Скінчив.
– А говорить, сукин син, добре,- гуторять дядьки.- А може, і справді. Хто його знає?
Вернулися дядьки до села більшовиками. А де ж українська влада? Що робили жижлики у галіфе з цигарками у зубах? Стояли, придивлялися мітингові і боялися нарушити демократичні засади нової влади…
X
Архип Паньків навідувався до Корнія частенько. Одночасно підробляв самогон. Видно, до чого то хилиться. Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєтську владу. Обидва однаково вірили, лише в різні справи. Корній ні туди ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати.
Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що, як тільки буде Україна, одразу стане козаком.
Нарешті Архип посватав Надію. Спочатку хотів одружитися без попа, але Марія і чути не хотіла про те.
– Всьо равно,- махнув Архип рукою.- 3 попом так з попом…
І обвінчалися у церкві
Самогону було досить, і весілля випало на славу. В той час зі сходу погрюкували вже гармати. Дядьки шепотіли, що йде «настояща» селянська власть. На весілля прибув звідкись Максим, випив добре і розпочав промову.
Почав з «релігії, що є «опіум народу», і перейшов на подружжя. «Соціалізм несе нам нове життя. Жінка не буде більше рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все то забобони, видумані попами… Любва всяка і тому подобие не існує. Є тільки задоволення полових потреб…»
– Що він там торочить? – шепче дядько, на вухо другому.
– А чорти його знають. От п'яний меле. Навчився ж…
А Максим жарить далі. Від полових потреб перейшов на господарку. «Марксизм дасть людям змогу менше працювати, а більше мати. Замість коня і вола прийде трактор, зоре поле, потягне молотилку, вироблятиме електрику…»
– Розжує і сам в рот вкладе,- перебив якийсь дядько. Всі зареготали. Максим перервав свою промову і злісно зиркнув на дядька. А той, червоний і веселий, раптом встає і шкварить:
– Все то, Максиме, непочом… Все то панська видумка. У нас кажуть: як постелешся, так і виспишся. Як робитимеш, так і будеш мати. Земля, хлопче, така річ, що коли на ній не працюватимеш і коли не любитимеш її, не поможуть тобі ніякі трахтори. На землі перший трахтор – людина. Так? Щоб ти і знав, що так. Знаємо, який з тебе був господар, і знаємо, скільки ти на тому розумієшся. Ходив, шлявся, а тепер прийшов нас учити. А щодо жінки, то, як ти хоч, можеш класти її, з ким тобі захочеться, але я краще вмру, ніж захочу мати з такою, пробачте, лярвою щось до діла. Той твій сіцілізм, чи як там його звеш, назви ліпше ледарством і розпустою. Це буде ліпше…
– Правильно!… Верно!… – загомоніли дядьки.- Родити і жерти, звініть за вираженія, потрапить і свиня. Тій все одно. Шлюбу нема, родин нема, мерлин нема. Здохла, і закопали в землю. Але подозвольте. Як-неяк чоловік є чоловік. Створено його по образу і подобію Божію.
– А хіба вони вже знають Бога? – виривається третій дядько.- Для них всьо як єсть природа. А хто то, різун його мамі, створив природу?
– Ото-то. А коли б то, Корнію, так сказав мій син, я б його викинув одразу за двері. То тільки дурень може таке казати. Чесна і розумна людина такого не вимовить… Шмаркач він є. Дурень!… І я більше не хочу на такім весіллю бути…
Дядько так розкричався, що всі гості збурилися, музики перестали грати, дівчата зовсім замовкли.
– І в кого воно, Господоньку святий, вдалося! – тошніла Марія. – Ото так завсіди. Скільки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нічого не помагає. Вродиться такий виродок…
Корній далі не видержав, підійшов до Максима.
– Слухай-но, ти, мудрагелю! Коли ти мені зараз не виберешся до чортової матері, то я кликну людей, щоб викинули тебе за двері. Геть мені з моєї хати! Бач, шмаркач найшовся! Вчити задумав!
Максим почервонів, кричав, але, бачачи, що знаходить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати. Весілля йшло далі, але дядьки ще довго гуторили про порушені тут справи.
Бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…
Книга про хліб
I- Як перестріляють, візьмеш, Маріє, хлопця, і підете, перевернете на Довгій конюшину. Я покосив її вчора, і хіба вони дадуть довести до пуття. А я піду на сходку. Чогось знов десятник загадував. Знов якась контрибуція, грім би їх побив…
– Та не барись на тій сходці.
– Не барися на сходці. Добре тобі казати – не барися… Там тобі як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися.
У полудень стріляти перестали. Марія бере вила і йде з Лавріном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, і хриплий високий голос виспівує:
Ех, Україна, да хлєбародная…
Марія і Лаврін перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рівняються з нею.
– Ех, бабка! Харош клєвєр? Подавай сюда! Ребята!… За работу!…
Марія стала і витріщила очі. Сотня «ребят» сипнула на Маріїне поле і з галасом та метушнею рвали, розкидали і топтали кіньми покоси.
– Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?…
– Малчі, бабка!… Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товаріщ Лєнін всьо заплатіт. Он тєбє всю памєщіцкую землю отдал, а ти крічіш…
– Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!…
– Малчі, старая!… Ето війна!… Марія дивиться, як твориться війна.
– З ким, люди, війна?
Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною і з гармидером потягнувся далі.
– Підемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас. Ленін заплатить.
Марія і Лаврін пішли додому. Ввечері вернувся зі сходки Корній.
– Ну що там? – питає Марія.
– Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться віддати корову…
– Як то? Кому?
– Та кому ж! Савєцка власть. Півдня, сукин син, говорив і поголосували за «развьорстку». Нам записали корову.
– А чому ж ти не боронив?
– Ага, вборониш… Чорта два вборониш!… Марія оповідає за конюшину.
– Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! – кричить Корній.
– Не всю. Розтермусили і втоптали в землю…
– От тобі й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим. Там, видне, всі такі господарі… Чому ж ти нічого не казала?…
– А чому ж ти нічого не казав за корову?… Мовчать. Що казати. Починає Лаврін:
– А я казав, що Україна ліпша. Були петлюрівці…
– Мовчи ти мені з тими петлюрівцями. Також вояки! Воювали, воювали і піддалися банді шарпатюг!… Тра було строгий режим, і все… А то оголошення щодня… Ні, он не оголошують, а деруть…
Через кілька днів десяцькі заказали по селі вести на мобілізацію коні.
– Подуріли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть коні, чим засіємо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти після…
Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцка влада потребує їх. Думає Корній:
«Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків-червоноармійців і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам. Нічого не зробиш, треба вести. Прощайте, мої коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви мені, а тепер заберуть, і хто знає, яка нова революція заморить вас голодною смертю…»
Сів Корній на коня і повів. Комісія довго не заглядала в зуби. Відв'язали одного коня, дали кусник паперу – і до побачення. Більше тебе не треба. Привів Корній додому замість двох коней одного.- Щоб вас Бог побив!… Злодії, гарештантюги, грабіжники…
– Так, стара, почалося. Розживемося тепер,- каже Корній.- Була війна – не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають.
– Ах, доконають, доконають… Видно, що доконають.