підійшла зовсім близько до Володька, взяла його руку. Після стала коло лавиці навколішки.

— Бідний, бідний Володько! — шептала вона й дивилась на його бліде обличчя. Кілька смужок волосся спадало йому на чоло, а очі були заплющені… — Дурні хлопці! Так напоїти!

— Нічого! — казав Сергій. — Проспиться й пройде. Треба було охрестити у віру християнську. Побудь тут з ним, а я після прийду.

Сергій вийшов, і в хаті зісталась сама Ганка з Володьком. Більше не було нікого. Всі на весіллі. Троє дітей спало на запічку. Володько чув, що коло нього Ганка, чув, що казала вона, але не міг піднятися. Йому було навіть приємно. Вона стояла схилена над ним, поводила легенько долонею по чолі, торкалась пальцями уст, брів, заплющених очей. Шептала над ним якісь слова. Володько починав забуватись. В його уяві ще мигали якісь шматочки дерев, листя, очей… У вухах дзвеніли дзвоники. Чув, що лавиця під ним угинається й опускається вниз. Починав поволі кудись западати, летіти в темноту, у прірву. Часом здригався, хотів зірватися, але не мав сили й все летів у безмежну темноту.

IV

Рано Володько прокинувся й довго не міг отямитись. Чужа хата, чужі люди, взутий, вдягнений. Одяг зім'ятий, чоботи в болоті. У голові все ще шумить, очі невиразно дивляться на світ Божий. Встав на ноги й заточився.

— Ну, що? Виспались? — запитала господиня, тітка Домка.

— Де ж хлопці? — запитав Володько, не відповідаючи на її питання.

— Які? Кіндрат? Той десь повіявся. Сергій раненько приходив, але не хотів вас будити. Казав, що прийде… А Ганка тут майже до ранку чепіла.

— І вже пішла?

— Певно. Що ж. Вже люди з церкви повиходили.

— Ну, я піду, — сказав Володько.

— Куди? А поснідати. Ось підсмажила яєшню. Поснідайте.

Володько відмовлявся, але врешті сів до столу й почав їсти.

— Не маєте кислих огірків? — запитав.

— А чому б ні. Я зараз. — І побігла з мискою до льоху. По хвилі миска огірків стояла перед Володьком. Увійшов Сергій.

— Ну, що? Вже? — питався Володька. — Як чуєшся?

— Уяви, як може чутися свиня, коли проведе ніч у багні, — сказав Володько.

— Свиня кращого місця й не знає. Для неї то найкраще, — відповів Сергій.

— Ну, але йдем до Крем'янця! — рішуче проговорив Володько.

— Думаєш, підем? — перепитав Сергій.

— Неодмінно. Клич хлопців і з місця! Ні хвилини далі. Віче в дві години. Якраз встигнемо! Але раз-два.

— Тут ще будуть музики. Ганка просила задержати тебе, — казав Сергій.

— Ні. Досить! Я мушу йти. Не підете ви, сам піду. Я мушу! Досить цього. В голові у мене, як в улію. Фу! Чорт його знає, як це все сталося.

— Це мусило бути. Не пішов би ти з нами, не пішли б ми з тобою. Ще я пішов би, але інші… Зрештою, чому не можна випити…

— Хіба це зветься випити?.. Положити чоловіка… Це випити? Де Кіндрат, Никон? Піди за ними…

Але йти за ними не пришилося. Обидва прийшли самі, бо не знали, що сталося з Володьком.

— Хо-хо-хо! Він вже танцює знову, — проговорив весело Кіндрат. — Чи не варто б похмелитись?

— О, ні! Це вже ні! Йдемо до Крем'янця! — сказав Володько.

— До Крем'янця? Що ти здурів? — здивувався Никон.

— А що? Ти думав, я жартую? Зараз йдем. А не підете ви, я сам піду.

— Нє, брате! Я вчора сказав! — рішуче сказав Кіндрат. — Слово святе. Сказав, то сказав. Пообіцяв — зроби. Хай у пекло, а йди. Підем!

— Ну, але треба поснідати, — сказав Сергій.

— Поснідаєм! — кинув презирливо Кіндрат. — Зайдем на весілля й поснідаєм. Ще й чарку дістанем. А Ганка також зрадіє. Вона щось до нашого Володька— того. Дівка, мов куля.

Вийшли з хати й перейшли на весілля. Там нікого вже не було. Всі розійшлися. Хто був, то спав. Молода вже встала, ходила по хаті і робила порядок.

— Ну, що? Як, Оксано? — підморгнув Кіндрат… Молода зачервоніла й вдарила його жартуючи кулаком.

— Западенний Кіндрате! — проговорила.

— Ну, й дивіться. Запитав її по-доброму, а вона б'ється. Давай ось краще миску холодцю. Хлопці снідати хочуть! А де Сидір? Спить? Намучився, бідака? Трохи затовсту жінку взяв. Ну, нічого. Помічник скоро знайдеться. Так, Оксано? Де Ганка?

— Ганка пішла до церкви. Співає.

Оксана принесла миску холодцю, хлопці сіли, змололи її й рушили в дорогу.

Виходили на край села, під черешні Ількового батька… Тут починалась дорога, що веде на шлях. Зустріли Ілька. Вертався десь від дівчини з вечорниць.

— Куди, хлопці? — запитав.

— Хоч, приставай і ти! Кидай мрежи своя, в які ловиш дівчат, і ходи за нами! Святим будеш! — сказав Кіндрат. — Йдем до Крем'янця, на весілля.

— Ні, справді! Куди? — допитував Ілько.

— Правду кажу! До Крем'янця. Взад кругом і з нами, — жартував далі Кіндрат.

— Як хоч, ходи, — сказав Володько, — Шкодувати не будеш.

— Де наше не пропало! Піду! — сказав Ілько, тріпнув кулаком і засміявся.

Товариство збільшилось. З заходу повівав вітер. Небо досить чисте. Дорога майже висохла. Хтось затягнув пісню й хлопці рушили.

Йшли швидко, розмашно. Ні один не хотів зменшити ходи, кожний тримався шику. Вийшли на шлях. Почали зустрічати людей. Деякі їхали на возах. Ілько не знав, куди йде, але не питав, бо не хотів виявити цікавості.

За дві з половиною години підійшли під місто. Доходили до міщанських садків й тут зустріли людей.

— Куди, хлопці? — спитав один дядько.

— До міста! — майже разом відповіли.

— А маєте документи? Он там далі стоять жандарми й без документів арештують. З півсотні вже забрали.

— Стоп! — сказав Володько. — А дійсно! Маєте, хлопці, документи?

Виявилося, що не всі мають.

— Не біда! — сказав Володько. — Хіба до міста веде одна дорога?

— По всіх дорогах стоять, — сказав дядько. Пусте й це. Знайдем стежку. Ходім, братва! Вперед! Все вперед!

Парубки зійшли набік і межами пішли просто на міщанські сади. Виминали дороги, хати. Перейшли кілька садів, гаїв, заплутались у городах, заблудилися. Нарешті натрапили на двох молодих хлопців.

— Куди йдете, панове? — питає один з хлопців.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: