Стежка м'яка, кроків майже не чути. Навколо рідкі сливові дерева, а далі дві розлогі яблуні-тирольки. Під ними купкою гною примостилася стареча городжена клуньчина Корнієвого брата Конона. Гнат зупиняється коло клуні, стоїть і наслухує. Після дістає куриво, вибиває кресалом вогонь і закурює. Курить довго, затягається міцним бакуновим димом. Он хтось у темноті йде, наближується, рівняється з Гнатом.
– Добрий вечір! – Гапка Хомиха.
– Дай-бо здоровля! – відповідає Гнат.
– Це ти? Що тут робиш?
– Хіба ж не бачиш? От стою… Йшов з вечірні.
– Пізненько ти, чуєш, вертаєшся з вечірні. Далебі, голубе, заблукав… Не туди твої стежки… Хі-хі-хі! А чи не тягне тебе часом Марія? Знаю, знаю… Молодиця як тур… І грім її не візьме.- Ти, Гапко, не того… Чого розпустила свою широку?…
– Хі-хі-хі! А що хіба? Не твою ж беру, чужу. Вона на тебе і задом не дивиться… А гладка, як кобила… Хоч, щоб допомогла?
– Який нечистий тебе, бабо, приніс? Хто тебе просить допомагати? – само собою вирвалося у Гната.
Гапка заскреготала сміхом.
– Не бійся, коли б вона опинилася з своїми бахурами без нічого, згадала б і про тебе…
– Йди, Гапко, своєю дорогою…- і одвернувся. Він сьогодні сповідався і причащався. Він навіть плюнути не сміє, бо виплює святе Христове тіло. На думку лізе лайка, і чути погане дихання Сатани. Жорстоке і палюче. Повернувся і швидко поштикільгав до свого перелазу навпростець, без стежки. Гапка погупоніла в долину…
III
На Великдень церкви в огнях. На монастирській дзвіниці барвисті вогні. Від вечора до ранку висять ліхтарі і зоріють. Зоріє також небо і також всі вікна хат. У Марії, як і в усіх людей, горить під образами лампадка, накритий білим стіл, на нім кіш на посвячене готовий. Заспіває другий півень, встанеш і підеш до залитої вогнями церкви.
Але у Марії на душі суга. Тяжка і чорна суга. Снився дивний сон: дістала листа від Корнія. «Жив і здоров, але додому скоро не сподівайся». Чому, любий? Чому, далекий? Адже тут весна, Великдень. Поле і діти чекають…
Спати такої ночі не годиться. Сон силоміць рветься, але хіба ви не знаєте, що нечистий цілу ніч над землею літає і спокушує: «Засни трошки. Ляж і засни».
Ні, нечиста сило! Не засну. Чекай, за хвилину райські двері відчиняться, вирветься на цілому світі, і на небі, і навіть у пеклі – Христос воскрес! – і ти, чорний демоне, падеш перед обличчям великого воскресення.
Марія не спить. Стара Оксенька також не спить. Лампадка червоним тріпотливим сяйвом освічує суворий лик Бога Саваофа. Рівні насуплені брови. Мудрі глибокі очі. Довга біла борода. Бог!… Марія дивиться на нього, щоб не заснути. Страшно заснути у найбільшу святу ніч. Страшно проспати хвилину, коли воскрес син отого Саваофа.
Коли б ти знала, Маріє, чого болить твоє серце. От заспівав півень. Перший раз чи другий? Вибігає надвір. Темно і зоряно. Далеко на монастирській дзвіниці барвисті вогні. Ні, це перший півень. Тихо ще. Люди не рухнули. Чекають. Марія вертається до хати.
На постелі сплять малята.
– Так ви, мамо, глядіть їх. Не задрімайте. Прийду зі свяченим, розговіємося, а тоді і ви підете до церкви…
– Йди, йди, Маріє. Не бійся нічого…
Заспівав другий півень. Марія бере кіш з паскою, ще раз дивиться на дітей і виходить. Люди вже рухаються. Всіма стежками з пригірків, ярів йдуть навантажені пасками жінки, чоловіки, чути легкий гармидер. Час від часу монастирська дзвіниця освічується, ніби блискавкою, виразно на хвильку вирине з темноти і сховається знов, а в темнозоряне небо вривається і розсипається на безліч барвних вогнів довжелезна ракета.
Чути величне свято. Тіло проймає тремтіння. Над землею сталося щось надзвичайне.
Прибігла ще завчасу. Коло церкви вогні, веселі натхненні люди. У церкві тіснота. Марія пробилася досередини, хотіла купити свічку, але не могла пробитися до старостинця. Стала і молиться, і коли відчинилися царські ворота, а з хорів зненацька вирвалося: «Христос воскрес із мертвих», – Марія не витримала сліз, згадала Корнія і гірко заплакала.
Скільки радості і вогнів! Марія бачить вогні, чує радість, але не може стриматися від плачу. Це не її радість, її ще не прийшла. У неї лиш смуток…
При кінці служби Марія вийшла з церкви: навколо на цвинтарі люди з пасками, горять свічі. Марія і собі примостилася. Коли посвятили, до неї підбігають засапані сусіди.
– Маріє! Нещастя! Біжи мерщій додому. Хата твоя згоріла!
Марія остовпіла. Не вірить. Язик у роті захолов.
– Скоріше, Маріє! Там діти!…
Як стояла, кинула все і побігла. За паску забула. Гі забрали чужі люди. Біжить, йойкає, землі не чує. Під ногами пливучі крижини, і Марія от-от спіткнеться, стратить рівновагу і впаде. З грудей випирає дух, серце рветься. Під гору вже не мала сили, і її майже винесли чужі люди.
Коли прибула до свого місця, все було скінчене. Клуні вже зовсім не було, одні кам'яні стовпи лишилися. Хата догоряла, дотлівали крокви, платви, балки. Все.забрав вогонь. Не лишилося ні одного будиночка. Сусіди ледь вирятували попечених дітей. Двері були сильно заперті, і прийшлося виносити дітей і стару вікнами.
Стара непритомна. Гріх найшов на неї, і заснула. Сатана не поминув її. Невідомо, звідки виник огонь. Горіло все нараз. Чи Марія замикала двері? Хіба ж вона пам'ятає. Здається, замкнула. У причепі свині, зовсім попеклися. Коні покалічені також. Корова мучиться. Не було завчасу кому рятувати. Всі ж у таку пору в церкві. Згоріло все до останньої пилинки, до останньої соломинки. Далося вирятувати лише кілька образів, які стояли коло будинків Конона і мали охороняти їх. Вирятувано і Маріїне благословення – Матір Божу млєкопитальницю.
Марія не могла ходити і лежала з обв'язаною головою. Діти плачуть, їх розібрали сусіди. Стара, можливо, й не виживе. Все одно їй не хочеться жити.
– Такий гріх! Такий гріх! Заснути, чуєте, у таку велику ніч, і то старій людині; тоді, коли у церкві паску святять. Часом, чуєте, людина цілу ніч без сну качається, а то як на те… Господоньку, Господоньку!… І за що така кара?
Пожежа у такий надзвичайний час наробила в селі гармидеру. Люди юрбами йшли до Марії.
– Христос воскрес, Маріє! Не плач, голубко. Ось тут принесла дітям. Це крашанки, паска, а тут скоромне. Не побивайся! Бог дав. Бог і взяв. Будеш працювати, і Бог не лишить тебе. Не плач, Маріє. Всі поможемо, люди добрі поможуть. Знають тебе, Маріє, не дадуть загинути з малими дітьми. |
Люди одразу утворили сходини і вирішили допомогти Марії. Всі мають зсипати на насіння зерна і обсіяти поля. Також гуртом мають допомогти їй звести на хаті стріху і покрити її бодай соломою.
В скорім часі по селі почали ширитися чутки… Шепотіли сусідки коло криниць, на перелазах і на колодках, що запалив Марію Гнат.
– То-то він, людоньки, так пізно прийшов до церкви. А прибіг – упрілий, задиханий, а як, чуєте, оглядався. Очі так і бігають, так і бігають.
– А чи чули ви, куманю, що нібито пізнали на стежці його сліди. На Кононовому, на стежці. Один з підбором з підковою, другий без підбора. У кого ж ще є такі сліди? Ну посудіть самі…
– То-то-то! А я, людоньки мої,- співає Гапка,- одного вечора перед самим Великоднем, на плащаницю-таки, бо саме роботи мала безліч… Думаю, спечу дещо, щоб на суботу лишилося менше тупотні…
Дітиська порозходилися, а я замісила тісто… Коли, чуєте, зробилося так темно, що мусила засвітити блимавку. Засвітила – не горить. Що за чудо, прости Господи! Заглянула до неї, а воно гасу нема. Боженьку святий! А тут і післати нема кого. Взяла, чуєте, пляшку і до Героїка аж на Шинківці. Біжу, знаєте, а коло Кононової клуні у темноті, бачу, стоїть якась погибіль. Підходжу. «Добривечір!» – «Добривечір!» – «То ти? – кажу.- А що тут робиш у таку пору?» То був Гнат. Стоїть, курить. У мене і стрільнула думка, чи не до Марії часом він» Молодиця сама, хто його знає… Ой, кажу йому, гляди. Як вернеться Корній, не буде жартів… Сплюнув, чуєте, і просто через сад подався до свого саду. А я добігла в долину.
– Отаке, чуєте! І хто б сподівався. Такий господар, така чесна людина! Кажуть, усю Біблію перечитав.