Марія - Улас Самчук (сторінка 14)

Хтось вернувся з германського фронту і оповідав, що бачив на власні очі, як під Варшавою німці захопили руську батарею і як великий німець у шпичастій шапці прохромив Демка «штихом». Марія не могла лишатися самою в темноті. Перед нею ставав образ, як німець пробиває штиком її сина. Одного разу пішла до льоху по капусту. Зверху ще не було темно, але в льоху була пітьма. І коли Марія спустилася по сходах униз, Корній, що був саме у кухні, почув з льоху сильний і різкий крик. Побіг туди і знайшов на долівці непритомну Марію. Мов дикий звір, закричав, кинувся до неї, схопив на руки і виніс наверх.

Холодною водою і розтиранням пульсу повернули Марії свідомість.

Маріє!… Боже, Маріє! Що тобі сталося? Марія дивиться на людей, що зібралися навколо неї. Дивиться, щось пригадує і починає плакати. Аж після, коли їй вернулася мова, розповідала:

- Входжу, знаєте, до льоху, нічого собі не думала. Там ще трохи яблук загнило, і думала: переберу їх та повідкидаю гнилі. Вступила, чуєте, аж у тому, другому, льошку раптом переді мною мигнув Демко. Блідий, страшний. Його нагнав величезний німець і втемидив йому… Боже, Боже!… Не можу цього казати. Не можу, люди мої. Не маю сили… Я крикнула і впала. Минуло багато чорних днів, уложених у міру тижнів. Одного разу приносять Корнієві листівку. Читає…

- Маріє! Маріє!… Демко живий!… Біжить Марія.

- Де? Корнію! Де він? - тремтить Марія, рве від Корнія папірець…- Де, Корнію? Тут? Тут це написано? О, очі! Чому ви не виллєтесь, коли не можете навіть бачити того, що там написано!… Читай!

«Дорогії папаша і мамаша. Жив, здоров, кланяюся низьким, до самої землі, поклоном і цілую ваші світлії очі, сахарнії уста і білії руки. Знаходжуся в пліну у німців. Пришліте, як можете, житніх сухарів».

- О, сину мій! Житніх сухарів! Ой, Боже, Боже! Де ж видано, де ж чувано, щоб було так вже скрутно. Житніх сухарів. Та чи я жалуватиму тобі пшеничних і чого тільки захоч. Та я тобі хурою на край світу завезу. Ой, людоньки мої! Чуєте, як страждають наші сини!…

Марія плаче. Корній витирає «світлі очі». Сусіди тошніють. Як же то мусить бути, коли вже люди навіть житніх сухарів не мають. Як це мусить бути!…

- А ми за нього вже і панахиду відправили, оплакали, як покійника.

- Не дай Бог, щоб десь там з голоду згинув. Краще вже хай від кульки, ніж від голоду…

О, то правда. Найстрашніша смерть - це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю…

Після того Марія напекла сухих коржиків на маслі, вложила у скриньку, дала туди ковбасу і відвезла на пошту. Там зважили і сказали, що тільки третина того, що вона привезла, може бути переслана, а ковбасу прийдеться зовсім викинути.

- Але ж, люди добрі… Це ж для мого сина.

- Ми знаємо. Але це нічого не значить. Не можна.

- Та я для нього цілу хуру можу послати. Слава Богу, є досить, а він голодує. Ми маємо, скільки хочете. У нас хліба ще ніколи, поки стоїть світ, не бракнуло, а там же голод. Ви ж знаєте, що там голод… Люди не мають чого їсти. Мій син сидить і чекає, сидить і весь час сподівається, що ми вишлемо йому, що ми допоможемо, а ви тут не допускаєте, не хочете, щоб я помогла свому синові.

Поштовий урядник не міг вияснити Марії, чому вона не сміє, скільки хоче, вислати синові хліба. Війна. Дві держави б'ються. Не можна висилати туди хліба, не сміємо їх піддержувати…

- Але ж там і наші сини…- твердить Марія.

Обкраєна, маленька посилка пішла. Через кілька днів Марія вислала другу посилку. Прийшла листівка, і в ній не говорилося нічого, чи одержав він ті посилки. Було знов те саме - вишліть мені житніх сухарів.

Марія ламала у відчаї руки. Вона ж висилає. Де ті посилки? Куди вони діваються?

Марія посилала далі. Посилала і чекала відповіді. Чекала довго, вперто. Щодня виглядала пошту, ходила сама до старости, до волості. Немає.

Йшла велика війна. Забирали все нових новобранців. Йшли маленькі хлопчики, старі батьки. Середній син Марії пішов добровольцем і вештався десь при обозах. Прийшли додому у відпустку. Але від Демка ніяких вісток.

У селі тиша і смуток. Замовкли співи, ніхто не жениться, рідко хрестини. Лиш деколи хтось вмирав, але панахиди правилися щодня. Вмирали не дома. Вмирали десь далеко, і там їх хоронили. Не було, при тому кому плакати і кому втішати.

VIII

Поволі, непомітно підкрадався 1917-й… Зима непевна. Метелиці, відлиги. Розтає сніг, заливає водою яри, луги. Вдарить мороз - і знов замерзає все. В окопах сиділи ранені й переранені. В окопах молоденькі хлопчаки у постолах. Йдуть у наступ і гукають на допомогу маму.

На села натискали все нові й нові вимоги. Приходили каліки, оповідали, кляли, рвали з грудей відзнаки геройства і топтали каліченими ногами. Тихий люд щетинився, набирався люті, розправляв пазури. З-під непорушних, забутих сіл вилізав жорстокий звір.

Березень. У церкві дзвонять. Чого у церкві дзвонять? Дядьки надягають «шинелі» (хто тоді не мав шинелі) і квапляться до церкви. Виходить на амвон піп і проголошує:

- Брати і сестри! Наш цар імператор всеросійський Микола II зрікся царського престолу. Віднині наша держава буде зватися республікою!…

Народ шумів, як ліс під натиском бурі. Коло церкви з'явився ранений «унтерцер». У нього на білому перев'язі прикріплена до шиї рука, на чолі великий червоний свіжий рубець. Вилазить на церковну огорожу, і з його уст по-перше зривається:

- Товариші!…

Люд здригнувся. Цього слова ще ніколи не було чути. Так не говорив ніхто. «Цар наш, імператор всеросійський, не відрікся від свого престолу. Його скинули з нього. Нами правили всякиї буржуї і капиталісти. Три роки лили ми кров на фронті. Далой війну! Далой буржуазію! Далой поміщиків! Вся земля, за яку наші брати три роки ллють свою кров, складають свої голови по всіх фронтах, вертаються додому вічними каліками,- та земля мусить належати нам! Чуєте? Нам, селянам, тим, що на ній працюють!»

- Правильної - гукнув народ. Гукнув з глибини, з переконання…

- Тепер настає новий час. Починається свобода…

- Правильно! - гукає народ.- Свободи! Давай свободи!…

Бігли на дзвіницю, били в дзвони, гукали - хай жиє революція!… Попи виголошували свободолюбив! проповіді, виклинали кровопийців-царів. Ченці стали революціонерами. Хто не чув у словах, що та земля, за яку три роки лили ми на всіх фронтах кров, має належати тим, хто на ній працює,- великої неухильної правди? Кому не промовляли до серця - геть криваву війну! Миру дайте! Бажаємо миру!…

Всім. Не було контрреволюції. Всім революція. Під селянськими стріхами гуторили на всі лади про землю. Земля, земля й земля. Дайте нам землі! Той, хто дасть селянам землю, той здобуде душу народу! Треба землі, мало землі, народ не може без землі! За що ж тоді воюєм? За що? Нащо взагалі ціле життя, ціла та імперія, яка має безліч землі, а селянин тиснеться на клаптику поля, де не має місця поставити порядний будинок?

Революція! Робіть революцію! Землі-і-і! Землі-і-і!…

І стала небувала ще революція. Літо минуло, осінь. Надходить зима. Сонце свободи ярко горить над цілою імперією. Нащо ж фронт? Доки фронт? Зима і фронт. Досить!…

І рухнув фронт. Рухнув раптом, мов крига велетенської ріки, весною. Мільйони сірих, обурених, з зачовганими окопною грязюкою обличчями людей, рухнули в запілля і розпочали шалений герць по розтрощеній імперії.

У селі обоз «третього розряду». Спокійні, бородаті обозники варили чай, кашу, лаялися і слухняно виконували свої обов'язки. Блиснуло сонце свободи. Бородаті обозники піднялися, нашорошились, рвали на собі «пагони», рвали «кокарди» з сірих зім'ятих кашкетиків.

Сотня возів, дві сотні вибраних киргизьких коней. Збруя, майно. Далой війну! Додому. Кинули вози, коні. Вибрали комітет і почали грабувати село. Бородаті дядьки! Ви, що ви робите?

Новий рік. Церква наповнена людом. У монастирській церкві на самому переді в шапках два матроси під час служби курять цигарки. Курять і посміхаються. Свобода ж! Коли, як не тепер, встругнув би чоловік таку штуку.

Люди дивляться, тошніють, їх охоплює жах. Чому ж не проваляться у землю ті страшні грішники, ті блюзніри? Чому не спаде з неба вогонь і не пожере їх? Ні! Вогонь не впаде і не пожере. На криласі «во Хреста крестітіся» співають, а з натовпу людей мужньо і певно виривається Корній Перепутька і зупиняється коло матросів.

- Просимо, товариші, вийдіть з церкви…

- А ти кто такой?

- От сукин ти син, хто я такий! Маєш!…- І матрос звалився з скривавленою пикою на поміст. Товариш його вхопив револьвера. Ба-ах!… Гримнув постріл. Куля посвистіла вгору і пробила крилатого херувимчика в склепінню церкви. Рейвах, крик, але служба не переривається.

Матросів ногами викопують з церкви. А надворі бігають озброєні бородаті обозники, розбивають двері монастирських льохів, викочують бочки сушених слив, виносять з магазинів муку і все, що там є.

З церкви рине народ. Селяни жахаються видовиськом на дворі, але одночасно їм стає шкода. Як так! Хто сміє грабувати те, що належиться їм. Гей, фронтовики! Де ви?

Є. Тут ми!… Фронтовики кидаються на магазини, на льохи. Дядько в шинелі силиться здвигнути на плечі мішок з борошном. Піднімає, кричить, мішок розв'язується, і борошно засипає дядькові голову, очі. Кидає все і лає.

Долиною розлилася пожежа. Палахкотить у ранкових святочних туманах монастирська клуня, напхана немолоченим збіжжям. Люди оточують пожежу, дивляться. їм робиться навіть весело. Вогонь, дим. Рвуться навколо ручні гранати, стріляють старі обозники.

Це ж свято. Це новий, перший революційний рік. Справляють свято революції. Чому ж не тішитися? Як не радіти! Навіть ще мало. Більше треба.

Ми весь, ми старий мір разрушим до аснованья, а затем ми наш, ми новий мір настроїм, кто бил нічем, тот будет всем… - виспівують фронтовики. Так треба. Мало це ще. Більше давай! Спалити все, що нагадує спокій, добробут. Революція!…

Обозники йшли селом, вибирали слив'янки, вишнівки, напивалися, стрілялися. А за селом, по безкраїх снігових полях снували кістяки вибраних киргизьких коней. Це ж не війна. Це революція. Не треба коней. Зайві ви тепер, спокійні, терпеливі, з воєнними таврами сотворіння. Ви пройшли крізь гори Карпати, ви вивозили нас через мазурські багна. Ви все йшли, йшли,- в дощ, сльоту, метелицю. Ви не нарікали, не скаржилися, не робили революції… А за те ви, милі, спокійні сотворіння, викинуті тепер за село, на чисте поле. Вам навіть не дозволено наближуватися до села. Ви ходите по снігових завіях, шукаєте сухі стебла билин, огризуєте, як знайдете, якісь дерева. Ви голодні, і кожний день наближує вас до страшного безславного кінця.

Он село, і там ви бачите скирти сіна, соломи. Ви зупиняєтесь серед снігу і метелиці, витягаєте довгі шиї і боляче домагаєтесь у людей їжі. Ваші голоси ріжуть застигле, заморозене повітря і не долітають до вух людей. Тоді ви поволі самі наближаєтесь до села, думаєте, що вас так само, як не почули, не помітять. Думаєте, знайдете хоч якусь стеблину, зайву, викинену на гній, і зі смаком з'їсте її. Ні, коні. Ви помилилися. Ви ще не встигли наблизитися до людських будівель, як там вже вас помітили озлоблені вашою настирливістю до їжі люди. Вони вибігають з кілками і без найменшого співчуття гатять по ваших випнутих ребрах. Тож вам болить. Ви гостро відчуваєте страшну несправедливість і думаєте, які жорстокі і які нерозумні ви, о люди! Ви женете нас на виразну смерть, а хто, як не ви, завинив, що ми мусимо вмирати тут, на ваших полях?…

І коні - карі, гніді (переважно гніді) - розходяться на всі сторони, тремтять від холоду, витягують шиї.

Он йде чудесний примірник киргизького рисака. Колись за ним ходив бородатий тамбовець, кормив його вівсом, крав у мирних жінок сіно і давав йому. Кликав його лагідно Ваською і чистив згреблом та щіткою.

Тепер немає тамбовця. Кинув усе, бо почув революцію. А кінь ходить по полю. Три дні не вдалося йому нічого дістати до свого невибагливого шлунка, а на третю ніч, серед морозу і метелиці, загрузит одною ногою у снігову намету, так довго пручався, намагаючись визволити ногу, що знесилився, впав і, розігрівши рештками свого тепла сніг до самої землі, більше не встав. До ранку сніг замів Ваську. Лишився невеличкий сніговий горбик. Один, другий, багато горбиків. То лежать і спочивають вічним сном незнані воїни великої війни.

А Корніїв Сірко, коли ночі морозяні і прозорі, коли світить гострим поглядом великий набубнявілий місяць, а по деревах нервово осідають і їжаться випари працьовитої вертухи Землі, коли сад обертається у кораловий чагарник і стоїть непорушне, зачаровано, залитий мідяним зором неба, тоді старий Сірко вилазить зі своєї нори, волоче за собою кострубату тінь, протикаючи м'якими лапами сніговий цільник, виходить на край коралового гаю і тут, увіткнувши пащеку у місяць, заходиться довгим і пронизливим воєм.

З долини, там, де колись били камінь, викочується та розкладається по снігу димовий валун. Час від часу виприскує в небо і знов зникає подратована вогняна пляма. Низько над землею розливається ледь чуйна хвилька самогонного випару.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.docx)Ulas_samchuk_mariya.docx175 Кб4313
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.fb2)Ulas_samchuk_mariya.fb2279 Кб3241
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu3110 Кб2522
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf40159 Кб3597

Пошук на сайті: