Марія – Улас Самчук

До рання все було впорано. Сніг замів сліди. Сплячі вої, охоронці хлібових скарбів, охололи і закостеніли. А ще того самого дня у селі стався похорон. Несли велику домовину, а в ній замість мерця клали у землю хліб. Хай охоронює його святість і недоторканність мертвих. Ті, мабуть, не встануть і не виберуть.

Над селом тиша.

VI

Долиною віє вітер. На колишнім монастирськім ставку висвистують гілки старих осокорів і тополь. Кроків сто на схід невеличкий сливовий садок, далі – руїни давно згорілої клуні. Стоять напіврозвалені цегляні Стовпи, засипані снігом. Вище старі будови, колишні стайні, коровники і невеличка сторожівка.

Вітер віє і розпучливо б'є грудьми у облізлі стіни сторожівки. Йому хочеться рівнини, простору. Хочеться широкого розмаху, а тут на дорозі під ноги плутаються сади, пригірки, будинки і така мізерна з маленьким цвяшечком світла сторожівка.

Віконце світиться. Одно на чотири тахлі віконце. Сніг обліпив його раму, затягнув плінкою тахлі. Тепло і світло з нутра змагаються зі снігом, вітром і морозом і кажуть: «Там живе людина. Не дивіться, що сторожівка маленька і обідрана. У ній всього одно маленьке віконечко на чотирі тахлі, але все-таки у ній живе людина… Бачите. Он світло заворушилося. Це значить, що людина взяла його з одного місця і перенесла на друге. Скрізь, друзі, де тільки живе людина, мусить бути світло і тепло. Принаймні хоч трошечки світла і тепла».

Так. У сторожці живе людина. Там догоряє свій вік старенький дідусь, кривий на праву ногу. «Господи Помилуй», колишній Гнат. Ревли хуртовини, йшла над землею неймовірна революція, а Гнат жив. Гнувся і прилипав до самої землі, не раз ставав непомітним. Часами ліз під землю і звідти вичікував соняшного промінчика, теплішого подиху з неба.

І так лишився жити. Не стало монастиря, затихло «Світе тихий». Погасли дзвони і свічки, лиш Гнат обірваним осіннім листом лишився під ногами танцюючих подій з прозвищем «Господи Помилуй». І він навіть не зайвий елемент. Він сторож. Он стоїть кілька будинків, а там на розплід пара десятків птахів, десятеро свиней, навіть крілики є та голуби. Під стріхою горобці, як і за старого доброго часу, цвірінькають. Гнат – Ной. Будинки ті – ковчег. І плавають вони по бурхливих хвилях революції. А може, якраз перестане дощ і настане можливість пристати десь до сухих берегів.

Пізно вже. Гнат не спить. У нього важливі гості. Кімнатка у Гната три кроки туди й назад, один тапчан і невеличкий столик та ще вічно натоплена грубка у куті. Але у Гната часто сходяться гості. У нього затишно і безпечно. Колгоспний сторож. Ной і мудрець – хай там живе! Шкоди не зробить.

І Гнат живе. У нього сходяться й ті, й ті. У нього сходяться віруючі і безвірники. У Гната навіть лишилася Біблія. Он лежить вона на полиці – товста, обмазана брудом і розбита. Гнат не раз спинається до полиці, бере ту книгу. Гості затихають і слухають. Слухають з запертим диханням. Слухають з побожністю. «І возстане син на батька, батько на сина…», «І будет глад по цілій землі…» А після «ангел з трубою зі сходу сонця засурмить і мертвії возстануть з гробів і суд настане…»

Люди слухають, зітхають, плачуть. А Гнат дочитує книгу, кладе на столику і проповідує: не плачте, матері і діви. Ще не прийшов останній, той великий час, коли серця ваші очистяться від безнадійності, зневір'я. Сили і любові вам треба. Вірте у вашу силу і вашу любов. Гинуть матері. Зникають з лиця землі щирі добрі жінки, які родилися і внесли в життя щастя, радість, несли працю і несли сміх молодий. Гинуть діти сонця і великої нашої землі.

Ви жили у цьому краю, бачили його широкі простори, бачили небо, налите теплом, налите барвами, яких ніде більше нема. Ви ступали по наших дорогах, наших стежках. Кажу вам велику правду. Нема кращих стежок і ні доріг веселіших від наших, від тих, які щодня і щоранку попирали підошви ваших ніг.

О матері! І ви, дівчата, і ви, мужі!… Ви, що виросли серед безкраїх ланів, залитих морем хліба, залитих піснею і залитих потом. Кажу вам велику правду. Повстаньте і повірте в себе. Повірте у вашу силу, у вашу землю. Душі ваші сплять, думи повільні і не хочуть напружитися… Страшні дні надходять. І нема милості ні левові, ні голубові.

Ви, діти садів цвітучих і лунких гаїв. Чому зітхаєте і звертаєте ваш погляд до неба. Не вірте. Звідти не впаде огонь і не спалить її – землю осквернену. Бог не на те її творив, щоб палити. Зверніте очі ваші на вас самих. Бог любить тих, хто бачить в собі частину його самого, його безсмертного, його розумного і його всемогучого. Яке маєте право, ви, діти найкращої з країн, не чути себе такими? Гнат замовкає. Тиша. Похилі голови. За вікном співає хуртовина. Після хтось порушує тишу. Падають окремі слова. Одно, друге. Зв'язуються у речення. Оповідають, що у Києві одновилася церква. Одного ранку бачать люди, що баня церковна горить золотом. Дивляться і хрестяться. Ще вчора була вона зовсім темною.

Кажуть, що десь народився великий пророк, що виведе народ наш з неволі. Чорні духи сповістили про до вістку Ірода-Знущателя, а той поморок і голод великий на народ наслав. Сто тисяч немовлят мусить мерти.

Кажуть, що вчора прийшли і забрали знов людей. забрали Архипа. З ним ще кількох забрали. Пішли на ладовисько, розкопали могилу і дістали з домовини хліб. Вони бачать скрізь. Навіть на тому світі не ховаєшся від них. Так, так… Навіть на тому світі.

Архип вже не вернеться. Ні. Він вже ніколи не вернеться.

– Так. Всі знаємо. У нього направду є дитинка. І она вмре. Архип порушив хліб, засипаний у церкві. і то ж заклятий хліб. З'їси такий хліб і…

– І вмреш.

– Підем, люди!… Віддамо тіло снові. Ніч пізня. Пора.

Розходяться. Гнат вже один. Сидить і думає. Думає про церкву, що у Києві обновилася. Думає за пророка та Ірода. І також думає про Надію.

VII

Минали місяці, і ставало тепліше. Снігу меншає, чорними латами криється земля. Вітер хитає дерева і набряклими бруньками, а над ними літають та крячуть ворони.

Одного ранку пустився теплий дощ. Під капіжем калюжі води. Зі стріхи струмочками дзюркотить вода, гомонить і творить великі чисті баньки. Сірко щільніше тиснеться до стіни, міцніше звивається, краще втушковує свою голову під себе. На селі глибокий спокій. Собаки не брешуть. Кажуть, нема. Поїли їх. Один Гірко лишився. Ніхто не турбує його. Не дражнить нервів гучний собачий гавкіт. Можна спокійно спати. Зате не може спокійно спати Корній. Пішов до комори, вніс гарнець висівок.

– Це вже, Маріє, останні… Спечи якось… Знаєш. Може, ще більше кори… Прибав… прибав, чуєш… Вчора зовсім добре смакувало…

– Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить…

– То-то… А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться?

Марія не могла відповісти. Кашель западющий мучить. Відкашлялася.

– Ще ніби зводиться… Вчора пришла, а вона, дитина моя, за Лавринця… Не прийшов, каже, мамо? Похитнула головою. А думаєш, кажу, прийде? Ніколи, дитино, не прийде…

– За що ж його? – питає.- За те, за що й інших… За що і всіх… Чи ж їх там є яке число?

Марія пекла з останнього. Спала, кашляла, брала останнього коржика, ламала наполовину і йшла до Надії. Та хвора, ледве зводиться. Марія приносить кусник коржика.

– А як воно?…

– Спить, мамо. Чуєте, як дихає?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: