Марія – Улас Самчук

– Кінчили покої? – з підсміхом Мартин.

– Ет, які там покої. От хатчина така собі…

– Тепла? Не мокріють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.

– Ми в кути добру цеглу дали і фундамент перелили смолою.

– Це добре. А мої, різало ма, не догадалися…

Далі пішло про худобу, коні. Мартин похвалив кухарчуківські жеребці. Такі коники хоч під губернатора. А тим часом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинці, голубці… Доходило до каші, і Гнат почав бастувати. Не йде далі. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також немало. Гнат почав досить гамірно підпускати свої дотепи. Почав і до Марії підлабузнюватись та бісики в усмішках підшивати дівці.

Музики тнули свою: «Свині в ріпі, свині в ріпі, ой, годино моя!» Парубки з дівчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дівочі хустинки не встигають отирати піт.

Гнат тримається бундючно. Хотів піймати на самоті Марію і два рази вже виходив надвір. У темних сінях таки нарешті наткнувся на неї. Не пручалася і не тікала. Навіть за руку взяла, а Гнатові здається, що йому всі царства на світі подаровано, що він багатий, ніби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоїш і дивишся та ще дихаєш. А думав, усе скажеш. От тобі й скажеш…

– Де то волочився? – питає вона.- Та де ж… Отак… Сюди-туди…

– Добре мені сюди-туди.» Думаєш, не знаю? За Ганною волочишся?

Гнат не стерпить брехні.

– Брехня! – твердо й рішуче заперечив.- Ніколи з Ганною нічого не мав!…

– А нащо ж ляпають язиками?

– Коли б знав хто, ой, Маріє!…- урвав і замовчав. По хвилинці: – Слухай, Маріє! Не можу так далі… Або – або… Кажи.

Засміялася. Не розуміє, мовляв. А розуміє, капосна, гаразд.

– Будеш, Маріє, моєю? Будеш? Або ж…

– Або ж що?…

– Побачиш – що. Це, Маріє, не жарт! Не можу далі терпіти цього…

– Ну ти й нетерплячий! А що Одарка? Не бійсь, почує, то з хати вижене. Лає мене, ні? О, напевно… Знаю сама, люди гуторять…

– Ти скажи мені лиш слово…

Перебила.

– Слово, слово! Яка дівка отак візьме тобі і випалить: – Голубчику. А бери мене… А приходь! Це може лиш твоя Ганна… Таж парубок… Але ходім до хати. Холодно…

Коли Гнат відходив, Домаха вузлик гостинців нав'язала.

– Це, чуєш, від неї. Це вона… То знаєш, як то є… Дівча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручається, соромиться… А ти не цурайся. Не цурайся… Заходь частіше. Вона тепер не на хуторі. Взяла її до себе… Заходь!

Марія теплу хустку на плечі накинула і провела його через сад. Хотів постояти, та холоднеча.

IX

А Марія все-таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох ви, дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!… Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш у далеких краях, забув, перестав навік думати. Дні, тижні і місяці – і хоч би один листочок. Не поспала кілька ночей і випила з Гнатом могорич.

А дівчата-цокотухи вже давно по селі виспівують:

«А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла заміж, Гнатуня чекала…» Марія чує співи, і видається їй, що її ховають, що виряджають на смерть.

Відгуляли бучні заручини. Михайло та Одарка, як старші, пішли на оглядини.

– То, чуєте, куманю, які там оглядини. Що там у сироти оглядати? Але вперся. Що не робили, що не говорили… Де там… Ні й ні! Хоч ти йому, людоньки, кіл на голові теши. Ну хай. Не мені, а собі бере!…- гуторила на вулиці Одарка.

Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли на стіл поставили і слив'яночки, і вишнівочки, та коли варенички підсмажені подали, та ковбаска запахла. О, тоді Одарка іншої заспівала. Підпила, загомоніла:

– То, чуєте, сватуню, вуха мені сусіди протуркали. А що, а куди… А я, чуєте, кажу: аби Бог здоровлячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собі добувають…

– То, кумо, що вже до праці, то знаєте… У мене народ не дармує. У мене як праця, то праця. А як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить – горить у руках. Дайбоздоровля!

– Хай буде все на здоровля! – І свати випивали. «Ой, Гнатуню молодий, веди коні до води; поки коні напоїш, з Марусею постоїш», – защебетали дружки.

Одарка пригубляє та пригубляє наливку і до кінця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невісткою ведуть її по коморах.

– І це її, і це… Ось тут кожушок… Купили, чуєте, бирок і дали кушніреві виправити. Ліпше, коли сам вибереш і сам за всім приглянеш… На ярмарку такий тендит пішов, що Господи. Що не візьмеш, в руках розлазиться.

Знайшли й подушки, і гуні. Оглянули й корівку. Стоїть і пожовує собі спокійно. Ось тобі воли і корови, думає Гнат, а Одарка що має казати? Не сподівалася навіть. Казали,- вона тобі у Мартина, як удома. Як рідну шанує. Правда, виходить. Про головне поки що замовчується. Краще, коли молодий не знає, що дістане. Більше любитиме жінку.

М'ясниці цього року малі, тож треба спішитися. Бігалося, турбувалося. Гнат хотів показати, що він допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марії дівчата бігають. Рідні не має, то кожна хотіла б за дружку бути. А, Маріє, те, а, Маріє, се… Радять, метушаться. А якого вони віночка виплетуть, а як зачешуть косу…

Збиралися молодиці, і цілими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто піде в придани. Посадженою матір'ю одноголосно має бути Домаха. Вона ж їй була як рідна мати. Не може Марія поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то чуєте, вже гостріша. У тієї язичок, і Марія не раз переслухала сповідь. Що ж до Домахи, то гріх щось погане сказати. Лагідна, і справедлива. Де треба – нажене, де треба – погладить і помаже. А сироті чого треба? Ласки, доброго слова, і все.

Згадала Марія, що має десь хресних батьків, але вони так мало в житті піклувалися своєю хрещеницею, що Марія майже не знала їх. Але все-таки пішла просити їх на весілля, і хресний батько став за посадженого. Треба на шлюб благословити.

Спекли коровай. Дівчата обсіли роєм стола, виспівують та вбирають різку. Приїхала з міста Мартинова

дочка і причепурила молоду по-панськи. Білий вельон довгий, аж по землі волочиться. Марія трохи соромилась, але відчувала приємність і знала, що їй будуть заздрити товаришки.

З цілого кутка зігнали найкращі коні «в підводу».

Музики взяли троїсті. Як заграли, всі піджилки задрижали. Раненько приїхав своїми кіньми Гнат. Так під'їхав на подвір'я, що віз мало не перекинувся, аж тахлі у вікнах забряжчали. Дружки та світилки співами заливаються, музики марша тнуть. Піднявся на ціле село гармидер.

А Марія сховалася у сусідській коморі, сидить, як велить звичай, на скрині і заливається справжніми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить її, виводить заплакану і провадить до хати розплітати косу. «Розплітальничка плаче, розплітатися не хоче»,- співають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Міцно щіпила вона на голові руки, боронить свою заплетену косу. Сват розриває руки, розплутує безліч навмисне нав'язаних косників, які поспліталися твердими вузликами.

– Ах, чого, чого, Маріє, плачеш? Дівчатонька, голубоньки!… Розплітайте її, одягайте її. Благословіте, тату, благословіте, мамо! Раз, другий і третій! – Хай вас, дітоньки. Бог благословить раз, другий і третій!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: