Марія - Улас Самчук (сторінка 20)

І Гнат живе. У нього сходяться й ті, й ті. У нього сходяться віруючі і безвірники. У Гната навіть лишилася Біблія. Он лежить вона на полиці - товста, обмазана брудом і розбита. Гнат не раз спинається до полиці, бере ту книгу. Гості затихають і слухають. Слухають з запертим диханням. Слухають з побожністю. «І возстане син на батька, батько на сина…», «І будет глад по цілій землі…» А після «ангел з трубою зі сходу сонця засурмить і мертвії возстануть з гробів і суд настане…»

Люди слухають, зітхають, плачуть. А Гнат дочитує книгу, кладе на столику і проповідує: не плачте, матері і діви. Ще не прийшов останній, той великий час, коли серця ваші очистяться від безнадійності, зневір'я. Сили і любові вам треба. Вірте у вашу силу і вашу любов. Гинуть матері. Зникають з лиця землі щирі добрі жінки, які родилися і внесли в життя щастя, радість, несли працю і несли сміх молодий. Гинуть діти сонця і великої нашої землі.

Ви жили у цьому краю, бачили його широкі простори, бачили небо, налите теплом, налите барвами, яких ніде більше нема. Ви ступали по наших дорогах, наших стежках. Кажу вам велику правду. Нема кращих стежок і ні доріг веселіших від наших, від тих, які щодня і щоранку попирали підошви ваших ніг.

О матері! І ви, дівчата, і ви, мужі!… Ви, що виросли серед безкраїх ланів, залитих морем хліба, залитих піснею і залитих потом. Кажу вам велику правду. Повстаньте і повірте в себе. Повірте у вашу силу, у вашу землю. Душі ваші сплять, думи повільні і не хочуть напружитися… Страшні дні надходять. І нема милості ні левові, ні голубові.

Ви, діти садів цвітучих і лунких гаїв. Чому зітхаєте і звертаєте ваш погляд до неба. Не вірте. Звідти не впаде огонь і не спалить її - землю осквернену. Бог не на те її творив, щоб палити. Зверніте очі ваші на вас самих. Бог любить тих, хто бачить в собі частину його самого, його безсмертного, його розумного і його всемогучого. Яке маєте право, ви, діти найкращої з країн, не чути себе такими? Гнат замовкає. Тиша. Похилі голови. За вікном співає хуртовина. Після хтось порушує тишу. Падають окремі слова. Одно, друге. Зв'язуються у речення. Оповідають, що у Києві одновилася церква. Одного ранку бачать люди, що баня церковна горить золотом. Дивляться і хрестяться. Ще вчора була вона зовсім темною.

Кажуть, що десь народився великий пророк, що виведе народ наш з неволі. Чорні духи сповістили про до вістку Ірода-Знущателя, а той поморок і голод великий на народ наслав. Сто тисяч немовлят мусить мерти.

Кажуть, що вчора прийшли і забрали знов людей. забрали Архипа. З ним ще кількох забрали. Пішли на ладовисько, розкопали могилу і дістали з домовини хліб. Вони бачать скрізь. Навіть на тому світі не ховаєшся від них. Так, так… Навіть на тому світі.

Архип вже не вернеться. Ні. Він вже ніколи не вернеться.

- Так. Всі знаємо. У нього направду є дитинка. І она вмре. Архип порушив хліб, засипаний у церкві. і то ж заклятий хліб. З'їси такий хліб і…

- І вмреш.

- Підем, люди!… Віддамо тіло снові. Ніч пізня. Пора.

Розходяться. Гнат вже один. Сидить і думає. Думає про церкву, що у Києві обновилася. Думає за пророка та Ірода. І також думає про Надію.

VII

Минали місяці, і ставало тепліше. Снігу меншає, чорними латами криється земля. Вітер хитає дерева і набряклими бруньками, а над ними літають та крячуть ворони.

Одного ранку пустився теплий дощ. Під капіжем калюжі води. Зі стріхи струмочками дзюркотить вода, гомонить і творить великі чисті баньки. Сірко щільніше тиснеться до стіни, міцніше звивається, краще втушковує свою голову під себе. На селі глибокий спокій. Собаки не брешуть. Кажуть, нема. Поїли їх. Один Гірко лишився. Ніхто не турбує його. Не дражнить нервів гучний собачий гавкіт. Можна спокійно спати. Зате не може спокійно спати Корній. Пішов до комори, вніс гарнець висівок.

- Це вже, Маріє, останні… Спечи якось… Знаєш. Може, ще більше кори… Прибав… прибав, чуєш… Вчора зовсім добре смакувало…

- Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить…

- То-то… А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться?

Марія не могла відповісти. Кашель западющий мучить. Відкашлялася.

- Ще ніби зводиться… Вчора пришла, а вона, дитина моя, за Лавринця… Не прийшов, каже, мамо? Похитнула головою. А думаєш, кажу, прийде? Ніколи, дитино, не прийде…

- За що ж його? - питає.- За те, за що й інших… За що і всіх… Чи ж їх там є яке число?

Марія пекла з останнього. Спала, кашляла, брала останнього коржика, ламала наполовину і йшла до Надії. Та хвора, ледве зводиться. Марія приносить кусник коржика.

- А як воно?…

- Спить, мамо. Чуєте, як дихає?

Марія стоїть над дитиною і думає: «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба… Зовсім трошечки хліба…»

Дивиться у вікно. На подвір'ї дерева вбираються бруньками. Земля ще кормить їх, а закони Маркса не заборонили їм родити нове. життя і нову радість. Далі видно пригірок. Чорні плями землі мають у очах. Ступає полями весна;

Марія йде додому.

Там зустрів її Корній з скривавленою сокирою. Здригнулася і відступила взад.

- Чого злякалася? Зарубав шкапу. Треба ж щось їсти. Живе ще мале?

- Ще дихає. Якось так дивно дихає…

- А вона?

- Е-ет!…- виговорила і згадала щось давнє. Махнула рукою.

- Кажеш, нема надії? Йшов ото і трьох зустрів. Несли на кладовисько. Вже мруть. Діти мруть. Коли б хоч до зеленого дотягнути. У нас ще один Сірко лишився… Шкода його…

Марія не сказала нічого. Пішла до хати і лягла. Лягала кожний день і, лягаючи, була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надію. Пригадувала її маленьку Христу сю і вставала-знов. І як його не встанеш? Треба встати. Не можна ж дати загинути живій дитині. Мертвий мусить відчути біль її і встати.

Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала у вузличок і йшла. Йшла поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб відсапнутися, оглядалася навкруги, ніби прощалася кожний день з полями, з садами, з небом. Після йшла далі.

Знов та весна. Ах, коли б ще хоч раз вийти на поле, поглянути на цілу ширінь його, поглянути у далечінь і згадати минуле. Не треба й згадувати, само на думку пливе. Ні години, ані хвилини нема, щоб чогось не згадати.

Полями сновигають люди. Чого шукають вони там? У відталій землі на бараболиську можна гнилу бараболину знайти. Часом можна і не гнилу. Але щастя, коли поблизу нікого нема.,

Сергій Гнида і Карпо Фіян друзі були. Йшли разом ціле життя і разом пішли збирати гнилі бараболі. У одному місці натрапили на невиконане місце.

- Це, - каже Гнида, - моє місце. Я ж його побачив…

- Не кажи дурниць. Побачив його я. Я ще з осені знав, що тут не викопали… Навмисне йшов… - відповідає Фіян.-  Ой, чуєш! Краще відступися. Йди собі далі. Там знайдеш! У мене ж знаєш скільки дітей?…

Вперлися. Гнида хроснув рискалем Фіяна, і той лишився на бараболиську лежати. Гнида зі страхом копав сам скарб, копав з пропасницею. Що, як знов кого нечистий нанесе?…

Після довго оповідали в селі, що Гнида зарубав Фіяна. Влада якось не чула цього, бо труп Фіяна зник, і невідомо куди. Шукати не було часу.

Корній обгризає велику кінську кістку і виносить її надвір.

- На-ту-на! На! Сірко! Де ти подівся? На, їж!… - Давав псові, той глотав, а Корній стоїть і дивиться, їж, їж, бо на завтра, може, й не дістанеш.

У запічку сидить Марія. Корній знає, що то дружина його. Багато, багато літ прожили разом. Вона хоче їсти. Що віднесе завтра Надії?

- Треба б, Маріє, забрати її якось до нас. Не можеш ти ходити…

- Треба б, але як. Вона ж не піде. Не дійде до нас. А дитина? Ну, може б, ти дитину ще доніс, але як її забереш?…

Вечором Корній підгострив сокиру і вийшов на двір. Темно. На небі до погибелі зір. Молочний Шлях на цілу ширінь розлігся. У Максимовій хаті ясно світиться. Там вештаються люди і чути голосний гармидер.

Корній загукав пса. Підбіг Сірко, лащиться, лиже руку, ту саму руку свого пана, яка тримає сокиру.

- Ти, ти, ти! - погладив Корній Сірка по великій, м'якій голові. І майже раптом Корнієві стає шкода собаки. Положивши сокиру на землю, сів коло нього на мокрому, обняв Сірка. Пес заскавулів і пригорнувся до старого.

І так тривало довго. На високому, ніби зі сталі, небі зорі, Молочний Шлях. У хаті Максима співають. Сірко і Корній сидять, обнявшись, і слухають спів.

- Так, так, собако,- шепчуть Корнієві вуста.- Минулося наше. Знайшов я тебе маленьким цуциком і думаю: рости. Маю господарку, і будеш охороняти. І хіба ти не охороняв? Ще й як… Боже мій! Ще й як. Цілими ночами бігаєш і гав-гав! І гав-гав! Я працював. Не раз прийдеш на подвір'я, ніг не можеш підволокти. Ляжеш, а ти все своє, все тільки своє… Правда ж? Не плач, собако. Не плач хоч ти…

Ніч ішла, дихала весною. З далеких піль віяло запахом чорнозему. Корній чує той запах, і в ньому збуджуються спомини.

- Йди, собако… Йди геть, а я піду також. Йди і не спокушай. Не можу підняти на тебе руку. Встав, узяв сокиру і пішов до хати.

- Ти спиш, Маріє?

- Чи ж, думаєш, можна спати? Думаю про Надію. А що, як не встану… Підеш до неї ти… Може, завтра підеш.

- Завтра мушу йти шукати щось їсти… А у хаті холодно… Є там у печі жар? - Пішов до печі і відхилив кружка.- Є. Підложу дровець. Ти вже не рухайся. Лежи, лежи. Сам підложу…

Підкинув сухих трісок, і огонь одразу спалахнув. Приложив кілька полінець і грів старечі мокрі руки. Після горщик води до вогню поставив, взяв з постелі подушку і рядно, нагрів коло печі і обкутав Марію.

- Ну, ну! Лежи вже. Хоч трошки зогрієшся. Завтра десь полізу. Може, якраз що знайду… А може, й знайду. По хаті бігає зайчик світла з печі. Стрибнув на полицю, освітив її- Корній щось пригадав, підійшов до полиці і сягнув рукою за бруском, що лежав там. Після коло печі присів, положив на коліно сокиру і почав гострити її.

Гострить довго. Зупиняється, відпочиває, великим пальцем пробує лезо, чи гостре, а після далі шурає по ньому бруском.

- Що ти робиш, Корнію? - питає Марія.

- Гострю от… Завтра піду у поле, а там без сокири нема чого робити.

VIII

На завтра ледь світ пішов у ліс. Не на свою сторону південну. Ні. Зробив чимало дороги через село, через береги коло колишнього монастирського млина і вийшов туди, де стояв колись хутір Мартина.

Тепер тут поле. Зник зелений хутір. Знівечено сад. Революційний буревій з притиском шалів в таких місцях, де цвіли сади, де чути було сміх.

Он там закинутий колодязь. Корній підійшов до нього і зупинився на тому місці, де колись витягала Марія воду. Скільки це вже минуло років? А скільки днів? Багато, дуже багато, але все пережилося, і здається, був це один день.

Сонце піднялося високо. Небо синє і прозоре, як око дитини. Підсонна сторона звільнилася від снігу і протряхає. Он там Корній орав. Там, під пагорбком, там, де ота одинока деревина стоїть. Там далі був тоді ще лісок, але змела його революція. Ще далі запуст. Треба піти туди. І Корній подибав в сторону запусту.

Але це вже не є запуст. Це вже давно ліс. Корній придибав, став під високими дубчаками і зняв шапку. Над ним літали і крякали ворони, високо, високо кружляє шуліка. На високому стрункому дубчаку якийсь запопадливий птах мостить кубло. Бруньки де- рев свіжі, пахучі, набряклі. Під ногами мокро, чути весну. Навіть від мокрої землі чути.

Корній шукає їсти. На думці жінка, дочка і маленька внука. Всі вони хочуть їсти, всі чекають на нього дома. І ступав по лісі, дивився на птахів, на дерева і рослини- Що ж він тут знайде? Все не на їжу створене. Начохрав дещо бруньок, настругав березової кори. А після пішов на взлісся.

Сонце і сонце. Скільки сильного молодого сонця! Геть, як гляне око, стелиться соняшний легіт, мліє земля. Здається, твориться святе таємство ошгіднення.

Йшов просто через неорані поля. Трапилося щастя, зовсім несподіване і зовсім виняткове. У невеличкому рівчаку, де ще був сніг, лежав мертвий заєць. Корній надибав на нього, зупинився. І довго стояв, бо як же можна повірити, що то дійсно заєць, мертвий і готовий на те, щоб тільки взяти його, роздерти і з'їсти. Після Корній відчув радість і, не згинаючись, подивився навколо, чи нікого нема, та голосно висловив вдоволення.

- Так! Значить, і з'їм дещо. Значить, додому дійду і покажу: дивися, Маріє! Тут маєш що їсти. Це я знайшов сьогодні, цього веселого соняшного дня.

І Корній піднімає зайця. Він навіть ще не пробував гнити. Зовсім цілий і зовсім свіжий. Розтяв його гострою сокирою і, віднайшовши сухе місце, присів відпочити та підживитися. Думаєте, що він сьогодні що їв? Де там! Що було йому їсти? Встав чоловік і подався. Добре, що хоч Марія ще спала.

Думав за Марію: «Коли б знав, що зайду додому, не починав би того зайця. Хай би був дитині. Тож ото воно є, що не зайду. Як зайдеш, коли ноги підгинаються і не хочуть йти… Що хоч роби, а вони не хочуть, і кінець. Хоч ти сядь та плач».

А тут ще й вітер. Такий, чуєте, вітер зірвався і пхає чоловіка, куди йому заманеться. Воно весною завжди буває вітер, але такого прудкого, такого нагального щось не пам'ятається. Ні, ні… Такого щось не пам'ятається, щоб ходи не дав, щоб валив з ніг, мов дитину яку.

З'їв кілька шматків заячини, звівся на ноги і почав наново боротьбу з вітром. А сонце, знай, світить, знай, горить собі ясно і невблаганно. Корній довго, дуже довго йде, оглянувся, а ліс за ним недалеко. Поки добився до млина, почув у шлунку болі, курчився, а після не видержав, блював.

«І чого то так далеко було йти? Казав собі: не йди, чуєш, таку милю. Не дотягнеш назад ніг. Бачиш же, що ти з себе уявляєш? Ні. Таки пішов. От тобі й пішов. Тепер ноги тремтять і спробуй далі йти».

Розважав Корній, а тим часом дивиться на викинене назад м'ясо. Шкода. Зігнувся і поволі з'їв знов. Може, по-друге такого не станеться. Може, якраз Бог дасть, що не станеться…

Проходячи селом, ніс свого зайця і сокиру під полою. На вулицях порожньо, але все-таки краще не спокушати. Хто його знає… Все в такий час може трапитися.

Дома, по-перше, запитав:

- Ще живеш, Маріє? Приніс он зайця. Опорай, з'їж сама і кусник занеси їм… Не була у них? Ох, ох, ох! Нема сили… Дивно, як та сила кудись зникла. От прийшов до хати, та тепер хоч коня запрягай і виволікай надвір. Мабуть, і дров не маєш? Що? Маєш? Ну, то я дещо приляжу. Ще скільки живу, так не зморився. Можу забожитися, що правду кажу. А я вже дещо і поїв… Сів собі коло млина і пополуднував…

Говорив, поволі вкладався на голій лаві і заснув. Марія поралася з зайцем і не турбувала Корнія. Хай відпочине. Прокинувся вечором і забачив перед собою Марію.

- Чого ти така? Що є, Маріє?

- Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: «Надіє!» Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: «Нема Христусі. Нема вже її…» Корній зробив великі очі.

- Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? - кричав Корній.- То ж так не можна!…

- З'їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але…- Марія нахилилася до Корнія і шептала: - Вона задушила його… Задушила… Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється…

Марія розвела руками. Корній запер віддих. Слухав, і здавалося, сниться страшний сон.

Марія знов лягла, а Корній вийшов. Вернувся пізно, зовсім уночі. Марія лежала на постелі і дивилася у темноту. Почула рейвах і подала голос:

- Це ти, Корнію?

- Я.

- Був?

- Був.

- Ну й що?

- Казала не приходити. Чого, каже, будете ходити. Все одно…

- Ах, дитино, дитино! Чого ходити? Вона не знає, чого ходити…

- Спи, Маріє. Я вийду на двір. Там тихо так… І Корній вийшов на двір. Але, виходячи, взяв з собою сокиру. Темнота і тиша. Підбіг Сірко.

- Йди геть! Не лізь перед очі.

Сірко підігнув хвоста і відійшов, а Корній попростував на подвір'я сина Максима. Йшов бадьоро. Чувся у силі, і думка працювала особливо добре. Підійшов до дверей і затарабанив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті у сінях голос. Це вийшла Максимова служниця Гафія.

- Хто там?

- Я. Корній. Є дома син мій Максим?

- Вони сплять…

- Відчини. Хочу поговорити. Гафія відчинила, і Корній, не зупиняючись, попростував до кімнати, де спав зі своєю жінкою Максим.

- Хто там? - зривається сонний Максим. Але Корній не має часу відповідати. Перед ним смутні обриси ліжка і Максима. Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру.

Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала у щось м'яке, у щось, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур'ян, поки не втомилася рука.

А тоді Корній отямився, зупинився, прислухався, чи все в порядку.

А де ж ділася Гафійка? Обернувся.

- Гафіє! Гафіє! Де ти?

Але ніхто нічого не відповідав. Корній заложив на руку сокиру і вийшов.

Надворі зоряно і тихо. Прийшов до себе. Спить. Хай спить. Але де ж там. Вона зовсім не спить. Рухається.

- Де ти, Корнію, був?

- От так собі… Вийшов, походив. Гарно там… А тепер ще вийду. Ти спи. Спи, моя Маріє, відпочивай. Підійшов до неї, обгорнув щільно старим кожухом.

- Тепло тобі, Маріє? Ну то спи. А я… Так от і скінчилося… Хочу сказати, що все скінчилося… Жили ми, так довго разом жили, ділили горе і… ет, чи ж треба щось казати?…

Встав і хотів йти, але роздумав і вернувся ще.

- Там ще лишилося трохи зайця? Ні. Я це так питаю… їсти не хочу. От з'їв дещо і не хочеться. Аби хоч на завтра хватило. А ти підеш, певно, до Надії? Піди і скажи, що я благословляю її… Скажи, може,

виживе, може, ще буде, не зникне наш рід… Скажи… Все їй скажи…

- Ти, Корнію, кудись далеко йдеш?

- Не знаю. Куди, далеко? От вийду, може, щось знайду. Може, знайду синів наших… Може…- Голос його затремтів, утявся сам від себе. Ноги відмовлялися тримати, і він скоро пішов до виходу. Рипнули двері і зачинилися. У хаті темно і тихо.

- Корнію! - гукнула тихо Марія. Нема відгуку.

- Корнію! - гукнула сильніше. Тиша. Надворі підбіг до Корнія Сірко.

- Ходи, ходи, собако! Підемо разом. Будемо йти у світ, десь впадемо, обіймемося і здохнемо разом…

Корній подибав просто у поле, а за ним, опустивши голову і хвоста, волікся пес. Більше вони не вернулися.

IX

Здивувалася, коли прокинулася, що Корнія не було. Кликала раз, другий і третій. Нема. Уночі кликала. Зійшло сонце - кликала, звелася на ноги. Де ж він?

І аж - то почали сходитися люди. Все не наші. Ті, червоні, з стрільбами. Питаються, де старий. Хто його знає, де він. Пішов десь. Шукали чогось, знайшли скривавлену сокиру і забрали з собою. І тоді стало Марії ясніше. Сіла на розкиданій постелі і широко відкритими очима дивилася на людей. Питали її, відповідала. Питали, скільки літ живе. Мовчала усміхаючись.

- Багато, багато, людські дітоньки. Ви не проживете стільки.

Людські дітоньки вилаялися і відійшли. Марія не мала сили, щоб піти до Надії, але все-таки силилася йти. Вийшла на подвір'я і впала. І тут дивно, де взявся Гнат. Він йшов до Марії. Каже: «Зачув все, що сталося, і дай, думаю, піду. Встань, Маріє… Отак, отак… Обіприся об моє плече. Ну, ну…» Пручався, крихтав і звів. Марія навіть нездивувалася, що він прийшов. Здавалося, так і треба. Прийшла до хати і лягла на постіль. Гнат сів коло неї, довго мовчки дивився у її обличчя. Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко у мокрому місці сидять, потемнілі, погаслі. Паклі сивого волосся вибиваються з-під подертої заялозеної хустки.

- Ну от…- витиснулося з Гната.- І так є нам кінець? Маріє? Що тобі?

- Е-ет…- ледве витиснула з уст Марія. Гнат почув те коротке слово і втягнув якось у себе голову. Западав вечір. Весняне сонце заходило і било пружним променем на саме ліжко. Марія розплющила очі, дивиться назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку і простягнула її далеко від себе.

- Сонце! - каже вона.- Сонце!… Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?…

Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б'ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко. Гнат мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають радісні і співають радісні пісні. Гнат усміхається. Після здіймає свою руку, бере у неї Маріїну, ту, що до сонця знялася, і лагідно довго цілує її.

Цілує і говорить:

- Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє? Маріє!…

Сонце обливало ліжко, Гната і Марію. У Гнатовій душі творився страшний суд.

- Маріє! Висповідай мене. Даруй усе, що зробив тобі у дні молодості. Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, і що ж далі? Прости мене, Маріє, раз, другий і третій!…

Марія повернула погляд на Гната, шепотіла ледве чутно:

- Ти, Гнате! Ти свята людина. Підемо разом туди… Знаєш? Туди, де наші Романьо, Надія… Одна і друга. Де всі вони. Всі, Гнате… А ми ще ж тут. Як хочеться зустрітися з ними… Не проси у мене, Гнате, прощення. Бог простить, а я не маю чого прощати. От Надія - коли б я могла до неї, коли б щось їй дати… Вона голодна… Хліба їй. А-ах, де є хліб?

- А Корній не вернувся? - питає Гнат.

- Багато не вернулося, Гнате. Всі не вернулися. Ні Демко, ні Лаврін… ані… він також… пішов…

Гнат довго мовчав і дивився, як заходить сонце, як поволі зникає ясне світло і западає сутінь. Після заговорив знов:

- А знаєш, Маріє. Знаєш, як тоді. У святу ніч, на Великдень? Пам'ятаєш, як ти молилася у церкві, а вернувшись, билася об землю і ридала? Тоді, коли праця твоїх святих рук йшла в небо з димом? Пам'ятаєш?…- (Перерва). Гнат тяжко дихає.- Це я… я, Маріє… з любові!…

Марія мовчала, а як скінчив, стиснула легко його руку.

- Мовчи. Знаю. Мовчи!…

Сонце зайшло, і стала темнота по цілій Україні. Гнат покинув Марію саму. Завтра ще прийде. Марія лежала навзнак, дивилася у морок, у безмежну пітьму і починала поволі передивлятись розгорнену Гнатом книгу свого життя.

X

Другого дня Гнат не прийшов. Не прийшов і третього. Сходило і заходило сонце, а він не прийшов. Диві Марії добігали кінця. У один з тих останніх днів прийшов Гнат навідати Надію. Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив'язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї.

Гнат вийшов в село, знайшов людей і, показуючи на хату Надії, старечим голосом кликав людей, щоб допомогли. Кликав довго, кликав вперто… З понурих, обдертих хат вилазили на весняне сонце опухлі, вилазили немічні, вилазили охлялі. Сходилися на нараду кістяки з розчухраними головами, вгрузлими безбарвними очима, вставали, ніби мертвяки з могил, щоб винести прилюдну постанову. Серед них Гнат. Кривий, висушений дідок, з ціпком в кістлявій руці, з мудрими, грізно насупленими очима. Стояв і проповідував:

- Слово моє,- казав він,- не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!… Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!… Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!…

На небі горить велике жагуче світло. Пливуть хмаринки, з поля дихає вітер і несе запахи вогкої землі.

Гната забрали ще того самого вечора. Пішов услід за іншими і не вернувся.

26258-й день… день останній, день кінця. Тридцять днів гаснула сама Марія - покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч… Ніч вічності. Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. Марія лежить на купі розкиданого на ліжнику лахміття і впалими, широко відкритими норами очей дивиться у залите місячним сяйвом вікно.

Надворі цвітуть сади, південь дихає пареним у цвіту вітром і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць.

Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті з розчепіреними пальцями ноги… З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну пляму, без початку і кінця… Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар…

Марії не стало… Прага, 1933

Сторінка 20 з 20 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.docx)Ulas_samchuk_mariya.docx175 Кб4313
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.fb2)Ulas_samchuk_mariya.fb2279 Кб3241
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu3110 Кб2522
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf40159 Кб3597

Пошук на сайті: