Марія - Улас Самчук (сторінка 15)

У кудлатих, притрушених інеєм папахах сидять на каменюках дядьки і вичікують перваку. Перед ними двигтить і буриться череватий куб. В його холодильнику люлюкає передвісник дядьківських мрій. Їх чола напинаються, очі втикаються в одну точку, ніздрі нервово виграють. З печі прискає вогняне сяйво, б'є по залізних носах, по міцних вичовганих вилицях та непорушних олов'яних очах. Дядьки чекають перваку. Перші ударники революції. Перші з останніх, яких не розтрощив фронт, які загусли, закам'яніли, злилися всі в лавину вулканічного вибуху гніву, обурення і нечуваної мерзоти.

Френчі, чоботи й галіфе. Крекотом потрясає планету страшний російський мужик. Земля України дуднить від тупоту орд революції. Крицевими дорогами у далечінь несуться поїзди. За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних передгромів.

Демко, син Марії, трупом ліг. Чекала, видивлялася. Горіли й виливалися старі очі. Даремно.

Зате вернувся Максим. Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру. З тупоту вояцьких чобіт, з випарів фронтових мітингів вирвався й шубовхнув він, з гранчастим чолом, у розхристаний, шалений тан.

На ньому френч і галіфе. Цегельної барви обличчя крите шорсткою щетиною. Під носом колюча пляма рудуватих вусиків. У кишені шестибійний наган.

І що йому Бог Саваоф і вся небесна канцелярія? Звів нагана, бацнув раз, і дутий київський образ розсипався на скалки. Скам'яніла Марія, не поверне язиком.

- Ну что ж, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял,- і додав мерзотну лайку.

Марія не знайшла слова. Вийшла у темні сіни і там плакала. Здавалося, не образа, а її розстріляв Максим.

Ох, які у нього очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були.

Корнія не було дома. Марія зібрала скалки образа, заліпила ранене місце стіни і заставила похапцем іншим образом. «Хай він не знає. Хай краще не знає…»

І Корній не знав. «А все-таки воно так не пройде. Бог не прийде києм карати»,- думає Марія. І від того дня носила у собі страх. Від того дня більше клякала перед образами, тепліше молилася. Ходила навшпиньках, боязко. Голос тихшав, а очі таїли неспокій.

Був це рік дев'ятнадцятий… Кудлаті каштани, ялинні шуми корилися сокирам. Розбитими догорали кістяки розтягнутих дворів.

- Ей, Сидоре! Куди «картопляна» тягнеш?

- Трру!… Що ка? - і зсовує з чола шапку на потилицю. Пітно під нею.-  Куди, кажу, оте волочиш?

- Хай йому кат, поки вложив! Ото-то намучився. От привезу… Досить в буржуазії настоявся. Хай ще постоїть і в мене… Вйо, булана!…

Твердою, вправною рукою вів Корній розхитану свою господарку. Вигнав кілька кубів самогону, але скорше на брагу для худоби, ніж собі Весна наближається. Поле знов тягне. А Максим не лишився дома. Посварився з Марією і Корніем, назвав їх контрреволюцією і подався. Лаврін ходить до школи і вечорами читає вголос Кащенка.

Корній слухає і втирає сльозу.

- Так жалісно написано, що Господи. Ах, коли б тепер козаки…

Надія давно дівка. Вернувся з війська додому славний одинак матрос Архип Паньків. Побачив Надію і, заходив. Він не простий парубок. Бачив світ, Кронштадт, «Аврору», самого Леніна чув. Останнє - правда, сумнівне, бо вернувся перед «Октябрем», але хто буде перечити.

Надходить весна.-  Ах, коли б вже яка тверда власть прийшла,- зауважує Корній.- Сіяти он треба, а вони кожний день мітинги і мітинги… Україну якусь видумують…

- Тату! - кричить Лаврін.- Are ж ми козаки! Москва зруйнувала нашу Січ. Україна поверне козаччину…

- Сіяти треба, хлопче… Козаки козаками, але поле не чекає. А відділитися від Расеї не жилаю. То значить, що і Сибір не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя. Ні, сину… Не жилаю такого…

- Сибір! Сибір! На чорта нам та Сибір!

- Земля там добра і багато…

- Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалі і нас поженуть туди, як гнали в старі часи козаків…

- Всьо его чепуха і єрунда,- заявляє Архип.- Настайот новая власть, власть рабочих і крестьян. Нікакіх москалів і нікакіх козаків. Всє равни, всє братья. Что за Україна такая взялася? Пять лєт на флотє прослужіл, з товаріщамі с адново катєлка єл, братом називал, а тєпєр дєліться.

- Москаль нам ніколи не був брат,- сперечається Лаврін. - Вони знищили наше козацтво, московський князь Андрій Боголюбський у тисяча…

- А, єрунда! Тєпєр нікакіх тобі князєй. Все равни.

- Ну, щодо всє равни,- вставляє своє Корній,- то вже, Архипе, пробач. Тут уже не те… Бо як, скажемо, який-небудь там свинар може рівнятися з таким генералом, чи що… Абсурд… По-моєму, вже досить тої революції. Треба б до діла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що. Кожний день нові оголошення та оголошення, а власті ніякої. Що хоч, то й роби… Якусь там Центральну раду завели і тільки знай - радять. Де власть? Де, справдується, власть? От саме главне. Коли хочуть селянам дати землю - правильно. Не перечу. Селянам надо землі, потому вони безпартійні хлібороби. А далі закройсь, і кінець, і всьо.

І нарешті «тверда влада». Настав гетьман. Покликали дядьків до волості і «потребували» вернути все, що забрали у пана. А як його тепер повернеш? Хіба ж Галка чи Пріська може вернути оті перини, які вже давно попорола і поробила з них своїм дочкам подушки на придане? Хіба ж Сидір у стані повернути «картопляна», коли він давно не існує на світі? Стояв, стояв у шопі, заважав, а нарешті: «І на якого бісового батька притягнув оте доробало! От не було кому мене бити!…» Взяв сокиру - трах, трах, і з «картопляна» трісочки. А тепер поверни…-  Воно панятно… Плохо було, када всьо майо - твойо. Розтащили, розбили, а тепер нема. Але хіба людина все може знати? Нащо ж тоді давали слабоду? От тобі й слабода. Дали, а тепер ти, селянине, відвічай! Несправедливо. Далой!…

Чагарниками, ярами з обрізами, «кольтами» та поіржавленими «максимами» повзуть повстанські тіні, тримаються землі, наслухують. Ніч. Тиша. Станція он. Видно - приїхав поїзд, гуде свисток і хрусталіють огні.

- Хто там, сукин син, закурив? - шипить ватаг.- Замри!…

Чорні тіні припадають до землі, завмирають. Станція як на долоні. По рейках маневрує поїзд. Під великими ліхтарями повільними кроками сюди й назад ступає чорна постать в шоломі з наїженим багнетом.

Повстанським обрізом бере її на ціль. Навколо тьма, а ліхтар світить. Обережно!… «Бах!…»

Блиснула і ревнула темнота. Чорна в шоломі постать згорбилася, мов кишеньковий ніж, і припала до землі. Повстанці біжать.

З-за залізничного валу брязнув «кольт», загаркали обрізи, трахнуло кілька бомб.

Ми не шукаєм параграфів, ми самі творимо закон…

Ті там заметушилися, сиплють з поїзда і розсипаються в пітьмі. На ранок лишилися вони розсипані по нерівному брукові, мов потоптані лантухи. Сталеві шоломи впираються об камінь і закривають очі.

Іван Казмирець дбайливо обмацує трупа, шукає «часів» і лається поганим словом, що сволоч не має. Вже хтось витягнув.

- Іван! - гукає його товариш Середа Хоть.- Оберни його. У нього ще й на с… кишеня…

Іван обернув. Дарма. Там книжечка і збірка фотографій. Розсипав їх, сплюнув і покрив матюком.

Минула тверда влада, і настала знов м'яка. На мурах оголошення. «Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій святий обов'язок, стань у ряди народної армії» - скиглить плакат. Український народ гуртується під плакатом.

- Знов голошения, підсвічення та постачання. Ану читай, Петре… Знов шиються чортові буржуї під мужика.

Петро поволі читає, а український народ за кожним словом заходиться від реготу.

- Який йому дурень піде сповняти обов'язок, в'язало б його до банти. Цар як хотів брати, не просив, а брав.

- Та й то не йшли,- добавляє другий.

- Табакою засипав очі, а не йшов, а ха-ха-ха!…

- Кажуть, якийсь ламєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п'ять тисяч десятин на Полтавщині має… Звєсно, чого хоче…

- А Грушевський, думаєш, що? Капіталіст. У Києві миловарний завод. Сам на ньому работав.

- Звєсно, чортова буржуазія. Сидів дома, випасав черево, ти лив на фронті кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не підведеш.

Село Гнилориби захотіло сповнити свій обов'язок, дало «наряд» і повезло своїх героїв у ряди народної армії. Повітове місто сорок верстов. Приїхали.

- Де тут приймають у войсько? До українського ніби войська голосимося. Де тут присутствія?

Показали. Там бігають жижлики у галіфе з цигарками в зубах.

- Товариші селяни! Наша влада поки що не має зброї, а тому не може вас прийняти, їдьте назад…

- От тобі і влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А то - тьху! - не власть. Влада якась…-  А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що у нас, дома нема роботи? Хоч би, різун йому в ребра, в зуби заглянув та папера якого дав… Знав би бодай, що на комісії був…

З'явився чужий матрос, і - мітинг. Виліз.

- Товарищі! Куди ви приїхали? Повертайтесь назад, беріть аружіє і гоніте проч всякіє влади. Помєщікі, капіталісти! Там з севера наступает настоящая власть, которая нєсьот на своїх красних знамйонах велікій лозунг - земля і свобода без ограніченія! Управлять вамі будут ваші савєти, котория ви самі із сєбя виберете. Нікакіх Петлюр, ні Грушевських. Нашімі вождями єсть борци за пролетаріат - товаріщ Лєнін і товаріщ Сталін. Оні несут вам велікую ідею - марксізм. Ето значіт - вся власть рабочему і крестьянскому трудовому класу. Вся помєщицкая земля, всє фабріки і заводи, всє зємниє і нєбєсниє багацтва - всьо его прінадлєжіт вам, ви должни єво получіть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. І когда настанет марксізм, когда совецкая власть укрєпітся і вибросіт із нашей Расії всю буржуазную сволоч, тагда только наступіт настаящій на земле рабоче-крестьянскій рай. Тагда только загасподствують не гаспада Петлюри, не гетмани, не Грушевськіє - вся ета контррєволюціонная банда, а загосподствуєте ви, крестьяне. Тогда не будет іной власті, кроме вашей власті, і будете делать всьо, что вам будет угодна… Да здравствует рабоче-крестьянская власть! Да здравствует марксізм і єво велікій насітель товаріщ Лєнін!…

Скінчив.

- А говорить, сукин син, добре,- гуторять дядьки.- А може, і справді. Хто його знає?

Вернулися дядьки до села більшовиками. А де ж українська влада? Що робили жижлики у галіфе з цигарками у зубах? Стояли, придивлялися мітингові і боялися нарушити демократичні засади нової влади…

X

Архип Паньків навідувався до Корнія частенько. Одночасно підробляв самогон. Видно, до чого то хилиться. Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєтську владу. Обидва однаково вірили, лише в різні справи. Корній ні туди ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати.

Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що, як тільки буде Україна, одразу стане козаком.

Нарешті Архип посватав Надію. Спочатку хотів одружитися без попа, але Марія і чути не хотіла про те.

- Всьо равно,- махнув Архип рукою.- 3 попом так з попом…

І обвінчалися у церкві

Самогону було досить, і весілля випало на славу. В той час зі сходу погрюкували вже гармати. Дядьки шепотіли, що йде «настояща» селянська власть. На весілля прибув звідкись Максим, випив добре і розпочав промову.

Почав з «релігії, що є «опіум народу», і перейшов на подружжя. «Соціалізм несе нам нове життя. Жінка не буде більше рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все то забобони, видумані попами… Любва всяка і тому подобие не існує. Є тільки задоволення полових потреб…»

- Що він там торочить? - шепче дядько, на вухо другому.

- А чорти його знають. От п'яний меле. Навчився ж…

А Максим жарить далі. Від полових потреб перейшов на господарку. «Марксизм дасть людям змогу менше працювати, а більше мати. Замість коня і вола прийде трактор, зоре поле, потягне молотилку, вироблятиме електрику…»

- Розжує і сам в рот вкладе,- перебив якийсь дядько. Всі зареготали. Максим перервав свою промову і злісно зиркнув на дядька. А той, червоний і веселий, раптом встає і шкварить:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.docx)Ulas_samchuk_mariya.docx175 Кб4313
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.fb2)Ulas_samchuk_mariya.fb2279 Кб3241
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu3110 Кб2522
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf40159 Кб3597

Пошук на сайті: