Марія - Улас Самчук (сторінка 7)

Мізерні котилися для Гната дні. Розсипав рясно піт відчаяної праці. П'янів і забувався. Можна п'яніти від усього, але найприємніше оп'яніння від праці і любові.

Марія швидко наливалася соками і округлювалася. Знала, що від'їхав Корній, і не ходила більше тратити по гаях болючих ночей. Не бачила і не зустріла його. Робилося шкода затраченого дівоцтва. Хотілося мстити комусь, а що під рукою Гнат, так на нього все. Він, а не хто інший винний. Він, рижий, з маленькими гострими очима, упиром впився у її соковите дівоцтво і висмоктав з нього перші найсолодші соки. Так вона ж йому задасть!

Вбиралася у барвисті спідниці, голову крила по-дівочи, заплела розплетену дружками косу. Домашня праця не цікавить більше Марію. Напрацювалася й натягнулася. Досить. Неділі, музики, сміхи вечірнього стояння по перелазах.

Першою приятелькою Марії стала Ганна. Повновида і моторна дівчина. Марія іноді кидала на неї погляд змії і не раз мала бажання впитися пазурами у ясні глибокі і невинні очі. Але терпіла, робила усмішки, танцювала на музиках, верталася поночі додому.

Гнат. Ой Гнат, Гнат! Чув він, коли вертаєтся його дружинонька, як роздягається в темноті, розщіпає натягнену корсетку, думає про останній прощальний крадений поцілунок і усміхається до темноти. Чув і знав. Все знав. Але Гнат камінь, Гнат терпіння. Давав їй місце на постелі і уважно віддалік слухав, коли засипала вона, як дихала. Після і сам засипав, а рано знов при праці з фуганком у твердій руці.

Буднього робочого дня Марія одягає святочні одяги. Кудись іде. Гнат не питає, куди вона йде. Чи ж мало куди треба їй піти. Краще ж піти у святочному, ніж якоюсь задрипанкою.

- Гнате! Коли б я не прийшла надвечір, занесеш веприкові. Розтовчеш у цеброві бараболі і замішаєш з грисом.

Сказала і відійшла. Гнат і не думав спитати, куди відійшла. Це ж її, а не його справа. Пішов до праці і зовсім забув за веприка і грис. Вернулася, а веприк на ціле горло верещить.

- Давав ти веприкові їсти? Вже ж вечір… Гнат мнеться.-  Не давав! Бачу по тобі, що не давав! Не бійся, не перервався б. І братова твоя добра. Не зроблю я, так і лишається незроблене. Ти тільки жерти вмієш, але зробити щось - то ні!…

Гнат мовчить. Марія від злості розривається. Коли б, макогон проклятий, хоч слівце промовив. Заціпить зуби і - мов пень гнилий. Одарка почала й собі на Гната.

- Так, чуєш, далі не можна. Вона тільки потицянки та потицянки… За роботу зовсім забула. Вибіжить на вулицю і хіхи-хахи, а дома як вовк. Що це є? Так, чуєш, не можна. Скажи їй що.

Ну що ж він їй скаже? Які є для цього слова? І дійшло до того, що Марія часом не приходила на ніч додому. Казала, що ночувала у Домахи, але злі язики говорили, що вона деінде проводила свої ночі. Тоді Одарка і Михайло заявили останнє слово. Або - або. Або Гнат стриножить свою брикливу жінку і вона сидітиме дома та працюватиме, або хай собі під (енергійно) три чорти вибирається з хати. Он є комора, роби з неї хату і жий там, як хоч. Ми не допустимо, щоб про нас люди таке говорили. Не допустимо, щоб нас викпивали через твою жінку.

За цим слідувала сварка. Обидві братові змагалися голосами, і, розуміється, побила рекорд Марія. Гнат наскоро робить з комори (що через сіни) хату, ставить стола, лави, стільці, чіпляє у куті кілька образів і перебирається з Марією на самостійне господарювання. Ділилися садом, полями, городом. Дерлися за кожне дерево, за кожну п'ядь землі. Щастя ще, що Михайло розважливий, а Гнат неговіркий.

- Ех, і дурний ти, Гнате, дурний, хе-хе-хе! - регоче Трихон при зустрічі з Гнатом.- Дав себе осідлати бабою і пропав. Був людиною, а тепер гірше постола. Я таку жінку коли б перегнув через коліно та всипав їй двадцять п'ять нарипників, не бійсь. Пам'ятала б і дітям своїм заказала б таке виробляти. Казиться з жиру. За хлопцями гицає, як кобила, а ти без ложки теплої страви сидиш. Яка у тебе сорочка? Коли вона прана? Воші тебе загризуть.

Гнат тільки слухає. Е, говори, мовляв, говори… Трихон хльостко спльовує.

- Був чоловік як чоловік, а тепер, пробач, гузниця!… Тьху!…- Обертався і йшов геть.

А Гнат також обертався і йшов геть. Йшов поволі додому, думав, носив цебром свиням, напував корови, приносив з льоху бараболі.

Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя. Минув рік. Тяжкий, суворий рік. Зимою пробував було Гнат читати Марії книжки. Ах, її мало тепер цікавлять ті байки. Вона краще поспіва. Любив Гнат її співи, але тепер вони не так, як колись, звучали. Не те у них вкладено. Чулося розгульство, кпини над всім. Такі пісні співали тоді, коли в хаті немає образів.

Куди ж дінеться вечорами Гнат? До сусідів не хочеться. Там з нього тільки кпляться та висмівають. Тоді йшов собі в садок, у лішник. Тут зовсім приємно. І тихо, і нікого з людей перед очима… А ще, коли теплішим вітром дихне, коли мороз не припікає, так тут зовсім розкішно. Сядеш собі на пеньочку, обіпреш лікті об коліна, обіймеш долонями голову і яких не передумаєш дум. У кущах причаївся невидимий співрозмовник. Він собі тихо сидить з тобою, дивиться одним оком і все до останнього розуміє тебе. Часом вітер похитне дерева. З гілля падає сніг і попадає тобі за комір. Чуєш, що твій мовчазний співрозмовник і пожартувати вміє. Усміхаєшся, виймаєш з-за коміра сніг і думаєш далі.

А вернешся - і як тоді щось гаряче смакує. Як приємно випити горня пареного доброго молока. А Марія спить. Хай спить. Ступай, чоловіче, по можливості легше, краще всього навшпиньках. Хай спить. Це добре, що вона принаймні дома. Слава Богу й за це…

Гірше було, коли Марія на цілий вечір зникала.

Йшла до сусідів, там збиралися парубки, молокососи, пробачте, сопляки. Коли Гнат женився, телята пасли, а тепер парубки. Марія не соромиться з такими скалозубити, грати в карти і вихіхікувати по темних закутках.

Тоді сидів Гнат чорний дома у своїй порожній, непривітній хаті. Втіхою його стала Біблія. Порішив перечитати всю. Перегортав сторінку за сторінкою, черпав мудрість пророків. До нього сходили великі давні мудреці, говорили з ним, як зі старим, розважали про минуле і майбутнє. Гнатові видавалося, що наближається дивна і страшна пора. Все буде зруйноване, не зостанеться каменя на камені.

Одного разу заговорила з Гнатом сусідка Гапка Хомиха. У неї три роки тому помер «її» та залишив купу злиднів і три малих лобурі. Всі знають, чим славиться на кутку Гапка. її славетний язичок вертівся спритно і невгомонно. Перша, люди мої, клепарка. Вулична жива часопис.

- Ну, що поробляєш, Гнате? - почала, як це вже до Гната пристало, з «ну».

- Ет…- кинув Гнат своє постійне і незмінне.- Отак… Се-те… Аби день до вечора…

- А як Марія? Гуляє? - так нібито Гапка і не знає.

- Ет… Поки молода…

- Постаріється, кажеш, перестане… Ну, це довго чекати. До того часу з'їсть вона тебе… Пропадеш. Зі смаркатими хлопцями прогуляє…

Гнат навіть «ет» не вимовив. Повісив носа і дихає. Гапка дивиться і продовжує:

- А я тобі помогла б. І не чарівниця, а помогла б… Ну?

- Ет…- відмахується Гнат.

- Що ти «ет» та «ет». Коли тільки зайдеш до мене на кілька вечорів, побачиш, що поможу.

Після цього, коли Марія була дома і Гнат не мав де подітися, вставав і шкутильгав спочатку надвір, після на вулицю і поволі опинявся у Гапки. Та його лагідно зустрічала, багато оповідала клепів, сипала свої знання, мов з мішка… Гнат слухав, екав і вертався зовсім задоволений додому. І так минуло кілька вечорів. Часто, вертаючись, Гнат думав, що більше не піде до Гапки. Ще, чого доброго, почнуть бозна-що ляпати язиками. Але, коли приходив вечір,- куди ж його? Думав, думав, зводився і поволі плівся туди саме.

І дійсно, по кутку ширилися клепи, що Гнат залицяється до беззубої баби. Гапка сама бігала і плескала:

- Вчора, чуєте, прийшов, приніс цукорків. Зроду ще не бачила таких цукорків. Хіба що, може, пани такі їдять.

На другий день Гапка хвалилася хусткою, а вневдовзі червоною з обшивками на сім пілок спідницею. Навіть хтось ту спідницю бачив. На цілому кутку тільки й мови, що за червону спідницю. Дійшло і до Марії. Та спочатку махнула рукою: «Хай, про мене, і сам себе віддасть тій Гапці. Байдуже…»

Треба було таке казати. Байдуже, Маріє, чи не байдуже, чого-то у тебе бігають так очі та червоніють щоки. А Гапка далі спідницею вихвалюється. Марія вечором лишається дома.

Стемніло, Гнат бачить, Марія нікуди не йде. Насовує шапку і береться за клямку.

- Стій-но! - звертається до нього Марія. Гнат зупиняється, знімає шапку. Допитливо дивиться, у руці шапка.

- Скажи, куди-то ти щовечора ходиш?

- Ет… Нікуди… Вийду от…- мимрить Гнат.

- Ти, голубе, не стай, а кажи!… Що то є? Чого то кожного вечора, тільки нажерся, за шапку і подався? Що ти, парубок, чи що? Думаєш, не знаю, куди тебе нечиста носить!… Он цілий куток говорить про твої походеньки. Замість посидіти дома, почитати мені що-небудь, то він повіється хтозна-де і чапить там цілими ночами. Я цього не хочу! Чуєш? Щоб це було останній раз! Або сиди дома, або йди собі до тієї красуні назавжди! З Богом, Парасю…

Гнат цього вечора нікуди не пішов. Не пішов і другого. Марія також була дома. Два вечори промовчали, а на третій з'явилася невеличка, у червоних палітурках, книжечка. Говорилося в ній про хлопчину-сироту, який пішов у чужу сторону і там з доброго, порядного зробився великим розбишакою. І, коли він виріс, одного разу закохався у черницю. Та спочатку не любила його, але обіцяла любити, якщо він змінить спосіб свого життя і стане порядним громадянином. Той змінився. Став не лише порядним, а й дослужився у місті багато почесті своїми добрими ділами. Черниця за той час дійсно покохала його, але він розлюбив її і мусив женитися з іншою. Черниця з жалю та розпуки кидає монастир і поволі стає вуличною потаскухою. Умерла п'яна на вулиці, і коли чорт прийшов по її душу, йому заступив дорогу янгол з мечем і сказав:

«Відступися, нечистий! Ця людина життям своїм рятувала грішну душу від загибелі. Рятувала її своєю любов'ю, а тому вона належить мені».

«Але це вже пізно»,- сказав нечистий.

«Не може бути ніколи пізно, коли йде про спасіння живої душі»,- відповів Божий посланець.

Коли скінчив, помітив її великі чорні очі, які дивилися на нього поглядом вдячності. Гнат не видержав такого сильного, давно небувалого погляду і спустив свій зір додолу. Щось тепле заворушилося в його душі. Це було те саме, що й того осіннього вечора, коли Гнат почув з темноти «чого ти прийшов». Але за змістом це зовсім протилежне. Тут не було слів. Тут був один тільки погляд і, здається, сльозина, і цього вистачало Гнатові.

Одразу наново віднайшов себе. Захотілося знов піднятись знизу, випростати спину, сміливо глянути вперед. Того вечора Марія постелила постіль і не пішла, як звичайно, на запічок. Роздягнулася і лягла на ліжку. Лежачи у темноті, Гнат боявся поворушитися і присунутися до неї. Боявся навіть торкнутися її, але по часі відчув, що стороння тепла рука злетіла з темноти і впала на його плече. Схопив її, приложив до гарячої долоні свої уста і заянчав так дико і так боляче…

Тієї ночі Марія завагітніла по-третє. Гапка після зустріла Гната, шкірить свої щерби і домагається хустки. Так. Гапка дійсно дістала хустку.

XII

І родила Марія третю дитину - дівчинку. Назвала Надією. Гнат зовсім забув своє «ет». Назганяв кумів і горілки, помирився із Михайлом та Одаркою. Хрестини вийшли такими, яких вже давно на цьому кутку не було.

Роділля лежить у подушках. Гнат, як тільки видере свобідну хвилинку, вертиться коло неї.

- І чого ти тут цілий час вертишся, Гнате? - свариться баба Улита.

- Хай буде тут,- каже Марія.- Дивися, Гнате, на дитятко… Твої уста. Ні?… Так і здається: усмішка злетить.

Гнат не знає, де подіти радості. Скаче на здоровій нозі, реготить. Тож дитина має його уста… А очі материні. Чорні очі… Ах, як радісно іноді буває на світі! Хіба ж не варт пожити для такої радості?…

Росте дерево, росте стеблина жита, росте і Надія. З непомильною точністю повторила життя малого Романця. Так само з'явилися у неї зубки. Так само починала рачкувати, так само зводилася на хисткі ноженята і робила перші кроки. Так само тішилася Марія здібностями своєї дитини.

Життя з поновною силою обхопило Гната в свої обійми. Бігав, турбувався. Праці мав досить. Його майстерня так розрослася, що часто мусив брати помічну силу. Молоде і розхитане його господарство почало швидко розростатися. Засіки засипалися зерном, кадуби борошном, крупою. У хліві стояли повні корівки, годувалася товстюча льоха. Придбав і коники порядніші. Воза зовсім нового змайстрував.

Через два роки Надія бігала, вигукувала «тату», «мамо», ластівкою літала коло своїх батьків і щебетала дитячі щебети. Марія пишно одягала її, купала, мила. у неділю чи свято виведе до церкви - куми і рідні не натішаться. «Боже, яке миле дитятко!» І, Надійцю, те, Надійцю, се… Той дає десятку на цукорки, та ще чогось.

Гнат і Марія чують під собою твердий грунт. Все, що було, стерлося з пам'яті. Жиють спокійним селянським життям. Сіють, збирають збіжжя, святять паску і кожний день зустрічають і проводять сонце.

Не думалося і не могло думатися, що і цьому буде край.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.docx)Ulas_samchuk_mariya.docx175 Кб4313
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya.fb2)Ulas_samchuk_mariya.fb2279 Кб3241
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.djvu3110 Кб2522
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf)Ulas_samchuk_mariya_hronika_odnogo_zhittya.pdf40159 Кб3597

Пошук на сайті: