Марія – Улас Самчук

Марія не знає, кого і що шукав. Вона лиш знає Гната, знає, як він її любив, і не може повірити, щоб до його голови міг прийти такий звірячий намір. Ні, ні… Вона не вірить, вона не може вірити.

А Гнат мовчав і ні в чому не признавався. Тримали у в'язьбі, допитували, але через два місяці прийшлося випустити за браком безпосередніх доказів. Не знаходилося ні одного свідка, який би засвідчив Гнатову вину.

І Гнат вернувся до села.

IV

На осінь хата Марії мала знов вікна і двері, а над головою стріху. Правда, все це не виглядало так, як до цього часу, але жити можна було. На полі зародило, люди допомогли зібрати. Сад також допоміг і сипнув овочами.

Писала також про своє нещастя Корнієві, і той прислав двадцять п'ять карбованців. «Висилаю тобі, дорогая жена, двадцять п'ять рублей,- писав він.- Вислав би і больше, да не могу. Нє піл, нє куріл, по копійці складал… Купи дітям что-нібудь і сама не простудісь. За некоторое время пришлю їщо…»

І дійсно за «некоторое время» прислав ще десять карбованців, та повідомив, що «в скорості надіюсь увідітся, в чом остаюсь жів і здоров…»

Марія не так тішилася присланими карбованцями, як тим, що скоро побачить свого далекого Корнія.

А Гнат жив дома. Сидів у шопі, стругав бондарку або читав товсті книги. Скільки він того перечитав! Колись ходив по святих місцях, до Києва, Почаєва, кожний раз приносив з собою багато книг і вечорами перечитував. Люди казали, що «чорну магію» вчить…

Раз зустрів Марію. Зупинив її, дивиться і сміється. Що за дивовижний сміх? Марія зніяковіла.

– Чого лякаєшся, Маріє? – питає.

– А що ж ти так смієшся?

– Сміюся… А що ж… Що маю робити, Маріє?…

– Ну?…

– Ти не гніваєшся на мене?

– За що?

– Як за що? А он говорять… Слухай, Маріє… Знаю, що ти тепер потребуєш… Хотів би тобі допомогти… у мене…

– Ні, ні, Гнате!… Дуже дякую, але ж я нічого не потребую… Я все маю. Ти ж сам знаєш, що я все маю. Я і так не знаю, чим дякувати тобі за колишню поміч… Ти вже досить допомагав мені. А мені треба йти… Скільки тієї праці…

– Постій, Маріє… Ти думаєш, що підпалив я… Правда? Думаєш, хитрий який… Підпалив, а тепер з допомогою лізе… Ні, Маріє.- Розірвав на грудях сорочку.- Ось тут хрест, клянусь і цілую його… Не я, Маріє, підпалив…

Марія остовпіла. Витріщила очі і позирає то на хрест, то на Гната. А він нічого. Дивиться певно і рівно. Чоло зібралося зморшками.

– Не ти, Гнате? Ти кажеш правду?

– Правду, Маріє…- вимовив твердо.

– Вірю. Я рада, Гнате. Мені хотілося, щоб це не ти підпалив. Я вірила, що це не ти… Так і слідчому сказала.

– Знаю. Ти добре сказала. Ти сказала велику правду. Ти правдива, Маріє, а тому хотів би допомогти тобі. Ніхто не буде знати. Ніхто. Чуєш? Ніхто, крім нас двох. І я ніколи не покажуся тобі на очі. Ти ж спасла мене від тяжкої і незаслужено! кари… Ти дала мені можливість ще жити і ще сподіватися… Може, я ще буду потрібним на цьому світі. Можливо, навіть тобі буду потрібним… Хто знає. Хто, дійсно, може знати… Мені снився, Маріє, дивний сон… Снилося, ніби бачу великий темний льох, зовсім темний, так, що й навіть дивувався, як я міг у ньому щось бачити. І бачив я у ньому, у тій густій темноті, твого середнього сина… Середнього, кажу… Мабуть, у тебе буде ще тільки один син… Так мені снилося… Бачу, значить, твого сина Максима… Він чогось стоїть витягнутий, як вояк, в темноті і зовсім нагий, а в руці у нього сокира. Одна тільки сокира., Тримає її, як зброю яку… І думаю собі: що то тут робиш, сину? Чого тут стоїш? Нащо та темнота навколо, і чому не вийдеш на світ Божий? А він, Маріє, стоїть, майже непорушно стоїть і дивиться в одну точку перед собою. Що, думаю, він там бачить? Дивлюся, а там ще одні, ледь помітні залізні двері. На дверях багато поржавілих замків, різних – великих і малих, одні подібні на людські кулаки, інші на кусні каменю. Але я знаю, що то замки… Ага, думаю собі. Так там хтось за тими дверима сидить і карається… То він когось вартує… А снилося мені це у в'язниці, коли сидів за підпал твоєї хати…

Гнат на хвилинку перервав мову. Марія пильно дивиться на нього широко відкритими очима…

– Слухаєш ти, Маріє?

– Слухаю, Гнате. Кажи…

– …Так, думаю, це там когось ув'язнено… А льох страшний, стіни грубечі, двері залізні, замки тяжкі, тяжкі… Над дверима вималюване велике страшне чорне око. Дивиться воно вперто на твого сина, а вираз у нього сатанинський. Так, думаю, Сатана дивиться. І чому його ніхто не прохромить?…

У той час страшні залізні двері самі від себе починають поволі рухатися. Сатанинське око і твій син зворушуються також і виявляють неспокій. Син твій все вище і вище піднімає свою сокиру… А двері сіпаються, тріщать замки, відпадають деякі з них на землю. По часі двері трошечки відхилилися, і зі щілини висунулися спочатку чиїсь пальці, після – довга, суха і струджена рука. Вона все більше й більше просувається в щілину, облапує пальцями замки, але в той час син твій поворухнувся і тихо, навшпиньках, злодійським ходом почав наближуватися до дверей. І коли рука почала з дивовижною легкістю, ніби які відпадай, відривати замки залізних дверей, як твій син розмахнувся сокирою і сікнув по руці… Рука хруснула і відпала на землю. В той час двері зненацька відчиняються, і у дверях бачу бліду, виморену жінку… Так, Маріє. Бачу жінку, яка тримає перед собою утяту руку, а з неї не біжить, лиш повільно капає кров…

Я пізнав в тій жінці знаєш кого?…- Гнат вперто дивиться на Марію. Марія швидко питає:

– Кого, Гнате?

– Тебе! Це була ти… Марія здригнулася.

– Гнате, не кажи, не можу… Що ти кажеш!…

– Слухай, Маріє, далі!… – майже наказував Гнат.- Це ж тільки сон. Я не видумав, це снилося мені… Снилося, коли сидів у в'язниці… У дверях, значить, стоїш ти з відрубаною правицею і жалібно дивишся на свого сина і на його скривавлену сокиру. Окривавлену? Адже ж з руки майже не йшла кров… Так. Але сокира була скривавлена. На ній було багато кривавих слідів. І бачу я, що десь з'явився і твій чоловік Корній. Він увійшов, спокійно відняв від сина сокиру і розкроїв нею йому черепа…

– О Боже, о Боже!… Що ти говориш?… Гнате, отямся!…

Але Гнат уже мовчить. Спустив голову і дивиться в землю.

– У тебе,- каже по деякому часі, – порвані чоботи. Не мерзнуть ноги? Скоро ж зима. Марія приходить до себе…

– Чи ж то первина? – каже вона.

– Не первина… Але нащо, щоб мерзли… У тебе ж діти. Для дітей маєш шанувати здоровля. Виростуть діти, кормитимуть, може, з них і люди вийдуть. Мої померли… Хай хоч твої ростуть… У мене, знаєш, є зайвих двісті карбованців… Візьми їх від мене, Маріє… Чуєш? Візьми! Ніхто ж не знатиме, ось заприсягаюсь Богом… Хотів би тобі хоч чимсь віддячитися за твою велику справедливість… Візьми, Маріє… Марія мовчить і ніби зовсім його не чує…

– Ти, здається, не слухаєш мене… Маріє?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: