– Ну что ж, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял,- і додав мерзотну лайку.
Марія не знайшла слова. Вийшла у темні сіни і там плакала. Здавалося, не образа, а її розстріляв Максим.
Ох, які у нього очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були.
Корнія не було дома. Марія зібрала скалки образа, заліпила ранене місце стіни і заставила похапцем іншим образом. «Хай він не знає. Хай краще не знає…»
І Корній не знав. «А все-таки воно так не пройде. Бог не прийде києм карати»,- думає Марія. І від того дня носила у собі страх. Від того дня більше клякала перед образами, тепліше молилася. Ходила навшпиньках, боязко. Голос тихшав, а очі таїли неспокій.
Був це рік дев'ятнадцятий… Кудлаті каштани, ялинні шуми корилися сокирам. Розбитими догорали кістяки розтягнутих дворів.
– Ей, Сидоре! Куди «картопляна» тягнеш?
– Трру!… Що ка? – і зсовує з чола шапку на потилицю. Пітно під нею.- Куди, кажу, оте волочиш?
– Хай йому кат, поки вложив! Ото-то намучився. От привезу… Досить в буржуазії настоявся. Хай ще постоїть і в мене… Вйо, булана!…
IХ
Твердою, вправною рукою вів Корній розхитану свою господарку. Вигнав кілька кубів самогону, але скорше на брагу для худоби, ніж собі Весна наближається. Поле знов тягне. А Максим не лишився дома. Посварився з Марією і Корніем, назвав їх контрреволюцією і подався. Лаврін ходить до школи і вечорами читає вголос Кащенка.
Корній слухає і втирає сльозу.
– Так жалісно написано, що Господи. Ах, коли б тепер козаки…
Надія давно дівка. Вернувся з війська додому славний одинак матрос Архип Паньків. Побачив Надію і, заходив. Він не простий парубок. Бачив світ, Кронштадт, «Аврору», самого Леніна чув. Останнє – правда, сумнівне, бо вернувся перед «Октябрем», але хто буде перечити.
Надходить весна.- Ах, коли б вже яка тверда власть прийшла,- зауважує Корній.- Сіяти он треба, а вони кожний день мітинги і мітинги… Україну якусь видумують…
– Тату! – кричить Лаврін.- Are ж ми козаки! Москва зруйнувала нашу Січ. Україна поверне козаччину…
– Сіяти треба, хлопче… Козаки козаками, але поле не чекає. А відділитися від Расеї не жилаю. То значить, що і Сибір не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя. Ні, сину… Не жилаю такого…
– Сибір! Сибір! На чорта нам та Сибір!
– Земля там добра і багато…
– Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалі і нас поженуть туди, як гнали в старі часи козаків…
– Всьо его чепуха і єрунда,- заявляє Архип.- Настайот новая власть, власть рабочих і крестьян. Нікакіх москалів і нікакіх козаків. Всє равни, всє братья. Что за Україна такая взялася? Пять лєт на флотє прослужіл, з товаріщамі с адново катєлка єл, братом називал, а тєпєр дєліться.
– Москаль нам ніколи не був брат,- сперечається Лаврін. – Вони знищили наше козацтво, московський князь Андрій Боголюбський у тисяча…
– А, єрунда! Тєпєр нікакіх тобі князєй. Все равни.
– Ну, щодо всє равни,- вставляє своє Корній,- то вже, Архипе, пробач. Тут уже не те… Бо як, скажемо, який-небудь там свинар може рівнятися з таким генералом, чи що… Абсурд… По-моєму, вже досить тої революції. Треба б до діла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що. Кожний день нові оголошення та оголошення, а власті ніякої. Що хоч, то й роби… Якусь там Центральну раду завели і тільки знай – радять. Де власть? Де, справдується, власть? От саме главне. Коли хочуть селянам дати землю – правильно. Не перечу. Селянам надо землі, потому вони безпартійні хлібороби. А далі закройсь, і кінець, і всьо.
І нарешті «тверда влада». Настав гетьман. Покликали дядьків до волості і «потребували» вернути все, що забрали у пана. А як його тепер повернеш? Хіба ж Галка чи Пріська може вернути оті перини, які вже давно попорола і поробила з них своїм дочкам подушки на придане? Хіба ж Сидір у стані повернути «картопляна», коли він давно не існує на світі? Стояв, стояв у шопі, заважав, а нарешті: «І на якого бісового батька притягнув оте доробало! От не було кому мене бити!…» Взяв сокиру – трах, трах, і з «картопляна» трісочки. А тепер поверни…- Воно панятно… Плохо було, када всьо майо – твойо. Розтащили, розбили, а тепер нема. Але хіба людина все може знати? Нащо ж тоді давали слабоду? От тобі й слабода. Дали, а тепер ти, селянине, відвічай! Несправедливо. Далой!…
Чагарниками, ярами з обрізами, «кольтами» та поіржавленими «максимами» повзуть повстанські тіні, тримаються землі, наслухують. Ніч. Тиша. Станція он. Видно – приїхав поїзд, гуде свисток і хрусталіють огні.
– Хто там, сукин син, закурив? – шипить ватаг.- Замри!…
Чорні тіні припадають до землі, завмирають. Станція як на долоні. По рейках маневрує поїзд. Під великими ліхтарями повільними кроками сюди й назад ступає чорна постать в шоломі з наїженим багнетом.
Повстанським обрізом бере її на ціль. Навколо тьма, а ліхтар світить. Обережно!… «Бах!…»
Блиснула і ревнула темнота. Чорна в шоломі постать згорбилася, мов кишеньковий ніж, і припала до землі. Повстанці біжать.
З-за залізничного валу брязнув «кольт», загаркали обрізи, трахнуло кілька бомб.
Ми не шукаєм параграфів, ми самі творимо закон…
Ті там заметушилися, сиплють з поїзда і розсипаються в пітьмі. На ранок лишилися вони розсипані по нерівному брукові, мов потоптані лантухи. Сталеві шоломи впираються об камінь і закривають очі.
Іван Казмирець дбайливо обмацує трупа, шукає «часів» і лається поганим словом, що сволоч не має. Вже хтось витягнув.
– Іван! – гукає його товариш Середа Хоть.- Оберни його. У нього ще й на с… кишеня…
Іван обернув. Дарма. Там книжечка і збірка фотографій. Розсипав їх, сплюнув і покрив матюком.
Минула тверда влада, і настала знов м'яка. На мурах оголошення. «Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій святий обов'язок, стань у ряди народної армії» – скиглить плакат. Український народ гуртується під плакатом.
– Знов голошения, підсвічення та постачання. Ану читай, Петре… Знов шиються чортові буржуї під мужика.
Петро поволі читає, а український народ за кожним словом заходиться від реготу.
– Який йому дурень піде сповняти обов'язок, в'язало б його до банти. Цар як хотів брати, не просив, а брав.
– Та й то не йшли,- добавляє другий.
– Табакою засипав очі, а не йшов, а ха-ха-ха!…
– Кажуть, якийсь ламєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п'ять тисяч десятин на Полтавщині має… Звєсно, чого хоче…
– А Грушевський, думаєш, що? Капіталіст. У Києві миловарний завод. Сам на ньому работав.
– Звєсно, чортова буржуазія. Сидів дома, випасав черево, ти лив на фронті кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не підведеш.
Село Гнилориби захотіло сповнити свій обов'язок, дало «наряд» і повезло своїх героїв у ряди народної армії. Повітове місто сорок верстов. Приїхали.
– Де тут приймають у войсько? До українського ніби войська голосимося. Де тут присутствія?
Показали. Там бігають жижлики у галіфе з цигарками в зубах.
– Товариші селяни! Наша влада поки що не має зброї, а тому не може вас прийняти, їдьте назад…
– От тобі і влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А то – тьху! – не власть. Влада якась…- А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що у нас, дома нема роботи? Хоч би, різун йому в ребра, в зуби заглянув та папера якого дав… Знав би бодай, що на комісії був…
З'явився чужий матрос, і – мітинг. Виліз.
– Товарищі! Куди ви приїхали? Повертайтесь назад, беріть аружіє і гоніте проч всякіє влади. Помєщікі, капіталісти! Там з севера наступает настоящая власть, которая нєсьот на своїх красних знамйонах велікій лозунг – земля і свобода без ограніченія! Управлять вамі будут ваші савєти, котория ви самі із сєбя виберете. Нікакіх Петлюр, ні Грушевських. Нашімі вождями єсть борци за пролетаріат – товаріщ Лєнін і товаріщ Сталін. Оні несут вам велікую ідею – марксізм. Ето значіт – вся власть рабочему і крестьянскому трудовому класу. Вся помєщицкая земля, всє фабріки і заводи, всє зємниє і нєбєсниє багацтва – всьо его прінадлєжіт вам, ви должни єво получіть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. І когда настанет марксізм, когда совецкая власть укрєпітся і вибросіт із нашей Расії всю буржуазную сволоч, тагда только наступіт настаящій на земле рабоче-крестьянскій рай. Тагда только загасподствують не гаспада Петлюри, не гетмани, не Грушевськіє – вся ета контррєволюціонная банда, а загосподствуєте ви, крестьяне. Тогда не будет іной власті, кроме вашей власті, і будете делать всьо, что вам будет угодна… Да здравствует рабоче-крестьянская власть! Да здравствует марксізм і єво велікій насітель товаріщ Лєнін!…