Марія – Улас Самчук

Того самого дня «Пролетарська правда» містила таку заяву: «Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую, пятную і вимагаю суворої кари свому бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни».

Хтось приніс і читав це Корнієві. Марія вернулась на другий день і лежала. Не мала сили звестися.

– Тихше, тихше, читай. Хай вона вже не чує. Ліпше хай не чує,- просить Корній.

І Марія не чула цього. У неї гарячка і душить кашель. Замерзлий кусень хліба принесла назад.

V

Весна довго пручалася і перемогла. Зацвіли дерева, як і завжди. На Великдень боротьба за церкву. Монастир вже давно замовк. Взялися за сільську і почали знімати дзвони. Всього тридцять троє людей попало на Соловки, і церкву добровільно самоліквідовано.

З боязні, щоб не спізнитися в сівбі, почали сіяти в грязюку. Привезли з центру овес, ячмінь.

– І треба було з ним возитися,- гуторять дядьки.- То відвозять, то привозять…

Трактори пороли мокру скибу. Зерно дали у глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа, і стал репатись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла.

З центру нове начальство, матюки та зміна директора. Знищені поля наново переорюють і нанов засівають. Не хватило чим поруге досіяти, а що засіяли, вже було спізнене. Зійшли по полях буй-бур'яни, зерно перемішане. Овес-зеленяк, овес-скорода, ячмінь-гранчак, ячмінь-плескач – усе нараз. Сіяли. Щось-таки виросте. І щось виросло.

Це було в останньому році п'ятирічки… Літо минало Країна нічого не думала, нічого не знала, крім думі про хліб. Хліб, хліб і хліб. Україна вкрита бур'янами З Москви б'ють тривогу. «Україна позорно отстайот Партія і вся страна ждут от України полнаво випалнєнія плана хлєбазагатовак… К кулакам і іх пасобнікам нада прімєнять самиє жестокія мери воздєйствія…»

– Чекай, чекай того плану,- говорять голодні обідрані «кулаки».- Ми знов винні. Винні, що в грязюку сіяли. Винні, що зерно змішане. Винні, ще спізнилися. Ми винні!… Але чекай. Колись знайдемо того винного. Знайдемо і примінимо міри…

Сади обнесли ще за літа. Нема вже осини, нема запахів горілого бараболиння, нема шелесту кукурудзяного листу і розцілованих барвистих яблунь, Село – колгосп згортається, гнеться до землі, селе ціпить зуби і нащетинюється.

Ночами по полях тіні. Це лущать ліпші колоски і несуть додому.

Малі діти годують батьків. Годують краденим. Годують з дня на день, не знаючи, що буде завтра.

Для збору бур'янів кинуто цілий народ, військо, пресу, письменників і вчених. Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба. Все життя велике й барвисте під знаком хліба. Молотили, сіяли, сортували. Зерно забрали, а послід поділили між працюючими. Зерно тим часом зсипали у монастирській церкві..

Настала зима. У Корнія вигасає домашнє багаття. Останнє тепло кипучого родинного життя випаровується на очах. Марія більше хворіє, ніж ходить. Літо і сонце тримали її на ногах. Поля були доведені до пуття, але не встиг Корній сховати своєї праці, як наїхали хижаки і вирвали йому її з рук. Забрали хліб. Лишили йому дещо посліду і овочів. Тримав ще також вухоребру коняку і старого Сірка.

Вечір. У печі горить вогонь, і його сяйво освічує хату. Надворі мете снігом, виє хуртовина, квилить комині. Марія лежить на постелі, а Корній вештається по хаті.

– Десь скоро Різдво, Корнію,- каже вона.

– Десь на цьому тижні.

– А як там ще з послідом?

– Ще на дві неділі хватить.

– А що ж далі! Чомусь і Надія не приходить. Послабла, чи що. Як то та її дитинка. Коли б хоч воно пережило.

Мовчать. У печі тріщить огонь, по брудних стінах мигає неспокійне сяйво. Вікна замуровані ласицями.

Тієї саме ночі у монастирській брамі стояв вартовий з ручним скорострілом. У церкві зсипані скарби, і треба їх охороняти. Навколо віковічні мури. На них помини татарських часів, на них мох і кущі акації. Сілька століть з татарських діб стояли зайвим погадом, а тепер старі знов у пригоді. У монастирькій дзвіниці з'явилася брама і замки. Щовечора важно й дбайливо замикали і ставили варту.

Шумлять старі смереки, свище вітер у вітах каштанів. Церква понуро стоїть, обсипана снігом. Вікна загратовані товстючими чавунними ґратами. За ними колись тендітне світло свічок жевріло. З-за них проривався назовні тихий, лагідний спів. Перед темними византійськими обліками кволіють сяйва лампадок.

Тепер там хліб. За грубечими стінами, за чавунними ґратами… Зникли запахи воску і ладану. Тепер тут запахи цвілої пшениці. На вчовганих віками кам'яних плитах хлібова піраміда.

У понурих сутінках хитаються далекі шепоти молитов, чорні постаті виходять, стають навколо і співають. І хлібова піраміда ворушиться, зерна пшениці поволі точаться, мов сльози, застиглі, бурштинові. На них виблискує прилиплий промінь сонця, червець, зелінка і густа блакить. Ввічливо посміхаються старі пророки. У їх міцних жилавих руках каламарі й крилаті пера. Вонми, людино,- не єдиним хлібом живою будеш. Пастир великої отари, вівця і вовк, лев і голуб, сонце і повна посвятна радість – додаток хліба.

Нині пророче перо мочається у людську кров і на скрижалях доби виписує одне слово: хліб.

Зійдіть зі стін, великі пророки! Станьте на захід сонця, здійміте погляд ваш у далечінь і світові речіть: смерть тобі, світе старий. Душа хліба мороком спаде на твої міста, на твої села, на цілу землю. І впадуть ваші храми, барокко і готика. І не буде Фавста, вмре Мефістофель, і квітуча яблуня засохне, не принісши плоду. Смерть вам!…

У церкві повно хліба, зібраного, зсипаного, вичавленого з земної утроби, вирваного з кулака-селюка, видушеного з живота ридаючої дитини.

Зашарані, кострубаті обличчя, жадібні погляди рвуться до похиленого хреста на церкві. На нім хліб. Напис сонцем горить, напис міліонів уст, мозків, шлунків, кістлявих, хижих, гостропальких рук. Громоголосно звучить глевка смакота хліба, крає мозок і поволі обертає кусники у липких гарячих пальцях.

А в брамі дзвіниці твердо ступає вартовик. Кріст і захуканий інеєм багнет. Туди й назад, туди й назад, крає багнет морок хуртовинної ночі. Не чути цокотів підків… М'які ведмежі валянки глухо топчуть погризяний брук. А побіч вузькі двері, вартовня і храпаки… Там сплять вони – стражі хлібового бога.

Сніг сипле, завиває срібні кучері навколо ялин, мете кометою і засипає відкриті очі мертвої церкви. Он коло муру старий закинутий колодязь. Навколо дикі рожі, бузина. Колодязь тихий, невинний…

І кому снилося, щоб він цієї буревійної ночі підвів на монастирське подвір'я сімох мужиків-хлібобандитів. Сім барчистих, сім бійців на вибір.

На чолі їх Архип. То він видумав цей план, згадав старий підземний хід, що веде ззовні до колодязя. Від ходу до верху ледь помітні залізні щаблі.

А вартовий ходить собі. Туди й назад, туди й назад. Думу снував довгу про ночі, півночі і випари чадливих брудних ізб далекої Рязанщини. Не сподівався, що цієї ночі відрахує свої останні кроки. Коли вмирав від хохлацького ножа, лайнув останнього матюка, приліг зубами на огладаний камінь бруку і спокійно витікав кров'ю.

Товариші його також спокійно спали, Архип і решта підземних гостей подбали й за них, скріпили їх твердий сон та звіковічнили його.

Коли виламали двері, коли допалися до хлібової гори, дерли зерно, напихали ним мішки, кишені, навіть роти. Не бачили, де воно лежить! Не дивилися вгору, де он над олтарем образ Христа, усміхнений, з ореолом. Перед ними хліб, гора з хліба, збитого, зацвілого, але все-таки справжнього, який щороку заливає їх поля, виростає і невідомо куди зникає.

Хотілося обняти на оберемок цілу ту гору, винести на світло дня, закликати всіх людей і крикнути:

«Люди! Хліб! Дивіться, де наш хліб! Беріть, розламуйте і наїдайтеся. Наїдайтеся всі, а решту віддайте найближчим, хай і вони наїдяться. Це ж наш, на наших полях вирослий хліб!»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: